Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хто в дідька цей хлопець?

— А я звідки знаю? — відповів Майвінс, визираючи спід ковдри. — Тобі це, мабуть, краще відомо. Певно, прийшов сюди в якійсь справі.

— Ні,— відповів містер Смангл.

— То викинь його з кімнати й скажи, щоб не з’являвся більше, коли не хоче, щоб я налатав йому боки, — сказав містер Майвінс, і, давши цю пораду, симпатичний джентльмен знову заснув.

Помітивши, що розмова недвозначно починає набирати особистого характеру, містер Піквік узяв за краще втрутитись у неї.

— Сем! — промовив він.

— Сер? — озвався містер Веллер.

— Цієї ночі не трапилось нічого нового?

— Нічого особливого, сер, — відповів Сем, оглядаючи бакенбарди містера Смангла. — Хіба що, через вогкість і затхлість тутешнього повітря, у вас із загрозливою швидкістю зростає бур’ян і всяка інша погань. А, крім цього, все йде по-старому.

— Я хочу вставати, — сказав містер Піквік. — Дайте мені чисту білизну.

Ворожі наміри, які, мабуть, мав містер Смангл, вмить розвіялись, коли Сем відчинив чемодан. Заглянувши в нього, Смангл враз пройнявся найкращою думкою не лише про містера Піквіка, а й про Сема, і скористався з першої ж нагоди, щоб досить голосно визнати містера Веллера надзвичайно милим оригіналом. Щодо містера Піквіка, то симпатії Смангла до цього джентльмена не знали міри.

— Чи не міг би я зробити чогонебудь для вас, дорогий сер? — спитав Смангл.

— Дякую дуже. Здається, нічого, — відповів містер Піквік.

— Хіба ви не будете посилати прати білизну? Я знаю одну прекрасну прачку; вона приходить по мої речі двічі на тиждень. І,— дивіться, який щасливий збіг обставин, — сьогодні якраз її день. Може, хочете я додам до своєї білизни кілька штук вашої? Не перепрошуйте, прошу, за клопіт. То суща дурниця. Що б то були за люди, якби один джентльмен у скрутному становищі не потурбувався допомогти трохи іншому джентльменові — товаришеві нещастям?

Кажучи це, містер Смангл присунувся до самого чемодана й випромінював погляди найпалкішої та безкорисливої приязні.

— А чи у вас тут, голубе мій, нема чого, щоб оддати почистити одному чоловічкові? — питав далі містер Смангл.

— Нічогісінько, мій любий, — перейняв на себе відповідь Сем. — Коли одного з нас треба буде почистити, то це можна зробити і не турбуючи сторонню людину, що було б куди приємніше для всіх, як казав шкільний учитель одному юному джентльменові, коли той не хотів, щоб його шмагав різками шкільний сторож.

— Отож, у вас нема нічого, що я міг би послати прачці у моєму кошику? — трохи зніяковівши, спитав Смангл, відвертаючись од Сема й удаючись до містера Піквіка.

— Нічогісінько, сер, — знову відповів Сем. — Я боюсь, що ваш кошик і без того напханий вашою власною білизною.

Ці слова супроводив такий виразистий погляд на ту частину одягу містера Смангла, яка взагалі свідчить про майстерність прачки джентльмена, що він мусив приховати свої п’яти і, на найближчий принаймні час, відмовитись од замаху на гаманець та гардероб містера Піквіка. Потім він подався до підвалу, де грали в м’яч, і грунтовно поснідав там парою сигар, куплених минулої ночі.

Містер Майвінс, який не курив і рахунок якого в крамаря не лише дійшов до самого низу грифельної дошки, а ще й був перенесений на другий її бік, залишився в ліжку і, за його власними словами, поїв уві сні.

Поснідавши в кімнатці, суміжній з кав’ярнею й відомій під бучною назвою будуару, тимчасовий мешканець якої за невеличку додаткову плату мав колосальну перевагу чути всі розмови в зазначеній кав’ярні, містер Піквік загадав Семові зробити дещо в місті, а сам спустився до контори перебалакати з містером Рокером, як улаштуватись на майбутнє.

— Улаштуватись хочете? — перепитав цей джентльмен, подивившись у величезну книгу. — Місця у нас вдосталь, містер Піквік. Артільного квитка ми дамо вам на двадцять сьому кімнату, що на третьому поверсі.

— Що ви кажете, дасте мені? — недочув містер Піквік.

— Артільного квитка, — повторив Рокер. — Не розумієте?

— Не зовсім, — посміхнувся містер Піквік.

— Невже? — здивувався Рокер. — А це ж так просто. Ви дістанете місце в двадцять сьомій камері на третьому поверсі, і ті, що житимуть з вами в одній кімнаті, будуть ваші артільники.

— А їх багато там? — трохи вагаючись, спитав містер Піквік.

— Троє,— відповів Рокер.

Містер Піквік кашлянув.