Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цілий наступний день Сем назирці ходив за містером Вінклем, твердо вирішивши і на хвилину не спускати його з ока, доки не буде одержано додаткових інструкцій від містера Піквіка. Хоч яким неприємним здавався містерові Вінклу пильний догляд і невідступна компанія Сема, але він волів краще миритися з ним, ніж чинити опір і наражатися на небезпеку, що його примусово приставлять до Баса; Сем не раз натякав, що це було б лише точним виконанням даного йому наказу. Нема причин для сумніву, що Сем охоче заспокоїв би своє сумління, одвізши містера Вінкла, зв’язаного по руках та ногах, якби на заваді цьому не стала негайна відповідь містера Піквіка на записку, яку згодився передати йому Даулер. Коротко кажучи, о восьмій вечора містер Піквік своєю власною особою ступив до курильної зали в готелі „Чагарник" і, приязно всміхаючись, сказав Семові, на велике йому полегшення, що той зробив усе як слід і тепер може вже не пильнувати свого бранця.

— Я приїхав сюди, — звернувся до містера Вінкла містер Піквік, поки Сем звільняв його з пальта й дорожного шарфа, — приїхав сам, щоб особисто пересвідчитись, чи серйозні й благородні ваші наміри щодо молодої леді. Інакше я не можу дозволити Семові брати участь у цій справі.

— Серйозні, слово честі, і цілком щирі,—із запалом відповів містер Вінкл.

— Не забувайте, що ми зустрілися з нею в домі нашого дорогого й гостинного друга, Вінкл, — з сяючими очима застеріг містер Піквік. — Було б поганою подякою легковажно, без серйозних намірів домагатися прихильності молодої леді. Я не дозволю вам цього, сер; не дозволю!

— Я ніколи й на думці не мав такого! — скрикнув містер Вінкл. — Я довго вже міркую про це, добре зважив усю справу і певний, що щастя моє залежить тільки від неї.

Тут містер Вінкл розповів, що казав йому про Арабеллу Бен Елен; признався, що хоче добитись побачення з молодою леді й признатися їй у коханні; і повідомив, що з деяких туманних натяків зазначеного Бена можна думати, що вона живе замурована десь коло Даунса. Оце було й усе, що знав або про що здогадувався містер Вінкл.

Мавши такий невеличкий запас відомостей, вони вирішили найближчого ж ранку відрядити містера Веллера шукати дівчину, а самі, не дуже певні своїх сил, вирішили гуляти в той час по місту й нібито випадково завітати до містера Боба Сойєра. Вони сподівалися, що таким чином їм пощастить почути щось нове про міс Арабеллу або навіть побачити її.

Змагаючись із рвучким вітром і питаючись у себе, чи й завжди в цих краях треба обіруч притримувати капелюх на голові, Сем вийшов за місто й опинився в тінявій околиці, де тут і там самотньо стояли маленькі затишні вілли. Коло воріт однієї з них, в тупику, порався біля конюшні майже невдягнений конюх, очевидно, переконаний, ніби робить щось із заступом та тачкою.

Вважаючи, що з цим конюхом можна побалакати не згірше як з іншими, втомлений Сем сів на здоровенний камінь навпроти тачки і з властивою йому невимушеністю почав таку розмову:

— Доброго ранку, старий, — почав він.

— Доброго дня, хотіли ви сказати, — відповів конюх, похмуро поглядаючи на Сема.

— Ви вгадали, приятелю, — згодився Сем, — я й дійсно хотів сказати добридень. Як живеться?

— Не можу сказати, щоб, побачивши вас, я став почувати себе краще, — відповів сердитий конюх.

— А це ж дивно, — сказав Сем, — бо ви, видима річ, людина весела, і глянеш на вас — аж душа радіє.

Вовкуватий конюх став, здається, ще вовкуватішим, але збити Сема з пантелику було нелегко, і, прибравши заклопотаного вигляду, він спитав, чи не звуть його пана Волкер.

— Ні, — відповів конюх.

— І не Браун, я думаю?

— Ні.

— І не Вілсон?

— Теж ні.

— То, значить, я помилився, і він, виходить, не має честі бути знайомим зо мною, як я думав раніше. Не ждіть тут за ворітьми з чемності до мене, — сказав Сем, коли конюх вкотив тачку й зібрався зачиняти ворота. — Без церемоній, старий приятелю. Я не сердитимусь.

— За півкрони я провалив би вам голову, — буркнув вовкуватий конюх, зачиняючи на засув одну половину воріт.

— На таких умовах я не можу на це пристати, — відповів Сем. — Моя голова варта принаймні вашої платні до самої вашої смерті, та й то буде ще дешево. Передайте там, у домі, привіт від мене. Не ждіть мене з обідом і не залишайте його, бо він прохолоне, доки я прийду до вас.

У відповідь на це конюх, розпалившися гнівом, пробурчав щось про бажання попсувати чиюсь особу, але зник, не здійснивши свого наміру, і сердито грюкнув хвірткою, пустивши повз вуха зворушливе Семове прохання залишити йому на спомин про себе хоча б одне пасмо свого волосся.

Сем усе ще сидів на великому камені, думав, що його робити далі, і обмірковував план стукати в геть усі двері на п’ять миль кругом, по двісті п’ятдесят дверей на день, намагаючись таким способом знайти міс Арабеллу, аж тут на поміч йому прийшов щасливий випадок і зробив те, чого без його участі містер Веллер не домігся б і за дванадцять місяців.

У провулок, де він сидів, виходили три чи чотири садові хвіртки, що належали до різних садиб, відділених одна від одної садами. Сади були великі й довгі, рясно засаджені деревами, і будинки стояли не тільки далеко від провулка, а більшості їх майже не було й видно. Утупивши погляд в купу пилу по цей бік хвіртки, сусідньої з ворітьми, де зник конюх, Сем обмірковував труднощі даного йому доручення, коли хвіртка відчинилася, і в провулок вийшла служниця витрусити кілька килимків, які кладуть коло ліжка.

Заглиблений у свої думки Сем, мабуть, не помітив би її гарненької, чепурної фігури, якби тут не були зачеплені його рицарські почуття. Він побачив, що молодій жінці ніхто не допомагає, і що килими занадто важкі для неї самої. Містер Веллер був людина по-своєму галантна І, звернувши увагу на зазначені обставини, схопився з каменя й підійшов до жінки.

— Знаєте, люба, — цілком шанобливо сказав він, — ви можете попсувати собі фігуру, трусячи килими самі. Дозвольте допомогти вам.

Молода леді, яка до того часу скромно удавала, ніби не бачить джентльмена, повернулась до Сема (звичайно, щоб відхилити його пропозицію), але, замість вимовити слово, відсахнулась і досить голосно скрикнула. Не менше її був здивований і Сем, бо в стрункій дівчині око його впізнало риси Мері — вродливої покоївки містера Напкінса.

— Та це ж Мері!—зрадів Сем.