Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Які справи? — спитав містер Піквік, дивуючись з ухильної поведінки Сема.

— Та так; нічого особливого, сер.

— А якщо нічого особливого нема, то ви можете спершу вислухати мене.

— Я все ж думаю, що це краще зробити згодом. Схвильований містер Піквік не міг вимовити й слова.

— Річ у тім… почав був Сем,

— Ну, в чім же річ? — квапив його містер Піквік. — Кажіть бо.

— Річ у тім, — наважився, нарешті, Сем, — річ у тім, що я маю ще розшукати собі ліжко на ніч.

— Ліжко на ніч? — не зрозумів містер Піквік.

— Так, сер, ліжко на ніч. Справа в тім, що тепер і я в’язень. Мене заарештовано за борги сьогодні пообіді.

— Вас заарештовано за борги?

— За борги, сер. І той, хто засадив мене сюди, не випустить мене, доки вас не буде звільнено.

— Чорт побери! — скрикнув містер Піквік. — Що ви хочете сказати?

— Що я хочу сказати, сер? — повторив Сем. — Якщо мені випаде просидіти ув’язненим сорок років, я буду дуже радий. Ось і все, І край.

Вимовивши це з великим піднесенням, Сем у стані невластивого йому збудження кинув на підлогу капелюх і, схрестивши на грудях руки, одверто глянув на свого пана.

РОЗДІЛ ХХХІІІ,

Містер Піквік був занадто зворушений відданістю Сема, щоб дорікати йому за похвальну постанову замкнуту себе на невизначений час у тюрмі для винуватців. Єдине, чого він категорично домагався, було ім’я Семового кредитора, але містер Веллер не менш категорично відмовився назвати його.

— Е, ні до чого це, сер, — знову й знову казав Сем. — Він — злослива, недоброзичлива, мстива людина, з таким жорстоким серцем, що його нічим зм’якшити не можна, як говорив один чесний священик про хворого на водянку джентльмена, коли той сказав, що воліє залишити свої кошти дружині замість будувати на них каплицю.

— Але слухайте бо, Сем, — намагався переконати його містер Піквік, — сума така невеличка і сплатити її дуже легко. Коли вже ви поклали будь-що-будь залишатись у мене, то було б куди зручніше, якби ви мали право виходити поза ці мури.

— Дякую вам, сер, — рішучим тоном відповів містер Веллер, — але цього я не хочу й не можу зробити.

— Зробити що, Сем?

— Не хочу гнутися перед моїм безсердечним ворогом і просити в нього милості.

— Ну, яка ж то милость — узяти від вас свої ж гроші, Сем?

— Не взяти гроші, а сплатити їх, ось що я вважаю за милость, сер, — сказав Сем, — і такої милості він не заслуговує.

Побачивши, що переконати Сема йому не пощастить, містер Піквік погодився, нарешті, щоб той найняв куток у лисого шевця, який орендував прохідну кімнату в одному з коридорів верхнього поверху. Містер Веллер переніс до цієї скромної кімнати матрац і постіль, взяті на прокат у Рокера, і, лягаючи спати, почував себе так, ніби й народився у тюрмі, і вся родина його жила тут протягом щонайменше трьох поколінь.

Ранком наступного дня, коли містер Піквік сидів за сніданком (Сем у той час у кімнаті шевця ваксував черевики свого пана й чистив щіткою його чорні гетри), хтось постукав у двері. Раніш ніж містер Піквік крикнув „Заходьте!", двері відчинилися, і в отворі з’явилися бавовняний ковпак та кучерява голова — дві істотні прикмети, що були особистою власністю містера Смангла.

— Як ся маєте? — спитав цей шановний джентльмен, супроводячи свій запит двома-трьома десятками дружніх кивів. — Чекаєте гостей сьогодні? Там унизу питаються про вас троє збіса шикарних джентльменів. Вони стукають у кожні двері, і всі хлопці страшенно лають їх за те, що їм доводиться турбуватись відчиняти.

— Боже мій, які ж вони необачні! — підвівся з стільця містер Піквік. — Це, безперечно, дехто з моїх приятелів. Я чекав на них ще вчора.

— Ваші приятелі! — скрикнув Смангл, хапаючи містера Піквіка за руку. — Можете не казати більш нічого. Від цього моменту вони — мої друзі й друзі Майвінса. До чорта втішний той Майвінс, правда ж? — з щирим почуттям спитав Смангл.

— Я так мало знаю цього джентльмена, що мені…— почав був містер Піквік.

— Та ні, знаєте, — ляснув його по плечу Смангл. — А незабаром знатимете ще краще. Він просто захопить вас. У цієї людини, — тон Смангла набув урочистості,— хист, надзвичайний хист коміка. Він міг би навіть грати в театрі.