Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я залишив вам листа, — вів далі Даулер. — Писав, що шкодую. І дійсно, шкодував. Мусив бути у Брістолі в одній невідкладній справі. Ви не задовольнились. Поїхали слідом за мною. Ви вимагаєте з’ясувати непорозуміння? Маєте радію. Тепер усе з’ясовано. Мою справу розв’язано. Завтра іду назад. їдьмо разом.

З кожною новою фразою Даулера обличчя містера Вінкла набувало більше гідності. Таємничий характер початку їхньої розмови ставав йому дедалі зарозумілішим. Даулер був проти дуелі не менше, як і він сам. Коротко кажучи, цей страшний і чваньковитий суб’єкт був найбільший у світі боягуз. Даулер, як і він, ретирувався з Баса, вичікуючи того часу, коли ворог його перегнівається.

Зорієнтувавшись у правдивому стані речей, містер Вінкл прибрав грізного вигляду й сказав, що пояснення Даулера його задовольняють. Проте, з тону його Даулер зрозумів, що, якби пояснення показались незадовільними, неминуче сталося б щось жахливе й непоправне. Пройнявшися захватом перед великодушністю й поблажливістю містера Вінкла, Даулер і сам заспокоївся, і колишні вороги розійшлися спати, запевнивши один одного у вічній дружбі.

Було коло пів першої ночі, коли містер Вінкл, що хвилин двадцять уже розкошував першим сном, прокинувся від грімкого стуку в двері його кімнати. Дедалі дужчаючи, стук цей примусив його схопитись на ліжку й спитати, в чім там річ.

— Вибачте, сер, — відповів голос покоївки, — якийсь молодий чоловік каже, що неодмінно мусить зараз же побачитися з вами.

— Молодий чоловік? — здивувався містер Вінкл.

— В цьому немає жодного сумніву, сер, — додав крізь щілину в замку інший голос. — І якщо ви не пустите це інтересне створіння до себе зараз же, то дуже можливо, що його ноги ввійдуть до кімнати раніше ніж його голова. — І підсилюючи свої слова, молодий чоловік делікатно стусонув ногою у нижню половину дверей.

— Це ви, Сем? — спитав містер Вінкл, зскакуючи з ліжка.

— Абсолютно неможливо встановити особу людини, не глянувши на неї, сер, — повчальним тоном відповів голос.

Не мавши тепер ніякого сумніву щодо особи молодого чоловіка, містер Вінкл повернув ключ у замку. Не встиг він одчинити двері, як містер Веллер був уже в кімнаті, зачинив двері на ключ, ключ невимушено поклав у кишеню жилета і, обдивившись містера Вінкла з голови до п’ят, сказав:

— Та й штукар же ви, сер; справді, штукар!

— Що означає ваша поведінка, Сем? — обурено спитав містер Вінкл. — Ідіть собі геть цієї ж хвилини, сер! Як ви насмілюєтесь, сер?

— Як я насмілююсь? — повторив Сем. — Як я насмілююсь! Так дорікала одна молода леді пиріжечникові, “що продав їй пиріг із свининою, де не було нічого, крім сала, всередині. Як я насмілююсь? Оце так запитання!

— Відчиніть двері! негайно залиште мою кімнату, сер! — скипів гнівом містер Вінкл.

— Я залишу вашу кімнату тої самої хвилинки, як ви вийдете з неї, сер, — не дався залякати Сем, поважно сідаючи на стілець. — Звичайно, якщо мені доведеться виносити вас на моїй спині, я виступлю на якусь секунду перед вами, але дозвольте висловити надію, що ви не доведете мене до останньої межі. Кажучи це, я лише повторюю слова одного пана до впертого слимака, що не хотів вилазити з своєї черепашки, хоч його й кололи шпилькою, і пан боявся, що йому доведеться розтрощити черепашку об одвірок. — Закінчивши таку, незвичайно довгу для нього, промову, містер Веллер сперся руками на коліна і глянув на містера Вінкла поглядом, де не було й натяку на жарти.

— Добру кашу заварили ви, сер; нема чого й казати, — продовжував Сем тоном проповідача. — Заплутали нашого старого пана в такі химери, знавши, що він аж на стінку дертиметься заради принципу. Ви гірші за Додсона, сер, а Фог проти вас — сутий ангел. — І, ляснувши себе долонею по коліну, містер Веллер з виразом огиди на обличчі схрестив руки на грудях і відхилився на спинку стільця, немов чекаючи, як буде виправдуватись злочинець.

— Слухайте, голубе мій, — сказав містер Вінкл, простягаючи руку й клацаючи зубами, бо був у самій нічній сорочці,— слухайте, голубе мій, я дуже поважаю вашу прихильність до нашого дорогого друга і дуже шкодую, що завдав йому стільки клопоту. Годі вже, Сем, годі!

— Ну, то добре, — промовив Сем, усе ще трохи сердитий, але шанобливо стиснув протягнену до нього руку. — Нехай так і буде. Дуже радий, що ви це сказали, бо я нікому не дозволю скривдити його,

— Я знаю, Сем, — запевнив містер Вінкл. — Ну, а тепер ідіть собі спати; про решту ми поговоримо завтра ранком.

— Дуже шкодую, але я не можу піти спати, — одмовився Сем.

— Не можете піти спати? — повторив містер Вінкл.

— Ні,— похитав головою Сем. — Цього не може бути.

— Адже ви не думаєте повертатися додому зараз же, Сем? — спитав дивуючись містер Вінкл.

— Ні, якщо й вам цього не заманеться, — відповів Сем. — Але я не можу залишити цієї кімнати. То було б порушенням наказів мого пана.

— Дурниця, Сем, — сказав містер Вінкл. — Я мушу залишитися тут ще на два-три дні. Більше того, Сем. Вам теж доведеться залишитися тут і допомогти мені побачитися з одною молодою леді — міс Елен, Сем, мабуть, ви пригадуєте її? Я неодмінно мушу поговорити з нею перед тим, як поїду з Брістоля.

На кожну з цих фраз Сем тільки хитав головою і енергійно казав: „ні“.

Нарешті, вислухавши силу доказів та зауважень містера Вінкла і діставши докладний звіт про побачення його з Даулером, Сем почав вагатися і, кінець-кінцем, вони дійшли згоди на таких, у головному, умовах:

Сем піде й залишить містера Вінкла неподільним володарем кімнати, зачинивши, проте, двері з коридору та узявши ключ з собою і зобов’язавшись негайно відчинити двері якщо станеться пожежа або яке стихійне лихо. До містера Піквіка найближчого ж ранку буде написано й передано через Даулера листа. В цьому листі містер Вінкл попросить для себе й для Сема дозволу залишитись у Брістолі із зазначених вище міркувань і настоюватиме, щоб відповідь було надіслано з першим же диліжансом. Коли відповідь буде сприятлива, вони деякий час пробудуть тут, якщо ні — негайно ж повернуться до Баса. І, нарешті, містер Вінкл заприсягається, що не користуватиметься ні вікном, ні каміном, ні яким іншим незаконним шляхом для втечі.

Погодившись на цьому, Сем пішов з кімнати, зачинив двері й незабаром спав уже міцним сном.

РОЗДІЛ XXVIII