Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А! — зітхнув Смангл, — а мене занапастив папір.

— У вас була паперова крамниця? — наівно спитав містер Піквік.

— Крамниця? Нічого подібного. Хай вона згорить, та крамниця. Я настільки поважаю себе, що не став би торгувати. Ні, кажучи про папір, я маю на увазі векселі.

— А! ви вживаєте це слово он у якому розумінні,— здогадався містер Піквік.

— Чорт побери! Невдача може спіткати кожного джентльмена, — сказав містер Смангл. — Ну, і що ж з того? Тепер ось я у тюрмі. Добре. Гаразд. Так хіба ж я став гірший через це? Га?

— Ані трішки, — заспокоїв його містер Майвінс.

— О, бачите! — зрадів містер Смангл. — Та що ж ми розмовляємо, а нічого не п’ємо. Треба сполоснути горло краплею хересу. Новий наш сусіда поставить, Майвінс приставить, а я допомагатиму пити. Це й буде розподіл праці по — джентльменськії, чорт візьми…

Щоб не заходити в зайві суперечки, містер Піквік охоче погодився з цією пропозицією й передав гроші містерові Майвінсу, що прожогом кинувся до буфету, бо було вже близько одинадцятої.

— Слухайте, скільки ви йому дали? — спитав містер Смангл, як тільки приятель його пішов з кімнати.

— Півсоверена.

— Дуже приємний джентльмен, цей Майвінс, — сказав містер Смангл. — Надзвичайно приємний. Я не знаю другого, такого приємного, але… — тут містер Смангл спинився й недовірливо похитав головою.

— Адже ви не думаєте, що він здатний привласнити чужі гроші? — занепокоївся містер Піквік.

— Ні, і, зауважте, я не казав цього. Я сказав тільки, що він дуже приємний джентльмен. А втім, не завадило б, якби хто пішов подивитися, що він там робить. Чи не занурив він випадком свого дзьоба в глечик? Або не загубив часом решти грошей дорогою? Все може трапитись. Гей, ви, сер, біжіть миттю вниз та догляньте того джентльмена! Чуєте?

Останній наказ був адресований до маленького, боязкого на вигляд, нервового чоловіка, вся зовнішність якого свідчила про злидні. Він увесь цей час сидів скандзюбившись на ліжку і, видима річ, ніяк не міг призвичаїтись до свого нового становища.

— Ви знаєте, де буфет, сер? — знову звернувся до нього Смангл. — Зараз же біжіть униз і скажіть тому джентльменові, що прийшли допомогти йому нести глечик. Або… стоп… я навчу вас, як обдурити його, — сказав Смангл, лукаво всміхаючись.

— А як? — зацікавився містер Піквік.

— Ви скажете йому, щоб на решту грошей він купив сигар. Знаменита штука. Біжіть і перекажіть йому про сигари. Вони не загинуть марно, — удався Смангл до містера Піквіка. — Я їх куритиму.

Маневр був вигаданий так дотепно і виконаний з такою самовпевненістю, що містер Піквік не став би перешкоджати здійсненню його, якби навіть і мав на те змогу. Невдовзі повернувся містер Майвінс з хересом. Частину його містер Смангл вилив у дві маленькі кризі чашки і розважливо сказав, — мавши на думці самого себе, — що джентльмен у скрутному становищі не повинен вередувати; він же особисто не гребує пити просто з кухля. І на доказ своєї щирості, містер Смангл, привітавши товариство, одним ковтком наполовину спорожнив кухоль.

Коли в кімнаті, в наслідок таких заходів, утворилась атмосфера цілковитого порозуміння, містер Смангл заходився розважати слухачів оповіданнями про романічні пригоди, що подеколи траплялися йому в житті.

Задовго перед тим, як елегантні уривки з біографії джентльмена були закінчені, містер Майвінс звалився на ліжко й захріп, залишивши містера Піквіка й боязкого на вигляд чоловіка збільшувати свій життєвий досвід пригодами містера Смангла.

Та зворушливі пасажі, про які оповідалося, напоумили двох вищеназваних джентльменів менше, ніж могли б. Містер Піквік деякий час дрімав і крізь сон чув, як п’яний знову вибухнув своєю комічною піснею і, з допомогою кухля води, дістав від містера Смангла делікатне повідомлення про те, що аудиторія тепер не в музичному настрої. Після того він знову заснув, невиразно уявляючи собі, що містер Смангл розпочав нову довгу історію, де головне полягало в одному надзвичайно докладно описуваному випадку, коли містер Смангл підробив вексель і разом з тим підкував одного джентльмена.

РОЗДІЛ XXXI

Коли наступного ранку містер Піквік розплющив очі, перше, на що впав його зір, був Семюел Веллер, який, сидячи на маленькому чорному чемодані, пильно і, очевидно, дуже замислено споглядав показну постать блискучого містера Смангла, а Смангл, майже зовсім одягнений, сидів на своєму ліжку й робив одчайдушні й безнадійні зусилля змусити містера Веллера відвернути від нього очі. Кажемо: одчайдушні й даремні, бо Сей, із задоволеним виглядом, уперто й значущо оглядав ковпак, ноги, голову, обличчя й бакенбарди містера Смангла і, не зважаючи на особисті його почуття, дивився на нього так, немов перед ним була дерев'яна статуя або опудало з соломи.

— Ну, тепер ви вже впізнаєте мене? — спитав містер Смангл, насупивши брови.

— Можу заприсягтися, що впізнаю вас скрізь, — весело відповів Сем.

— Не будьте грубі з джентльменом, сер, — застеріг містер Смангл.

— Воронь боже, — сказав Сем. — Коли ви скажете мені, що він прокинувся, я поводитимусь із ним якнайчемніше.

Це зауваження, яке натякало на те, що містер Смангл, ні думку Сема, не джентльмен, розлютувало того.

— Майвінс! — запально скрикнув містер Смангл.

— В чім справа? — озвався той з свого ложа.