Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Поручитель, — повторив Перкер.

— Поручитель?

— Так, дорогий мій сер; тут їх з півдюжини. Ручаться за вас на всяку суму і беруть лише півкрони. Цікава торгівля; правда? — спитав Перкер, частуючи себе понюшкою табаки.

— Як? тобто ці люди заробляють собі на життя тим, що за півкрони дають брехливі свідчення перед нашими суддями! — скрикнув містер Піквік, майже задихуючись від такого відкриття.

— Ну, я точно не знаю нічого про брехливі свідчення, — відповів маленький джентльмен. — Суворе слово, дорогий мій сер, дуже суворе слово. Просто законна фікція, і нічого більше. — Сказавши це, аторней знизав плечима, усміхнувся, взяв другу понюшку тютюну і увійшов до приміщення судейських клерків.

По закінченні всіх звичайних формальностей особа Семюела Піквіка була доручена доглядові поліцая, який мав приставити його до Флітської тюрми для винуватців. В ній містерові Піквіку належало перебути аж доки витрати та відшкодування по позову „Бардл проти Піквіка" не буде сплачено до останнього фарсинга.

— А це, — сказав усміхаючись містер Піквік, — станеться дуже й дуже не скоро. Покличте карету, Сем. Перкер, друже, бувайте здорові.

— Я поїду з вами подивитись, як ви там улаштуєтесь, — промовив Перкер.

— Ні, — відповів містер Піквік. — Я волів би, щоб тепер зі мною не було нікого, крім Сема. Я напишу вам, як тільки влаштуюся там. А тим часом — на все краще.

По цих словах містер Піквік у супроводі поліцая сів у карету, Сем примостився на передку, і екіпаж рушив у дорогу.

— Незвичайна людина! — скрикнув Перкер, застібуючи рукавички.

— Який би банкрот вийшов з нього, сер, — зауважив містер Лаутен, що стояв поруч. — Завдав би він клопоту всім комісіонерам, якби вони намагалися стягти з нього хоч Фарсинг.

Аторней, здавалося, не поділяв професійного захвату свого помічника перед вдачею містера Піквіка, бо не вшанував його відповіддю.

Час робить дива. За потужною допомогою цього старого джентльмена навіть наймана карета проїздить таки півмилі. Вони нарешті спинилися, і містер Піквік вийшов з екіпажу коло воріт Фліта.

Озираючись через плече, чи йде за ним заарештований, поліцай повів містера Піквіка в тюрму. Увійшовши, вони повернули ліворуч і вступили у вартівню. Важкі двері в ній напроти тих, в які вони ввійшли, були під охороною кремезного тюремника з ключем у руці і вели всередину тюрми.

Тут, поки поліцай показував документи, вони спинилися, і містера Піквіка повідомили, що йому доведеться зачекати, доки він відбуде церемонію, відому під назвою фотографування.

— Фотографування! — скрикнув містер Піквік.

— З вас знімуть портрет, сер, — пояснив кремезний тюремник. — Портрети в нас роблять знаменито. Затримують вас тільки на хвилиночку, а схожість — надзвичайна. Заходьте, прошу, сер, і будьте як дома.

Містер Піквік пристав на запрошення й сів, а Сем, спершись на спинку крісла, шепнув йому, що фотографування тут — умовний термін. Під цим словом у тюрмі розуміють огляд арештанта всіма тюремниками, які мусять уміти відрізняти в’язнів від одвідувачів.

— Нехай так, Сем, — сказав містер Піквік. — Я хотів би тільки, щоб артисти ці приходили швидше. Тут все ж буває публіка.

— Вони не забаряться, я думаю, — заспокоїв свого пана Сем.

І дійсно, сеанс незабаром розпочався. Огрядний тюремник, відбувши свою варту, сів побіч і час від часу кидав нібито випадкові погляди на містера Піквіка, а довгий худорлявий чоловік, що заступив його на варті, сунувши руки під фалди фрака, став напроти і не спускав нашого героя з ока. Третій — похмурий джентльмен, очевидячки, відірваний від чаю, бо не встиг ще пережувати залишків хліба з маслом — примостився коло самого містера Піквіка і, поклавши руки на коліна, вивчав його зблизька. Незабаром до гурту приєдналось ще двоє; вони й собі втупили очі в обличчя в'язня. Містер Піквік почував себе дуже погано і ввесь час совався на своєму стільці. Але, доки сеанс не скінчився, він нікому не зробив зауваження; навіть Семові, який, стоячи позад нього, почасти міркував про прикре становище свого пана, а почасти з превеликим задоволенням уявляв собі, як би то було добре, якби йому дозволили кинутись на цих тюремників і гаразд налатати їм боки: всім разом і кожному зокрема.

Нарешті фотографію зняли і містерові Піквіку сказали, що тепер він може йти до камери.

— А на чому ж я спатиму сьогодні? — спитав учений муж.

— Я й сам не знаю цього, — відповів кремезний тюремник. — Завтра ми примістимо вас кудинебудь, і там ви спроможетесь улаштуватись так, що й уставати не схочете. Перша ніч, звичайно, буває не така вже спокійна, але завтра все буде гаразд.

По досить довгій дискусії виявилось, що в одного з тюремників є ліжко, яке він міг би на цю ніч найняти, і містер Піквік радо погодився заплатити за нього.

— Ходім зі мною, я вам зараз же покажу ваше ліжко, — сказав тюремник. — Воно не дуже велике, але спати на ньому — прямо насолода. Сюди, сер.

Вони пройшли внутрішніми воротами і спустились на кілька східців униз. Ключ за їхніми спинами повернувся, і містер Піквік уперше за своє життя опинився між мурів тюрми для винуватців.

РОЗДІЛ XXX