Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Містер Вінкл не чекав на нього. Почувши жахливі загрози відважного Даулера, він вистрибнув з портшеза і, впустивши з ніг туфлі, дременув униз по вулиці, переслідуваний Даулером з сторожем. Оббігши круг кварталу, він кинувся у відчинені вже двері свого будинку, грюкнув ними перед самим обличчям містера Даулера, зачинився на ключ в своїй спальні, забарикадирував двері рукомийником, комодом та столом і почав укладатися, щоб з першим променем світанку залишити Бас. Даулер, підійшовши до зачинених дверей, заприсягався крізь дірку в замку, що завтра ж переріже містерові Вінклу горло. Після величезного галасу у вітальні, де серед сили голосів виразно чути було голос містера Піквіка, що намагався втихомирити всіх, мешканці порозходились по своїх кімнатах, і скрізь знову запанував спокій.

РОЗДІЛ XXVII,

Наступного ранку, значно раніше як звичайно, містер Піквік, цілком одягнений, зійшов униз і подзвонив.

— Сем, — сказав наш герой, коли, відповідаючи на це запрошення, до нього прийшов містер Веллер. — Сем, зачиніть двері.

Містер Веллер зачинив двері.

— Вчорашньої ночі тут скоїлася прикра історія, Сем, — промовив містер Піквік, — історія та примушує мого друга Вінкла побоюватись насильства з боку містера Даулера.

— Це я чув уже від старої леді, як Ішов до вас, сер, — відповів Сем.

— І мені соромно признатися, Сем, — стурбовано продовжував містер Піквік, — що, опасуючись цього насильства, містер Вінкл утік.

— Утік? — скрикнув Сем.

— Сьогодні ранком, навіть не попередивши мене. І я не знаю, куди він подався.

— Він повинен був залишитися та відлупцювати Даулера, — із зневагою в голосі сказав Сем. — І не хитра то була б штука, сер!

— Я й сам починаю брати під сумнів його сміливість та відвагу, Сем, — відповів містер Піквік. — Але не в тім річ. Як би там було, а містер Вінкл зник. Його треба знайти й привести сюди, Сем.

— А ви думаєте, він захоче повернутися, сер?

— Треба примусити його, Сем.

— І хто ж це зробить, сер? — усміхнувся містер Веллер.

— Ви.

— Слухаю, сер.

По цих словах містер Веллер вийшов з кімнати і зараз же грюкнув парадними дверима. Повернувся він назад через дві години з таким байдужим виглядом, ніби виконував якесь звичайнісіньке доручення, і приніс звістку, що цього ранку один джентльмен, всіма сторонами схожий на містера Вінкла, виїхав до Брістоля поштовим диліжансом.

— Сем, — сказав містер Піквік, стискуючи йому руку, — ви славний хлопець, неоцінимий хлопець, їдьте слідом за ним, Сем.

— Гаразд, сер, — відповів містер Веллер.

— Як тільки ви його знайдете, зараз же пишіть мені, Сем. Якщо він пориватиметься тікати від вас, валіть його додолу або замкніть на замок. Робіть з ним усе, що буде треба.

— Я поводитимуся з ним дуже обережно, сер, — запевнив містер Веллер.

— Скажіть йому, що я страшенно схвильований, дуже невдоволений і до краю обурений його незвичайною поведінкою.

— Слухаю, сер.

— Перекажіть йому, що коли він не повернеться сюди з вами, йому доведеться вертатись зі мною, бо тоді я сам поїду по нього й приставлю до Баса.

— Перекажу, сер.

— Ви, думаєте, знайдете його, Сем? — спитав містер Піквік, допитливо глянувши на Сема.

— О, я знайду його, де б він не був, — упевнено сказав Сем.

— Добре, — заспокоївся трохи містер Піквік. — І що скоріше ви поїдете, то краще.

З цими словами містер Піквік передав своєму вірному слузі чималу суму грошей і звелів негайно ж виряджатись до Брістоля шукати втікача.