Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Скільки платити вам, щоб ви тут не жили? — розшифрував різник. — Звичайна ціна в нас — два шилінги шість пенсів. Хочете три?

— Та ще й з половиною, — додала особа духовного стану.

— Нехай, — погодився містер Мартін, — це становитиме по два зайві пенси на душу.

— Що скажете? Даємо три з половиною шилінги на тиждень. Згода?

— І ставимо галон пива, — спокушав містер Сімпсон. — Ну?

— І тут же вип’ємо, — запропонував капелан.

— Я так мало обізнаний з тутешніми правилами, — сказав містер Піквік, — що й досі ще не гаразд втямив. Хіба ж можу я жити тепер в іншій кімнаті? Я був певний, що не можу.

На це запитання містер Мартін відповів виразом надзвичайного здивовання на обличчі, потім глянув на двох своїх друзів, і тоді кожен з трьох джентльменів великим пальцем правої руки ткнув поверх свого лівого плеча. Цей жест, недосконало відданий словами „поверх свого лівого плеча", бувши виконаний кількома леді чи джентльменами, звиклими робити його в унісон, має вельми граціозний і тонкий вигляд. Зміст його — легкий, жартівливий сарказм.

— Не можете? — із співчутливою усмішкою повторив містер Мартін.

— Ну, якби я був так мало обізнаний із життям, я проковтнув би й мій капелюх і мої пряжки, — сказав клерикальний джентльмен.

— Та і я, — урочисто додав спортивний.

Після цього вступного слова всі троє артільників одним духом повідомили містера Піквіка про те, що гроші у Флітській тюрмі — такі самісінькі гроші, як і десь інде, що за допомогою їх тут можна дістати що завгодно і що коли вони в нього є та він не шкодує витрачати їх, то за півгодини матиме окрему, чудово вмебльовану кімнату.

По цих поясненнях громада розійшлася із взаємним задоволенням. Містер Піквік до контори, а три товариші до буфету, де миттю витратили п’ять шилінгів, які капелан умудрився вимантачити в нашого героя.

— Я так і знав! — скрикнув Рокер, коли містер Піквік розповів йому, чого він хоче. — Хіба я не казав цього, Неді? Я був певний, що ви зажадаєте для себе окремої кімнати. Давайте поміркуємо. Ви, безперечно, потребуєте деяких меблів? Можу дати їх вам в оренду. Берете?

— З великою охотою, — відповів містер Піквік.

— На другому поверсі є знаменита кімната, що належить в’язневі найвищого суду. Вам доведеться платити за неї фунт на тиждень. Це для вас, я думаю, підходить?

— Цілком.

— Тоді ходім, — і Рокер, кваплячись, схопив свій капелюх. — Через п’ять хвилин справу влаштуємо. Боже ж ти мій! Чого ви відразу не сказали, що хочете влаштуватись пристойно?

Справу і дійсно влаштували живо. В’язень найвищого суду прожив там досить часу, щоб втратити всіх своїх друзів, статки, родину й щастя і натомість набув права на окрему кімнату для себе. Але як йому завжди бракувало скибки хліба, то він радо пристав на пропозицію містера Піквіка й погодився передати йому своє приміщення в неподільне володіння за плату в двадцять шилінгів на тиждень. І з цих грошей він мав платити відступного всім тим, кого адміністрація в’язниці захотіла б посадити в його — тепер містера Піквіка — кімнату.

Поки вони радилися про ціну, містер Піквік із болізною цікавістю оглядав в’язня. То був високий на зріст, худорлявий, з виглядом мертвяка чоловік, у старому пальті та черевиках, із запалими щоками й неспокійним, гострим поглядом. У нього були безкровні губи, гострі, тонкі кістки. Та й не дивно: залізні зуби обмежень і нестатків повільно гризли його протягом двадцяти років.

— А де ж тим часом будете жити ви самі, сер? — спитав містер Піквік, кладучи на хиткий стіл, як завдаток, плату за перший тиждень.

В’язень тремтливою рукою забрав гроші й відповів, що не знає, і що йому треба спершу піти подивитися, куди можна пересунути своє ліжко.

Я побоююсь, сер, — сказав містер Піквік, співчутливо й ласкаво кладучи свою руку на його, — я побоюйсь, що вам доведеться жити в досить залюдненому і шумному місці. Прошу вас, коли вам захочеться покою та тиші або коли до вас прийдуть побачитись ваші друзі, вважайте цю кімнату за свою.

— Друзі, — повторив в’язень хрипким голосом. — Якби я лежав мертвий на споді найглибшої в світі шпальні, у щільно загвинченій і запаяній труні, якби і гнив у темній, смердючій твані, що повзе по підвалинах цієї тюрми, — то й тоді я не міг би бути більш забутий або занедбаний, ніж тепер тут. Я — мертва людина, мертва для суспільства; тільки мене ніхто не жаліє, як жаліють тик, чиї душі стали перед найвищим судом. Друзі захочуть побачити мене! Милий боже! Я пірнув сюди в розквіті сил, і ніхто не підведе руки над моїм ліжком, коли я лежатиму мертвий, і не скаже: „хвалити бога, він помер таки".

Збудження, що незвичайним світлом осявало обличчя в’язня, поки він говорив, вгамувалося, коли він скінчив і, розпачливим, безтямним жестом ламаючи собі руки, вибіг з кімнати.

— Ще й мордується, — усміхнувся містер Рокер. — А! вони подібні до слонів; час від часу на них находить, і тоді вони дичавіють.

Зробивши це глибоко співчутливе зауваження, містер Рокер заходився давати лад у кімнаті з такою поквапливістю, що незабаром вона була вже вмебльована килимом, шістьма стільцями, столом, софою-ліжком, казанком на чай та різними дрібними речами, і все це за дуже помірну ціну — двадцять сім з половиною шилінгів на тиждень.

— Ну, чого вам ще треба? — спитав Рокер, задоволено озираючись навкруги й весело побризкуючи грошима, одержаними ним за перший тиждень.

— Я хотів би ще… — почав був містер Піквік — А чи є у вас хтось, кому можна було б дати доручення, послати куди абощо?

— Ви думаєте посилати до міста?