Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Наш друг Боб — чудесний хлопець, Вінкл, — було єдине, що відповів містер Бен Елен.

— Безперечно, — сказав містер Вінкл, дуже мало смакуючи в такому тісному зіставленні цих двох імен.

— Я призначив їх одне одному; їх було створено одне для одного; послано в світ одне для одного; народилися вони одне для одного, Вінкл ! — енергійно сказав Бен, стукнувши об стіл чаркою. — Так призначила їм сама доля, дорогий сер; між ними тільки п’ять років різниці, і обоє вони народилися в серпні.

Містерові Вінклу кортіло знати, що буде далі, і тому він не висловив занадто великого здивування з приводу такого незвичайного збігу обставин. Тоді містер Бен Елен, уронивши одну чи дві сльози, додав, що, не зважаючи на цілковиту, майже побожну, пошану до його друга, Арабелла відчуває найрішучішу й зовсім незрозумілу антипатію до його особи.

— І я думаю, — закінчив Бен, — я думаю, що вона таки прихильна до когось іншого.

— А ви не здогадуєтесь, хто може бути предметом цієї прихильності? — спитав містер Вінкл, страшенно хвилюючись.

Бен Елен вхопив кочергу, войовничо покрутив її над своєю головою, завдав жахливого удару по уявному черепові і, на завершення, дуже промовисто запевнив, що прагне довідатись про його ім’я.

— Я показав би йому, що думаю про нього, — сказав містер Елен, і змахнув кочергою ще лютіше.

Все це, звичайно, дуже заспокійливо вплинуло на почуття містера Вінкла. Він кілька хвилин просидів мовчки і нарешті наважився звідатись, чи міс Елен і досі перебуває в Кенті.

— Е, ні,—відповів Бен, відкладаючи набік кочергу й лукаво поглядаючи на свого бесідника. — Я вважаю, що будинок містера Вордла — зовсім невідповідне місце для такої впертої дівчини. Отже, бувши по смерті батьків природний її опікун і охоронець, я привіз Арабеллу сюди. Нехай поживе в нашої старої тітки. Там вона нікого не бачить, і самотність вилікує її, я думаю. А як ні, то ми поїдемо з нею за кордон і побачимо, чи не допоможе це.

— А! так ваша тітка живе в Брістолі? — заїкаючись, спитав містер Вінкл.

— Ні, не в Брістолі,— відповів Бен, — а там, у тому напрямку, — і він ткнув пальцем кудись через праве плече. — Але, тихо! Боб іде. Ні слова, друже; ані звука!

Хоч яка коротка була розмова, а вона дуже розхвилювала й розтривожила містера Вінкла. Що то за прихильність? Чи не міг би він сам бути за предмет тієї прихильності? Може, то через нього вродлива Арабелла відхилила намагання Боба Сойєра? А може у нього є якийсь щасливий суперник? Містер Вінкл поклав за всяку ціну побачитися з нею. Але перед ним поставала одна непереможна перепона, бо що означає „там" і „в тому напрямку" — три милі, тридцять чи триста — він угадати не міг.

Переконавшись, що домогтися від Бена більших подробиць йому не пощастить, містер Вінкл розпрощався з обома приятелями й повернувся до готелю „Чагарник". В залі коло каміна, спиною до містера Вінкла, сидів огрядний джентльмен у пальті. Крім нього, в кімнаті не було нікого. Як на ту пору року, вечір видався доволі холодний, і джентльмен посунувся, щоб поступитись місцем новоприбулому. Уявіть же собі почуття містера Вінкла, коли він упізнав у незнайомому постать та обличчя мстивого й хижого Даулера.

Першим рухом містера Вінкла було подзвонити, але як на те, ручка найближчого дзвоника висіла коло самої голови містера Даулера. В своєму завзятті містер Вінкл устиг зробити вже кілька кроків до нього, раніше ніж прикипів на місці. Побачивши це, містер Даулер похапливо посунувся назад.

— Містер Вінкл, сер. Заспокойтеся. Не бийте мене. Я цього не знесу. Ляпас? Ніколи! — промовив містер Даулер тоном значно лагіднішим, ніж того можна було сподіватись од такого кровожерця.

— Ляпас, сер? — пробелькотів містер Вінкл.

— Ляпас, сер, — ствердив Даулер. — Вгамуйтеся. Сядьте. Вислухайте мене.

— Сер, — відповів містер Вінкл, тремтячи всім тілом. — Перед тим, як сісти коло вас або навпроти вас, та ще коли тут нема нікого, я мушу порозумітися з вами. Ви дозволили собі загрожувати мені минулої ночі, сер. Вилякали мене найжахливішими загрозами, сер! — Тут містер Вінкл пополотнів і спинився.

— Лякав і загрожував, — не заперечував Даулер, блідий не менш як містер Вінкл. — Підозрілі обставини. Тепер усе з’ясувалося. Я поважаю вашу відвагу, сер. Ваша поведінка була бездоганна; сумління ваше— чисте. Ось моя рука. Тисніть!

— Справді, сер, — вагався містер Вінкл, боячись подати руку, бо вбачав в цій пропозиції якісь військові хитрощі,— справді, сер, я…

— Я розумію вас, — перебив йому мову Даулер. — Ви почуваєте себе ображеним. Цілком природно. Так само було б і зі мною. Я помилявся. Прошу вибачити. Будьмо друзями. Не сердьтесь! — І Даулер майже силоміць стиснув руку містерові Вінклу й палко заявив, що Вінкл — дуже розумний хлопець, І що тепер він шанує його більше, ніж будьколи.

— Ну, сідайте ж, — сказав Даулер. — Розказуйте все. Як ви знайшли мене? Коли ви поїхали? Розказуйте одверто все. Не крийтесь.

— Все це сталося випадково, — відповів містер Вінкл, ніяковіючи від такого незвичайного й несподіваного завершення справи, — абсолютно випадково.

— Дуже радий чути, — запевнив Даулер. — Прокинувся сьогодні ранком. І забув уже про вчорашні загрози. Тільки сміявся з усієї історії. Не відчував до вас ніякої ворожості. Так і сказав.

— Кому ви сказали? — зацікавився містер Вінкл.

— Місис Даулер. „Ти заприсягався, що вб’єш його", каже вона. „Заприсягався", одповідаю, — „То була глупота?" „Була, мушу признатись. Піду попрошу пробачення. Де він?

— Хто? — спитав містер Вінкл.

— Та ви ж! Я зійшов вниз. Вас не знайшов. Піквік сидить похмурий. Хитає головою. Сподівався, що обійдеться без насильства. Я зрозумів одразу. Ви образились. Поїхали кудись; чи не до приятеля якогонебудь. Мабуть, по пістолети. „Гарячий хлопець" кажу, „він мені до вподоби".

Містер Вінкл кашлянув. Йому стало ясно, як повернулася справа, і він раз — по — раз набував поважнішого вигляду.