Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Максим Щербак розпитав у нього, коли це буде.

Казатул сказав, що 17 вересня і про це знає вже вся Москва. Скрізь тільки й мови, що про страту самозванця.

Столом протупотіла зграйка тарганів, але їхній тупіт чув лише Максим Щербак.

— Жаль, — зітхнув він.

— Нєужто ліходєя жалко? — з підозрою спитав Казатул.

— Та ні. Жаль, що нас там не буде, бо ми завтра від’їжджаємо.

У кабаку по той бік завіски раптом почулася пісня:

Це курінний Добривечір затяг густим басом, а йому тонко вторили на дівочий голос Тхорик, Іваник і Вовкотруб:

— Мої вже співають, — задоволено сказав Максим Щербак.

— Ліш би нє буянілі.

— Може, вип’єш із нами?

— Нє положєно. Да я і нє п’ю.

— Чого ж так? — спитав Максим Щербак. — Слабий?

— Рука должна бить твьордой і точной.

— Покажи.

— Что?

— Руку.

Казатул завагався, не знаючи, як він повинен показати руку, але трохи подумав і виставив правицю долонею вперед.

— Віш?

— Ого! — вигукнув Максим Щербак і несподівано взяв Казатулову руку в свою.

Заплічний майстер здригнувся. Уже вісім років ніхто з людей не торкався до нього, окрім жінки Пульхерії та синочка Акіма. Сам він часто брав за шкірки злочинців, а щоб хтось діткнувся хоч пальцем до нього — ні, такого не було.

Козак з цікавістю дивився на його мозолясту, тверду, як підошва, долоню.

— Довго жить будеш, — сказав Максим Щербак.

— Пачьом знаш?

— Ось, бачиш? — Він показав на борозенку життя, майже стерту на долоні руків’ям батога й сокирищем. Але внизу долоні вона вихоплювалася майже до кисті й закінчувалася розгалуженим колоском.

— І что? — спитав Казатул.

— Колос! Житимеш довго й щасливо. І жде тебе слава велика.

— Спасіба, казак! Токмо жість наша — ето ігра в зєрнь[86]. Нікто нє вєдаєт, что она завтра тєбє подкінєт.

— Я відаю. Знаю, що кажу.

— Ти нікак знахарь, мілок? — посміхнувся Казатул і подумав, що таких відьмаків переважно спалюють на вогні — під його сокиру вони не потрапляють. — А чєм посуліш?

[86] Кості.