Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Так, розвідки, — погодився маленький чоловічок. — Дуже дякую моєму шановному другові, якщо він дозволить називати його так, за поміч. (Чотири: „слухайте!“, що з них одне, безперечно, належить містерові Джінглу). — Сер, я делець, дінгліделець (ухвальні вигуки). Я не маю честі бути мешканцем Маглтона і, щиро сказати, не домагаюся цієї честі. Зараз поясню — чому (слухайте, слухайте!). Я охоче визнаю всі заслуги Маглтона і всі поваги, на які він цілком законно претендує. Проте, сер, пам’ятаючи, що в Маглтоні народилися Дамкінс і Подер, не забуваймо, що Дінглі — Дел може пишатись Лафі й Страглсом. (Оглушливі ухвальні вигуки). Не подумайте, що я хочу зменшити заслуги двох перших джентльменів. Сер, я заздрю розкоші їхніх благородних почуттів, викликаних сьогоднішнім матчем (ухвальні вигуки). Кожен, хто слухає мене, знайомий, мабуть, із відповіддю, яку дала одна дуже видатна особа імператорові Александру: „Якби я не був Діоген, я хотів би бути Александром“. Так і тепер, ці джентльмени могли б сказати: „не був би я Дамкінс, я хотів би бути Лафі“ і „якби я не був Подер, я хотів би бути Страглсом". (Загальний ентузіазм). Але, шановні мешканці маглтонські, хіба ж ваших громадян уславлює тільки крикет? Чи чули ви колинебудь, щоб ім’я Дамкінса поєднувалось із нерішучістю? Хіба ж Подер не стояв завжди на сторожі священного права власності? (Оплески). Чи не траплялося вам, змагаючись за свої права, волю та привілеї, вдаватись на якийсь час у розпач і безнадію? І хіба ж ім’я Дамкінса не запалювало тоді вогонь, що зникав з ваших грудей, а єдине слово цієї людини роздмухувало в них полум’я так, ніби воно ніколи й не згасало? (Голосні ухвальні вигуки). Джентльмени, я пропоную вшанувати оглушливою овацією об’єднані імена Дамкінса й Подера.

Маленький чоловічок спинився, і в залі знялася ціла буря, що бушувала аж до кінця обіду. Проголошені були й інші тости. За предмет надпоривних величань ставали по черзі і містер Лафі, і містер Страглс, і містер Піквік, і містер Джінгл, і кожен з них якнайпристойніше віддячив промовцям.

РОЗДІЛ VII,

Тиха самотність Дінглі-Дела, наявність багатьох представниць прекрасної статі і увага та дбайливість, з якими вони до нього поставились, — все це сприяло розвиткові ніжних почуттів, вкладених природою в груди містера Тапмена і зосереджуваних тепер на одному любому об’єктові.

Був вечір. Ізабелла й Емілія пішли прогулятися з містером Трандлем. Стара глуха леді заснула в своєму кріслі. Десь у кухні розлягалось низьке монотонне хропіння гладкого хлопця. В залі сиділа цікава забута всіма парочка, що й сама забула про всіх і думала тільки про себе.

— Я не полила ще своїх квітів, — сказала дівуля-тітка.

— Полийте їх тепер, — щирим тоном порадив містер Тапмен.

— Ви застудитесь на вечірньому повітрі, — ніжно заперечила тітка.

— Ні, мені корисно буде пройтися, — відповів містер Тапмен. — Дозвольте товаришувати вам.

Леді підправила трохи пов’язку, у якій лежала ліва рука містера Тапмена, взяла його за праву руку й повела в сад. В кінці саду стояла бесідка, яка заросла козячим листом, жасміном і виткими рослинами; один із тих тихих притулків, що їх людяні господарі споруджують для притулку павукам.

Тітка взяла велику поливальницю, що лежала в бесідці, і намірялась взятися до роботи, але містер Тапмен затримав її й посадив рядом з собою.

— Міс Вордл, — сказав він.

Дівуля-тітка затремтіла так, що кілька камінців, які випадково потрапили в поливальницю, заторохтіли там, мов у дитячому калатальці.

— Міс Вордл, — сказав містер Тапмен, — ви — ангел!

— Містер Тапмен! — скрикнула Рахіль і стала така ж червона, як її поливальниця.

— Ангел, — повторив красномовний піквікець. — Я це добре знаю.

— Чоловіки завжди називають жінок ангелами, — пустотливо прошепотіла леді.

— Тоді хто ж ви? Або з чим же мені вас порівняти? — відповів містер Тапмен. — Де бачив хто жінку, що хоч трохи була б подібна до вас? Де міг би я знайти таке незвичайне сполучення вроди й найкращих чеснот? Де мені шукати… о! — Тут містер Тапмен зробив паузу й стиснув руку, що тримала принадну поливальницю.

Леді повернула голову набік.

— Чоловіки — такі дурисвіти, — ледве чутно промовила вона.

— Є поміж них і дурисвіти. Є! — викрикнув містер Тапмен. — Але не всі. Є, принаймні, один чоловік, що ніколи не зрадить; чоловік, що хотів би офірувати все своє існування вашому щастю, що живе тільки вашими очима, дихає лише вашими усмішками… людина, що ладна була б нести тягар життя для самої вас…

— Хіба ж можна знайти таку людину? — сумнівалася леді,

— Можна! — скрикнув палкий Тапмен. — Її вже знайдено! Вона тут, міс Вордл! — І раніше, ніж леді встигла зрозуміти його наміри, містер Тапмен впав навколішки до її ніг.

— Встаньте, містер Тапмен, — сказала Рахіль.

— Ніколи! — була рицарська відповідь. — О, Рахіль! — Тапмен схопив леді за нерухому руку, і поливальниця впала на землю, коли він притискував пальці дівулі — тітки до своїх губ. — О, Рахіль, скажіть, що кохаєте мене!

— Містер Тапмен, — відповіла тітка, одвернувши голову, — я ледве можу підшукати слова, але… але ви для мене не зовсім байдужі.

Ледве почувши це признання, містер Тапмен заходився робити те, до чого спонукали його палкі почування, і що, скільки нам відомо (бо ми дуже мало знаємось на таких справах), завжди роблять у подібних обставинах. Він хутко підвівся, здоровою рукою оповив шию дівулі-тітки і обсипав її незліченними поцілунками, які були по належній борні прийняті досить ласкаво. Трудно сказати, скільки їх дав би ще містер Тапмен, якби леді раптом не відскочила від нього, скрикнувши:

— Містер Тапмен, за нами стежать! Нас викрито!

Містер Тапмен озирнувся. Коло бесідки нерухомо стояв гладкий хлопець, уп’явшись у парочку своїми великими круглими очима. Проте найдосвідченіший фізіономіст не знайшов би на його нечулому обличчі й тіні цікавості або якої іншої пристрасті, що хвилює груди людські. Містер Тапмен дивився на хлопця, а хлопець витріщився на нього. І що більше споглядав містер Тапмен абсолютну байдужість, написану на виду хлопця, то глибше переконувався, що той або нічого не бачив, або не зрозумів того, що бачив. Нарешті, заспокоївшись, містер Тапмен спитав:

— Чого вам тут треба, сер?