Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та годі вже, годі,— заспокоював його схвильований містер Піквік. — Там роздивимось, чи не можу я зробити чогось для вас. Гей, Джоб! Де це він заподівся?

— Тут, сер, — озвався з сходів Джоб.

Ми казали вже, що й за кращих часів очі його сиділи дуже глибоко. Тепер же, коли він голодував та поневірявся, вони й зовсім зникли з орбіт.

— Тут, сер, — відповів Джоб.

— Ідіть сюди, — сказав містер Піквік, намагаючись прибрати суворого вигляду, тоді як по жилету його котились чотири краплисті сльози. — Візьміть це, сер.

Містер Піквік видобув щось з кишені і, брязнувши ним, сунув у жменю Джобові. Очі нашого старого друга радісно сяяли, а серце весело билося, коли він майже бігцем повертався до себе.

— Ну, Сем, — промовив містер Піквік, звертаючись до свого слуги, що чекав уже на нього.

— Ну, сер, — відповів містер Веллер.

— Тепер тут добре, га, Сем?

— Дуже добре, сер, — і містер Веллер зневажливо озирнувся.

— Бачили ви містера Тапмена і решту наших друзів?

— Бачив, сер. Вони збираються до вас завтра, і були дуже здивовані, довідавшись, що ви не хочете пускати їх до себе сьогодні.

— А ви принесли речі, про які я вас просив?

Замість відповідати, містер Веллер показав пальцем на різні пакунки, складені в одному з кутків.

— Добре, Сем, — сказав містер Піквік І, трохи вагаючись, додав — Слухайте, що я вам говоритиму, Сем.

— Звичайно, сер, — сказав містер Веллер. — Стріляйте, сер.

— Я з самого початку відчув, Сем, — дуже урочисто промовив містер Піквік, — що це місце не для молодого чоловіка.

— Та й не для старого, сер, — зауважив містер Веллер.

— Цілком маєте рацію, Сем, — сказав містер Піквік, — але старі потрапляють сюди через свою власну необачність або довірливість і тягти за собою молодих людей можуть тільки з себелюбства. Для таких молодих людей безперечно краще не лишатися тут Ви розумієте мене, Сем?

— Ні, сер, не розумію, — упирався Сем.

— Спробуйте, Сем, — сказав містер Піквік.

— Гаразд, сер, — відповів по короткій паузі Сем, — гадаю, я бачу, куди ви гнете; а побачивши, куди ви гнете, я думаю, що ви занадто перекручуєте, як сказав один візник хуртовині, що захопила його.

— Бачу, що ви зрозуміли мене, Сем, — проговорив містер Піквік. — Я не хотів би, щоб ви лінувалися тут протягом, може, кількох років, і до того ж вважаю за безглуздя, щоб в'язень Фліта користувався послугами слуги. Сем, на деякий час вам доведеться кинути мене.

— На деякий час? Ви думаєте, сер? — саркастично усміхнувся Сем.

— Так; ні той час, поки я тут сиджу, — відповів містер Піквік. — Плату свою ви, звичайно, діставати, мете, як і тепер. Кожен з моїх приятелів радо візьме вас, бодай би з поваги до мене. А якщо я колись вийду звідси, — з удаваною веселістю закінчив містер Піквік, — даю вам слово зараз же знову взяти вас до себе.

— Тепер, — не менш урочисто промовив містер Веллер, — слухайте, що я вам скажу, сер. З цього нічого не вийде, і давайте краще не будемо говорити про це.

— Я кажу серйозно й вирішив уже все, Сем.

— А! серйозно, сер? — промовив містер Веллер. — Дуже добре, сер. Так і я ж серйозний.

Сказавши це, містер Веллер дуже спритно надів собі на голову капелюх і несподівано покинув кімнату.

— Сем! — гукав на нього містер Піквік. — Сем! Ідіть но сюди!