Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Один з них — пастор, — сказав Рокер, заповнюючи тим часом якийсь невеличкий клапоть паперу, — другий — різник.

— Га? — вихопилось у нашого героя.

— Різник, — повторив Рокер.

— А хто, прошу, третій джентльмен? — спитав містер Піквік.

— Хто такий той Сімпсон, Неді? — спитав Рокер, повертаючись до свого помічника.

— Хто такий Сімпсон? — перепитав Неді.

— Ну, той, з двадцять сьомої кімнати на третьому поверсі,куди ми збираємось примістити цього джентльмена.

— А, той! — зрозумів Неді.— Та, власне, ніхто. Був колись кінським баришником, а тепер — просто жульман.

— Так я й думав, — сказав Рокер, передаючи папірця містерові Піквіку. — Ось ваш квиток, сер.

Дуже невдоволений таким безцеремонним ставленням до своєї особи, містер Піквік пішов назад, обмірковуючи дорогою, як повестися в цьому ділі. Вирішивши проте, що, перш ніж робити будьякі кроки, треба насамперед особисто познайомитися з трьома особами, до яких його хотіли примістити, він попростував безпосередньо на третій поверх.

Поблукавши деякий час темним коридором і не спромігшись розібрати номерів, написаних на дверях, містер Піквік нарешті звернувся до хлопця з буфету, що виконував свою звичайну вранішню роботу — чистив олов’яний посуд.

— Де тут двадцять сьома камера, хлопче? — спитав містер Піквік,

— П’яті двері просто. На них ще крейдою намальовано повішеного з люлькою в зубах.

Керуючись цими вказівками, містер Піквік повільно йшов коридором, аж доки знайшов портрет зазначеного джентльмена, по обличчю якого він постукав вказівним пальцем спершу стиха, а потім дужче. Повторивши цю операцію багато разів, він кінець-кінцем наважився відчинити двері й зазирнути всередину.

В кімнаті був тільки один чоловік. Перехилившися через вікно й спритно балансуючи, щоб не впасти, він настирливо старався плюнути на капелюх свого приятеля, який гуляв унизу. Містер Піквік кашляв, сякався, човгав ногами, вживав, одне слово, всіх звичайних способів звернути на себе увагу і нарешті мусив підійти до вікна й чемно смикнути джентльмена за фалду. Той раптом обернувся, оглянув містера Піквіка з голови до п’ят і буркотливим тоном спитав, якого біса йому тут треба.

— Це, здається, кімната двадцять сьома на третьому поверсі,— сказав містер Піквік, подивившись на свого квитка.

— Ну?

— Я прийшов сюди, бо одержав цього папірця, — пояснив містер Піквік.

— Покажіть, — сказав джентльмен.

Містер Піквік передав йому квитка.

— Я думаю, Рокерові слід було б примістити вас кудись інде, — промовив містер Сімпсон (бо це й був той жульман).

Містер Піквік думав так само, але в даних обставинах не бажав висловлювати свою думку.

Поміркувавши трохи, містер Сімпсон вистромив з вікна голову, проразливо свиснув і кілька разів поспіль вигукнув якесь слово. Яке саме слово, містер Піквік не міг розібрати, але здогадався, що то було прізвисько Мартіна — різника, бо зараз же сила джентльменів на нижньому поверсі почали гукати: „Різник!“ з тими інтонаціями, з якими цей корисний клас суспільства щодня кличуть з сходів у дворах.

Наступні події ствердили здогад містера Піквіка, бо через кілька секунд у кімнату вступив, захекавшись, занадто огрядний, як на свій вік, джентльмен в синій блузі і у високих чоботах з круглими передками. Слідом за ним ішов другий добродій в чорному, дуже приношеному вбранні і в кашкеті з тюленячої шкіри. Сюртук останнього джентльмена був до самої шиї застебнутий на гудзики всуміш з шпильками, обличчя його було мідночервоного кольору, і ввесь він скидався на сп’янілого капелана, та й справді був священик.

Обидва ці джентльмени, оглянувши по черзі квиток містера Піквіка, висловили: перший — думку, що тут „шахрайство", а другий — певність, що становище безнадійне. Виявивши таким дуже ясним способом свої почуття, вони в замішанні мовчки глянули на містера Піквіка й перезирнулися.

— Як шкода! Саме тепер, коли ми так добре влаштувалися, — сказав капелан, поглядаючи на три брудні сінники, загорнені кожен у вовняну ковдру. Вдень вони купою лежали в кутку, і на них стояли старий, порепаний таз для вмивання, глек з водою і жовта череп’яна мисочка з намальованою на ній блакитною квіткою. — Як шкода!

Містер Мартін висловив таку ж думку, тільки більш кольористими виразами. Містер Сімпсон випустив цілу низку промовистих прикметників, позбавлених, на жаль, речівників, а потім закасав рукава й почав мити городину до обіду.

Поки це все відбувалося, містер Піквік встиг роздивитесь кімнату, що здалась йому надзвичайно брудною і нестерпно смердючою. В ній не було й слідів килимів, завіс або запон. Не було навіть шафи в стіні, а якби вона й була, то туди довелося б ховати небагато чого. Та хоч як їх мало або хоч які малі вони самі, але й залишки хліба, і недоїдки сиру, і вогкі рушники, і шматочки м’яса, і частини убрання, і побитий посуд, і міхи без сопла, і виделки без зубців — надають приміщенню дещо незатишного вигляду, коли вони порозкидані на підлозі невеличкої кімнати, яка править і за вітальню і за спальню для трьох неохайних джентльменів.

— Я думаю, справу все таки можна буде якось полагодити, — після досить довгої паузи сказав різник. — Скільки ви хочете відступного?

— Прошу, що ви сказали? — спитав містер Піквік. — Я щось не добираю.