Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Невже такі здібності? — чемно здивувався містер Піквік.

— Та ще й які! — відповів Смангл. — Послухали б ви, як він імітує чотирьох котів у бочці — чотири окремі коти ! — слово честі. Отже, бачите, як це до чорта дотепно. Будь я проклятий, але не можна не любити людину, яка має такі таланти. У нього є єдина тільки хиба… ви знаєте, і Смангл так конфіденціально й співчутливо похитав головою, що містер Піквік мусив був сказати щось і, безпорадно глянувши на двері, сказав: „А!".

— Аа! — обізвався зітхаючи містер Смангл. — І він чудовий товариш, сер. Я ніколи не бачив кращого товариша. Оце лише та його хиба. Якби перед ним цієї хвилини постав привид його покійного батька, він і йому підсунув би вексель на підпис.

— Ач, який! — вигукнув містер Піквік.

— Як бачите, — ствердив Смангл. — А якби він мав змогу викликати його знову, то, напевне, за два місяці попросив би переписати вексель.

— Дуже оригінальна прикмета, — погодився містер Піквік. — Але я думаю, що ми це собі розмовляємо, а мої приятелі тим часом хвилюються, не знаходячи мене.

— Зараз приведу їх, — пішов до дверей Смангл. — На все добре. Не хочу заважати вам, поки вони будуть у вас. До речі…

Тут містер Смангл раптом спинився, знову причинив двері і, на пальцях підійшовши до містера Піквіка, пошепки сказав:

— Чи не могли б ви позичити мені півкрони до кінця наступного тижня?

Містер Піквік стримав усмішку, але, залишаючись серйозним, вийняв з кишені прохану монету й поклав її на долоню Сманглу. Одержавши гроші, цей джентльмен на мигах попросив зберігати їхню таємницю, потім зник і через хвилину повернувся разом із згаданими незнайомими. Кашлянувши тричі на ознаку того, що не забуде про борг, містер Смангл дуже люб'язно стиснув усім руки й пішов.

— Любі мої друзі,— промовив містер Піквік, стиснувши по черзі руки містерові Тапмену, містерові Вінклу і містерові Снодграсу, що й були ті незнайомі відвідувачі.— Я страшенно радий бачити вас.

Тріумвірат був до краю зворушений. Містер Тапмен сумно хитав головою; містер Снодграс, не ховаючи свого хвилювання, витяг з кишені хусточку, а містер Вінкл став коло вікна й гучно сопів.

— Доброго ранку, джентльмени! — привітався Сем, що в цю хвилину увійшов до кімнати з черевиками й гетрами в руках. — Геть з меланхолією, як казав один хлопець, довідавшись, що померла його вчителька. Просимо до гурту, джентльмени.

— Цей чудний хлопець, — сказав містер Піквік, плескаючи по голові Сема, що нахилився застебнути гетри своєму панові,— цей чудний хлопець навмисне дав ув’язнити себе, щоб бути коло мене.

— Що? — вигукнули всі троє.

— Так точно, джентльмени, — ствердив Сем, — тепер я… та сидіть тихо, сер!, тепер я в’язень, загратований і замурований, як казала одна леді.

— В’язень? — з якимсь дивним притиском скрикнув містер Вінкл.

— Алло, сер? — озвався Сем, підводячи голову. — Що там трапилося, сер?

— Я думав був, Сем, що… та нічого, нічого!.. — похопився відповісти містер Вінкл.

У манерах містера Вінкла було стільки рвучкості й неврівноваженості, що містер Піквік мимохіть глянув на двох своїх приятелів, шукаючи в них пояснень.

— Не знаємо, — сказав містер Тапмен, вголос одповідаючи на німе запитання. — Останні два дні він увесь час у якомусь збудженому стані і зовсім не такий, як був завжди. Ми думали, що його спіткала Яканебудь неприємність. Але він заперечує це.

— Ні, ні,—промовив містер Вінкл, червоніючи під поглядом містера Піквіка. — Справді ж нічого не трапилось. Запевняю вас, нічого. Мені на короткий час в одній приватній справі доведеться залишити Лондон, і я мав надію, що ви дозволите Семові супроводити мене.

Здивування містера Піквіка зростало дедалі більше.

— Я думав, — белькотів містер Вінкл, — що й Сем, мабуть, не заперечував би проти цього. Але тепер, раз він сидить у тюрмі, це неможливо. Ну, що ж, поїду сам.

Коли містер Вінкл вимовляв останні слова, пальці Сема на гетрах затремтіли, немов він був чимось здивований або вражений. Містер Піквік відчув це. Сем зиркнув на містера Вінкла, і, хоч погляд, яким вони обмінялися, тривав тільки одну мить, вони, здається, зрозуміли один одного.

— Хіба ви обізнані з цією справою, Сем? — гостро спитав містер Піквік.

— Ні, сер, — відповів містер Веллер, починаючи надзвичайно старанно застібати гудзики.

— Це правда, Сем?

— Правда, сер, бо я ніколи не чув про неї до цього моменту. А якщо й здогадуюсь про дещо, — додав він, кинувши оком на містера Вінкла, — то не маю права оголошувати свої здогади. Дуже можливо, що я й помиляюся.

— Я теж не маю права втручатись у приватні справи свого, нехай і найближчого, друга, — сказав по короткій паузі містер Піквік. — Дозвольте мені тільки сказати, що я нічого не тямлю. Ну, а тепер годі про це. Ми й так уже чимало часу віддали тому питанню, — і містер Піквік звернув розмову в інший бік.