Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Може, доведеться вам, отче, побувати в Соловецькому монастирі, — мовив Семен Горобець, — то зробіть так, щоб вам дозволили висповідати старого каторжника Прокла. І тоді ви дізнаєтеся правду… якою б гіркою вона не була.

— Нєпоклонная твоя головушка, хохлач, — сказав піп Капітон. — Всє ви хохлачі шібко упрямиє і сєбє на умє дажє прєд казнєю. Нє допущаю тєбя к Святим Тайнам.

— Бог вам суддя, — відповів зухвалець. — Я причащуся з чаші скорботи.

— Каковой чаші?

— Тієї, що її не минути.

Піп Капітон сказав, що каятися ніколи не пізно і щоб Семен Горобець про це пам’ятав навіть тоді, коли кат занесе сокиру над його головою.

— Передайте катові, що він стратить царевича, — холодно посміхнувся самозванець. — А за душу мою заступиться Бог.

Морозець дмухнув за комір попа Капітона. Він лиш тепер помітив, що праве вухо смертника більше за ліве.

Року Божого 1674-го, місяця вересня, дня сімнадцятого Красна площа не вмістила всіх охочих побачити страту Лжесимеона. Мешканці московських слобід та навіть люд із найдальших околиць і деревень[87] ще вдосвіта почали стікатися до середмістя столиці, і невдовзі стрільцям довелося перекрити вулиці, аби розбурханий натовп не наробив шкоди місту, не почавив невинних людей. Таке вже траплялося під час гучних страт, хоч би й того Степана Разі, коли тріщали палісади, ізби, тереми, коли завалився міст над Яузою, а людей у тисняві гинуло більше, ніж на лобному місці.

Кого тут тільки не було! Ратники в червоних, синіх, білих, рудих та сірих каптанах, уся дворова знать — бояри, окольничі, стряпчі, дяки і піддячі, думні й чиновні люди, купці з довжелезними бородами, патріарх Іоаким, попи й ченці, міщани в дешевих зіпунах та тілогріях, селяни в личаках і довгих сорочках, підперезаних мотузками, жінки у святкових сарафанах і високих кокошниках, простоволосі дівки, обірвані босі каліки і юродиві, скоморохи з розмальованими мордами цапів, баранів, ведмедів, вовків та невідь-якої звірини, і хоч кожен із них мав при собі волинку, дудку чи балалайку, ніхто не наважувався бодай бренькнути перед таким цікавезним видовищем. Вирізнялися в цьому юрмищі строкато вбрані лиходільниці[88], густо намащені рум’янами та білилами, з підведеними сажею бровами і віями. Заміжні жінки хрестилися, спльовували й тислися від тих хвойд чимдалі, міцно тримаючи за руки дітлашню, яка тут поводилася напрочуд тихо і чемно, відчуваючи сувору врочистість дійства.

Роззяви сиділи на мурах, частоколах, на брамах, деревах, на тисових дахах теремів і дзвіницях; один молодець навіть розсівся, звісивши ноги, на дулі сторожової гармати біля кабака «Под пушкой», але стрільці стягли його звідти, як паршивого кота, ще й нам’яли боки.

Усе те бачив з висоти кремлівської царської башти великий князь Олексій Михайлович, який цього разу взяв із собою свою другу жінку Наталію Наришкіну. Вона сама напросилася подивитися на страту Лжесимеона, наче хотіла переконатися, що це таки самозванець, а не справдешній син Олексія Михайловича, котрого йому народила покійна Мар’я Іллівна. І тепер цариця з нетерпінням чекала, коли на лобному місці з’явиться той нещасний хлопчина.

— Над-било Пєтьку с собой пріхватіть, — сказав Олексій Михайлович. — Пущай поглазєл би.

— Полно-тє! — Наталія Кирилівна зморщила свого закандзюбленого татарського носа. — Рєбьонка пужать[89].

— Будущєму государю нє ізлішнє.

Ці слова полестили цариці, оскільки її «Пєтька» не належав до перших престолонаступників, і вона обволокла чоловіка гарячим закоханим поглядом.

— Ти, Лєксєй Міхалич, как всєгда, прав, — змінила тон Наталія Кирилівна. — В слєдующій раз нєпрємєнно вазьму.

Вона вже веселіше поглянула на лобне місце.

— Чєво оні волинят? — спитала.

— Потєрпі малєнько, душка, — сказав Олексій Михайлович. — Всьо видєржано в рітуалє.

— А ти нічєво от мєня нє утаіваєш?

— О чьом ти? — Він глянув на неї стривоженими оленячими очима.

— О Сімєонє.

— Разє я свойо дітьо отдал би на казнь?

— В прошлую битность єщьо нє такоє случалось, — сказала цариця Наталія.

— Ти о дєдушкє Іоанє, душка?

— Нє токмо.

— Я Тішайшій, а нє Грозний, — сказав Олексій Михайлович.

Натовп на Красній площі враз заворушився, і там прокотився злякано-стриманий гомін:

— Вядут! Вядут!

[87] Сіл.

[88] Курви, повії.

[89] Петрові I тоді було два роки.