Якийсь чоловік у зеленій куртці, коротеньких — до колін — плисових штанцях і сірих бавовняних панчохах виробляв найпопулярніші фігури матроського танцю з карикатурною й вульгарною грацією, що в сполученні з його убранням була невимовно смішна. Другий чоловік, п’яний, роздягнений сидів на ліжку і з надзвичайним чуттям виспівував, які міг пригадати, уривки комічної пісеньки. Третій, примостившись на краї одного з ліжок, з виглядом великого знавця плескав у долоні обом виконавцям і підбадьорював їх вигуками, що, як ми казали, збудили містера Піквіка.
Той третій чоловік являв собою чудовий зразок людей, яких в усій їх красі можна спостерігати лише в таких місцях. Іноді, в недовершеному стані, вдається зустріти їх коло стаєнь або в шинках, але ніде не розпускаються вони таким повним цвітом, як у цих теплицях, заснованих законодавством, здається, з єдиною метою викохувати їх.
Це був високий на зріст хлопець з оливкового кольору обличчям, довгим чорним волоссям і рясними, кущуватими бакенбардами, які сходились докупи під підборіддям. Він не носив нашийної хустки, бо цілий день грав у м’яч, і відкритий комір його сорочки показував бакенбарди в усій їх розкоші. На голові в нього був звичайний вісімнадцятипенсовий французький човнуватий ковпак Із кричущою китицею, що дуже добре пасував до його бумазейної куртки. Його худорляві довгі ноги прикрашала пара штанів, що виявляли цілковиту симетрію частин його фігури. Недбало підтягнені шлейками та ще не зовсім застебнуті, вони низкою не ідеально гарних складок падали на пару черевиків, досить стоптаних, щоб виявити пару дуже брудних білих панчіх. Вся зовнішність цієї людини мала на собі печатку волоцюзства, якоїсь розпусної чепурності й безсоромного шахрайства.
Ця постать перша побачила, що містер Піквік дивиться на них, і, підморгнувши до Зефіра, з глузливою серйозністю попросила його не будити джентльмена.
— А, боже мій ! Невже ж джентльмен прокинувся? — з удаваним здивуванням скрикнув Зефір, повертаючись на п’ятах. — Чуєш ти, Шекспір? Як живеться, сер? Як здоров’я Мері і Сарри, сер? А що з старою там, вдома, сер? Коли писатимете їм, не забудьте, прошу, вкласти в перший же конверт мої привітання і запевніть, що я написав би їм раніше, та боявся, що мої побажання розтрясуться у вагоні.
— Не турбуй джентльмена своїми чемностями, Зефір, — веселим тоном сказав чоловік із бакенбардами. — Ти ж бачиш, що йому охота вкинути чарчину. Ти спитав би краще, чого саме він хоче випити?
— А правда; я й забув зовсім, — погодився танцюрист. — Чого бажаєте хильнути, сер? Портвейну чи хересу? Я порадив би вам ель, сер. А, може, ви хочете спробувати портеру, сер? Дозвольте мені мати приємність зняти ваш нічний ковпак, сер. — І промовець стяг цю частину вбрання з голови містера Піквіка й насадив її на голову п’яного чоловіка, який, певний, що розважає численних слухачів, наймеланхолійнішим тоном виводив своєї комічної пісні.
Силоміць зняти нічний ковпак з вашої голови й накласти його на незнайомого, дуже неохайного джентльмена — жарт, хоч і дотепний, але, безперечно, неприємний для того, з кого глузують. Так поставився до нього й містер Піквік, що без ніякого попередження схопився з ліжка, зацідив Зефіра в груди так, що тому відібрало значну частину здібностей, зв’язаних з його ім’ям, і, здобувши свій ковпак, відважно став в оборонну позицію.
— Ну! — крикнув містер Піквік, задихаючись від обурення не менш, ніж від такої витрати енергії,— виходьте… обидва… обидва! — І де люб'язне запрошення шановний джентльмен супроводив коловим рухом стулених кулаків, щоб настрахати своїх супротивників майстерним знанням правил боксу.
Вразила ворогів сміливість містера Піквіка чи та спритність і швидкість, з якими він вискочив спід ковдри і всією своєю вагою навалився на танцюриста, — ми не знаємо. В кожному разі, обоє були вражені й збентежені, бо замість відповісти на виклик, як чекав містер Піквік, вони перезирнулися й вибухнули оглушливим реготом.
— Хвацький хлопець, люблю за це, — сказав Зефір. — А тепер стрибайте знову на ліжко, а то застудитесь. Не забилися, сподіваюся? — і він простяг п’ятірню розміром з жовту руку, що іноді висить над крамницею рукавичника.
— Звичайно, не забився, — відповів містер Піквік. Його збудження вже пройшло, і він почував, як підлога холодить йому ноги.
— Дозвольте й мені мати честь, — подав свою руку джентльмен з бакенбардами.
— Дуже радий, сер, — сказав містер Піквік і, урочисто стиснувши простягнені до нього руки, знову ліг у ліжко.
— Мене звати Смангл, сер, — сказав чоловік з бакенбардами.
— Оо! — протяг містер Піквік.
— А мене — Майвінс, — сказав чоловік у панчохах.
— Надзвичайно приємно, сер, — сказав містер Піквік.
— Гм! — кахикнув Смангл.
— Прошу, сер, ви щось сказали? — спитав містер Піквік.
— Ні, нічого, — відповів той.
— А мені здалося, що ви вимовили якесь слово, — пояснив містер Піквік.
Все це було надзвичайно мило й люб’язно, і, щоб остаточно встановити добрі відносини, містер Смангл не один раз запевняв містера Піквіка, що дуже поважає почуття джентльмена. Це признання робило йому велику честь, бо, глянувши на Смангла, ніхто не подумав би, що такі почуття можуть бути зрозумілі для нього.
— Ви потрапили сюди через той заклад, сер? — спитав містер Смангл.
— Через який заклад? — не добрав містер Піквік.
— Через заклад… на Португальській вулиці… благодійний заклад… розумієте?
— О, ні; не через нього, — відповів містер Піквік.
— Незабаром виходите?
— Боюсь, що ні, — сказав містер Піквік. — Я відмовився платити відшкодування в одній справі, і через це й опинився тут.