Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— То лише підробка, голубчику. В половині шухляд нічого немає, а друга половина — не відчиняються.

— Не може бути.

— Факт, слово честі; —і Боб Сойєр, увійшовши до аптеки, щосили потяг за позолочені шишечки кількох фальшивих шухлядок. — В цілій аптеці немає майже нічого, крім п’явок, та й ті вже використані.

— Ніколи не повірив би цьому, — дедалі більше дивувався містер Вінкл.

— Я думаю, — засміявся Боб. — Навіщо тоді була б уся ця подоба аптеки? Та чого ж це ми так стоїмо? Що ви будете пити? Бен, старий приятелю, тягни сюди з буфету питво від шлункових хвороб. — Містер Елен усміхнувся й поставив на стіл чорну пляшку з бренді.

— Ви, звичайно, не будете розводити його водою? — спитав Боб.

— Ні, дякую, — відповів містер Вінкл. — Ще рано, і я волів би зменшити його міцність, коли ви не заперечуватимете.

— Ні в якому разі. Зменшуйте собі, коли сумління це вам дозволяє,— згодився Боб, ковтнувши з великим удоволенням склянку рідини. — Бен, каструлю!

Містер Бенджемен Елен з тої ж схованки витяг мідну каструлю, якою Боб Сойєр, зауважив він, пишався за її діловий вигляд. Коли вода в професіональній каструлі закипіла за допомогою багатьох лопаточок вугілля, видобутого містером Бобом Сойєром з ящика, де було написано „Содова вода", містер Вінкл розвів своє бренді, і розмова зробилась загальною.

Перебив її вступ до аптеки хлопця в сірій лівреї, в кашкеті з золотим галуном і з маленьким кошиком під рукою.

— А ходи но сюди, волоцюго Том! — гукнув Боб Сойер, коли хлопець увійшов до аптеки.

Хлопець послухався.

— Ти, певно, спинявся коло кожного ліхтарного стовпа, юний ледарю? — спитав містер Боб Сойєр.

— Ні, сер, я не спинявся, — одмовив хлопець.

— І добре зробив, — загрозливим тоном схвалив містер Сойєр. — Хто запросить до себе лікаря, коли знатиме, що його помічник грається в кремушки біля рівчаків або запускає змія по вулицях? Хіба ти не поважаєш свого фаху, плазуне? Порозносив ліки?

— Порозносив, сер.

— Порошки для дитини — у великий будинок, де живе новоприїжджа родина, а пілюлі по чотири на день — старому, гнівливому джентльменові з подагрою?

— Так, сер.

— Тоді зачиняй двері й сиди в аптеці.

— Ну, я бачу, справи ваші йдуть зовсім не так погано, як ви казали, — зауважив містер Вінкл, коли хлопець вийшов. — Адже у вас в ліки, якщо ви їх розсилаєте.

Містер Боб Сойєр зиркнув на аптеку і, пересвідчившись, що сторонніх там нема, нахилився до містера Вінкла й пошепки промовив:

— Він залишає ліки там, де їх не потребують.

Містер Вінкл зніяковів, а Боб і його приятель зайшлися сміхом.

— Не втямите? — сказав Боб. — А справа дуже проста. Він підходить до будинку, дзвонить, мовчки передає пакунок служникові й відходить. Слуга несе пакунок до їдальні. Пан розгортає його й читає рецепта: „Мікстуру вживати перед сном… пілюлі як і раніше… полоскання — як завжди… порошки… Сойєр, наступник Нокморфа. Готує сумлінно і вчасно…" і таке інше. Потім він показує це дружині… Та й собі читає… Далі пакунок переходить до слуг… І ті читають… принаймні адресу. Завтра хлопець дзвонить знову. „Вибачте — непорозуміння… стільки роботи… розносиш силу пакунків… містер Сойєр перепрошує". Тепер вони знають уже моє ім’я, а це, любий мій, головне в нашій медичній практиці. Але запевняю вас, це — найвтішніша річ у світі. Є в нас одна чотириунцева пляшка, яка була в половині брістольських будинків, і не зробила ще всієї своєї роботи.

— Тепер я розумію, — сказав містер Вінкл. — Яка гарна ідея!

— О, у нас з Беном є ще з десяток не гірших ідей, — вихвалявся Боб. — Ліхтарникові ми платимо вісімнадцять пенсів щотижня, а він за це, кожного разу, як проходить повз мої двері, хвилин десять безперестанку смикає дзвоник. А мій хлопець завжди вдирається до церкви перед самим псалмом і, прибравши розгубленого та переляканого вигляду, викликає мене. В той час вірні не мають ніякої роботи і, звичайно, звертають увагу на всяку дрібницю. „О, хтось захворів", думає кожен, „викликають Сойєра, наступника Нокморфа. Величезна практика в цього хлопця".

Розкривши деякі медичні тайни, містер Боб Сойєр і його друг Бен відкинулись на спинки своїх крісел і оглушливо засміялись. Коли цей сміх дав невелике полегшення їхнім серцям, ушерть повним веселощів, розмова перейшла на інші теми, безпосередньо зацікавивши й містера Вінкла. — Любий мій друже, — сказав Бен, скориставшись з відсутності Боба, що пішов продати кілька згаданих уже використаних п’явок. — Любий мій друже, я — нещасна, дуже нещасна людина.

Містер Вінкл висловив щире співчуття й спитав, чи не міг би він полегшити чимнебудь страждання бідного медика.

— Нічим, друже мій, нічим, — сказав Бен. — Ви пригадуєте Арабеллу, Вінкл? Мою сестру Арабеллу… маленьке дівчатко, Вінкл, з карими очима… Ви бачили її тоді, на різдво, у Вордла. Не знаю, чи помітили ви її, таку чорненьку дівчинку, Вінкл? Мабуть, моє обличчя нагадає вам її; подивіться пильніше.

Містер Вінкл не потребував ніяких нагадувань, і це було дуже добре, бо вид її брата Бенджемена, безперечно, викликав би в його пам’яті зовсім неправдивий образ. Отже, він якнайбайдужніше відповів, що виразно її пригадує й сподівається, що вона в доброму здоров’ї.