Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ну, на чому ж ми спинилися? — спитав правний юрист. — Про що я казав, джентльмени?

— Ви, здається, зауважили, що не заперечували б проти другої склянки, сер? — з жартівливою поважністю підказав містер Веллер.

— Ха-ха-ха! — засміявся Пел. — Здорово сказано, здорово! Фахівець з вас, бачу, гарний. Такого раннього часу, мабуть, воно занадто… Ну, та вже нехай буде так, як ви казали, дорогий сер. Гм!

Цей останній звук було солідне, повне самоповаги покашлювання, і ним містер Пел хотів відзначити, що вважає за недоречне виявлений деким із слухачів нахил до веселощів.

— Небіжчик лорд-канцлер дуже любив мене, джентльмени, — ознайомив містер Пел.

— Честь і слава йому за це, — схвалив містер Веллер.

— Та хіба ж могло бути інакше? — здивувався клієнт Пела.

— Звичайно, інакше й не могло бути, — сказав дуже червоновидий чоловік, що досі не промовив ні слова і, здавалося, не вмів говорити.

В цей момент до кімнати вбіг хлопчик із синьою торбою і сповістив, що починають розглядати справу Джорджа. Почувши таке повідомлення, все товариство прожогом кинулось на вулицю і стало прокладати собі шлях до суду — підготовча операція, що на неї, як вирахувано, треба звичайно від двадцяти п’яти хвилин до півгодини.

Дужий містер Веллер усією своєю вагою увігнався в натовп, сподіваючись так або інак продертися до суду. Успіхи його не дорівнювали його сподіванням, бо він забув зняти свій капелюх, і якийсь невидимий суб’єкт, що по ногах його він завзято товкся, ударом кулака насунув йому головний убір на самісінькі очі. А втім, цей суб’єкт, очевидно, враз покаявся в своїй запальності, бо, невиразно скрикнувши від здивування, втяг старого джентльмена в залу засідань і після гарячого змагання визволив спід капелюха його лице й голову.

— Семі? — скрикнув містер Веллер, діставши змогу впізнати свого визволителя.

Сем кивнув головою.

— Добрий же та ніжний з тебе син, хлопчику! — сказав містер Веллер. — Ач, як налатав боки старому батькові.

— А звідки міг я знати, що це ти? — заперечив син. — Хіба що мусив був здогадатися з ваги твоїх чобіт.

— Правда твоя, Семі,— відразу відійшов старий. — А що ти тут робиш?

Сем докладно переказав свою останню розмову з містером Піквіком.

— Лишатися там самому? Бідолашний! — здивувався Веллер старший. — І не мати поблизу нікого, хто відстоював би його. Це неможливо, Семі. Зовсім неможливо.

— Звичайно ж, неможливо, — погодився Сем. — Я казав це ще перед тим, як прийшов сюди.

— Адже вони з’їдять його живцем, Семі,— бідкався старий.

— Так думаю і я, — сказав Сем. — А чи не бачиш ти якого виходу з цього становища?

— Ні, не бачу, Семі.

— Ніякого?

— Ніякого. Хіба що, — тут промінь блискучої думки освітив обличчя старого і, нахилившись до вуха сина, він прошептав: — Хіба що ми, непомітно для тюремників, винесемо його зашитого в матраці або переодягнемо старою жінкою та ще напнемо на голову зелений серпанок.

Сем зневажливо поставився до обох пропозицій і повторив своє запитання.

— Ні,— відповів старий джентльмен, — якщо він не хоче, щоб ти там залишався, Семі, то я не бачу ніякого виходу.

— Тоді я скажу тобі, що треба робити. Я попрошу тебе позичити мені двадцять п’ять фунтів.

— Ну, а потім? — зацікавився містер Веллер.

— Потім? А, може, ти через п’ять хвилин зажадаєш, щоб я повернув їх тобі. А я, мабуть, відповім, що не хочу платити. Адже тобі не спаде на думку заарештувати через такий невеличкий борг свого власного сина й посадити його до Фліта?

Після цих слів батько й син обмінялися складним телеграфним шифром кивів та мигів, а потім містер Веллер сів на кам’яні сходи й реготався, аж доки став червоний, як буряк.

— Що то за стара личина! — скрикнув Сем, обурений таким марнотратством дорогоцінного часу, — Чого ти регочешся, коли в нас і так нема зайвої хвилини? Де в тебе гроші?