Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Саме коли вибило третю годину, на Королівській вулиці з’явився портшез із місис Даулер всередині, несений одним коротеньким гладким носієм і одним худорлявим, довгим, через що їм багатьох зусиль коштувало утримувати ящик портшеза перпендикулярно. До того ж тут, нагорі, і на широкій вулиці вітер лютував так, немов збирався вимести все каміння з бруку. Отже, вони були дуже раді поставити портшез на землю й добре постукати в парадні двері.

Минув деякий час, але ніхто не виходив.

— Слуги сплять, — сказав короткий носій, відігріваючи руки над факелом, що приніс хлопчик — помічник.

— Постукайте, прошу, ще! — крикнула місис Даулер з портшеза. — Стукніть два чи три рази, будьте ласкаві

Короткий носій радо скорився і щосили оглушливо стукнув молотком чотири чи п’ять разів, а потім загупав у двері обома кулаками. Довгий тим часом одійшов на середину вулиці й роздивлявся, чи не блимне в якому вікні світло.

Ніхто не виходив. Скрізь панували темрява й мовчанка.

— Боже ти мій! — нервувалася місис Даулер. — Постукайте, прошу, ще.

— А чи немає тут дзвоника, мадам? — спитав короткий носій.

— Є, — втрутився в розмову хлопець з факелом. — Я ввесь час його смикаю.

— То тільки ручка, — сказала місис Даулер, — а дроту там нема.

— Хотів би я постукати по голові тутешнім слугам, — закричав довгий.

— Я мушу знову потурбувати вас, — надзвичайно чемно попросила місис Даулер. — Стукніть, будь ласка, ще.

Коротенький носій постукав знову, але без найменшого успіху. Його заступив довгий, що, загинаючи круті лайки, почав барабанити у двері молотком, наче хворий на голову листоноша.

Містерові Вінклу снилося, ніби він на засіданні в клубі, де члени знімають такий галас, що голова примушений стукати молотком у стіл, стараючись навести порядок. Потім йому примарилася аукціонна зала, де немає публіки, а аукціоніст купує все сам, і якраз тоді він невиразно припустив можливість того, що хтось стукає в парадні двері. Бажаючи переконатись остаточно, він полежав ще хвилин з десять, і тільки нарахувавши тридцять три удари, пересвідчився, що справді не спить.

— Та — та — та — та — тра — та — та! — тарахкотів молоток. Містер Вінкл схопився з ліжка, не зовсім ще розуміючи, що сталося, поквапно натяг панчохи, сунув ноги в туфлі, загорнувся в халат, запалив об жаринку в, каміні свічку й збіг сходами до парадних дверей.

— Нарешті хтось іде, мадам, — сказав короткий носій.

— От якби я був ззаду його та ще з дрючком! — пробурмотів довгий.

— Хто там? — спитав містер Вінкл, відкидаючи ланцюжок.

— Ти не питайся, дурна твоя голова, — озвався зневажливим тоном довгий, певний, що розмовляє із слугою. — Не базікай, а відчиняй мерщій.

— Та повертайся швидше, сонько! — підбадьорював другий.

Напівсонний містер Вінкл механічно скорився, прочинив двері й визирнув на вулицю. Перше, що впало йому в око, було червоне полум'я факела. Вражений жахливою думкою, що будинок горить, він широко розчинив двері і, тримаючи перед собою свічку, пильно глянув перед собою, не певний ще, бачить він портшез чи пожежний насос… В цю хвилину порив вітру задув свічку. Щось штовхнуло містера Вінкла в спину й жбурнуло на вулицю, а двері з грюкотом зачинилися.

— Здорово зроблено, молодий чоловіче! — сказав коротенький носій.

Містер Вінкл, угледівши через вікно портшеза жіноче обличчя, кинувся до дверей і став щосили стукати молотком та благати носіїв зараз же нести портшез назад.

— Заберіть його, заберіть! — кричав містер Вінкл, — Он хтось виходить уже з сусіднього будинку. Пустіть мене в портшезі Сховайте мене! Допоможіть мені!

Бідолашний Вінкл трусився з холоду, і щоразу, як підіймав угору руку з молотком, його халат розкривався найнечепурнішим способом.

— Он хтось іде вулицею. Там і дами! Прикрийте мене чимнебудь! Станьте переді мною ! — мало не плакав Вінкл. Та носії так знесилились від реготу, що не могли подати йому ніякої помочі, а дами підходили дедалі ближче.

Містер Вінкл розпачливо стукнув у двері востаннє. Дами були вже за кілька будинків. Безталанний джентльмен кинув свічник, що ввесь час тримав у себе над головою, і сміливо метнувся в портшез, де сиділа місис Даулер.

Нарешті гамір та метушню на вулиці почула й місис Кредок. Напнувшись поверх чепчика шаллю, вона побігла у вітальню подивитись, що сталося, і визирнула у вікно саме тоді, як містер Вінкл поринав у портшез. Побачивши це, поважна леді жахливо зойкнула і кинулась повідомити містера Даулера, що дружина його тікає з іншим джентльменом.

Вражений такою звісткою, містер Даулер, наче гумовий м’яч, зскочив з ліжка і підбіг до свого вікна водночас з містером Піквіком. Перше, що вони побачили, був містер Вінкл, який намагався втиснутись у портшез.

— Сторож! — нестямно крикнув містер Даулер. — Сторож! Держіть його! Цупко держіть його! Затримайте, поки я не зійду вниз… Я переріжу йому горлянку… Дайте мені ніж!.. Від вуха до вуха… переріжу… пустіть, місис Кредок! — і, вирвавшись з рук переляканої господині та містера Піквіка, обурений чоловік схопив десертний ножик і кинувся на вулицю.