Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тади ґарєть єму на кострє, — сказав Матвєєв.

Кальниболотців відпустили з дозволом заночувати у Болотному заїзді, а далі — вільному воля.

Вони насилу вилузалися з того шарварку, що дедалі тіснішав на земському дворі, і тільки тут Тхорик, котрий весь час озирався, шукаючи очима Семена Горобця, раптом спохопився:

— А де ж Кирик, панове? Ми ж загубили Кирика!

— Знайдеться, — сказав Добривечір. — Москва — це велике село.

Семен Горобець змирився з долею, він був готовий до страти, але не думав, що його піддаватимуть таким нелюдським тортурам. Тим більше не сподівався зустріти в підкліті холодної катівні того самого мучителя, котрий приходив у Лохвицю з воєводою Мишецьким. Це був відомий на всю Москву кат Казатул. Зодягнутий у руду хламиду кольору висхлої крові, з відкинутим на плечі каптуром, він так само посміхався до Семен широким жаб’ячим ротом, хоч, звісно, не впізнав його, адже в Лохвиці Казатул мордував хлопчину-недолітка.

Окрім голови Розбійницького приказу боярина Окула та судного дяка Павсікакія (уже саме ім’я його означало «борець зі злом»), на допит прийшли Артамон Матвєєв, товмач Фролка Грязін, Чадуєв і Щоголєв, а також піддячий Розбійного приказу Доброхотов, котрий списував на папір покази самозванця.

Семен Горобець стояв перед ними голий до пояса зі зв’язаними за спиною руками і грубим путом на ногах. На його смаглявому тілі виразно виднілося вісім білих цяток, ніби залишених доторками Чийогось перста. Він не був переляканий, хіба легка блідість торкнулася обличчя і губ.

Юнак сказав, що справжнє його ім’я — Семен, походить він зі знатного польського роду Вишневецьких. Батька його звали Яремою, родина жила у Варшаві, й ось якраз там, під Варшавою, коли він прогулювався понад Віслою, його спіймали німецькі розбійники й продали Глухівському купцеві Дементію. А той перепродав його, як пса, литвинові Єгупові. Прожив Семен у Глухові трохи більше місяця, а тоді знайшов там собі товаришів, і вони разом втекли до Харкова. Звідти пішли до Чугуєва, потім на річку Донець і далі на Дон. Там, на Дону, він і зійшовся з Іваном Міюським. Згодом вони з Іваном та його козаками пішли на Січ, оскільки Іван, як і його товариш Степан Разя, був українцем[82].

Боярин Окул запитав, хто підмовив його назватися царевичем Симеоном.

— Я сам, — відповів Семен Горобець.

— Вскую блядословіш? — сердито спитав Окул.

Фролка Грязін переклав:

— Навіщо брешеш?

— Мене ніхто не намовляв, — затято сказав Семен.

Боярин Окул кивнув Казатулові. Кат узяв довгий кінець мотузки, якою зв’язані були Семенові руки, і кинув на гак під стелею. З нутряним риком потяг його так, що хлопець став навшпиньки, ледве торкаючись кам’яної підлоги. Це була сторчова диба, що розтягувала жертву й вивертала на руках суглоби.

Казатул узяв сирицевий батіг і почав навхрест шмагати Семена по голій спині. Перед кожним ударом він теж по-звірячому рикав, наче це додавало йому сили. Хлопець не кричав, лише здригався в судомах і страшно зіпав ротом; здавалося, він ось-ось задихнеться. Коли Семен безживно повиснув на мотузці, Казатул опустив батога. Через певний час він линув в обличчя зомлілому хлопцеві цебро води, і той поволі розплющив очі. Від нього зажадали сказати правду.

Семен Горобець не зовсім розумів, якої правди від нього хочуть, але цього разу змінив свідчення: він є холопський син із тієї-таки Варшави, де натерпівся всіляких знущань і принижень, тому втік аж на Дон.

Судний дяк Павсікакій ще раз запитав, хто його напоумив видавати себе за сина царя, і Семен зрозумів, що саме це їх цікавить найбільше. Казатул заніс за плече батога.

— Не треба, я скажу, — мовив Семен.

— Ну?!

— Іван Міюський, — сказав він, знаючи, що вже нічим не побільшить Іванову вину перед боярами.

— Прєлєсть![83] — вигукнув Матвєєв.

Казатул став з іншого боку від жертви і з криком «Бєрєгісь, ожгу!» свиснув батогом. Лупцював Семена доти, поки він знов знепритомнів.

Дяк Павсікакій порадив допитати його вогнем[84]. Казатул роздмухав жар у горнилі, взяв довгу шпицю й розпік її до червоного.

Семен знову заговорив. Він зізнався, що є сином міщанина із Лохвиці Івана Горобця, на Дон помандрував у пошуках кращої долі і там зустрів козачого вождя Івана Міюського. Саме Міюський під час купання у річці побачив на тілі Семена незвичайні знаки, і так прийшла йому думка про Боже знамення. Тоді він підбив хлопця назватися царевичем Симеоном Олексійовичем, щоб зворохобити Московщину, зібрати велике військо й, покликавши на підмогу кримську орду, піти на Москву громити бояр.

Тут уже Артамон Матвєєв не витримав і викрикнув те, що всі вони хотіли почути від самозванця: хіба не Сірко підбив його стати Лжесимеоном?

— Ні, — важко дихаючи, відповів Семен Горобець. — Сіркові я сам сказав, що є сином государя Олексія Михайловича, і він повірив. Кошовий нічого лихого не мислив проти Москви і шанував мене лише як царську кров.

Казатул узяв розпечену шпицю й, посміхаючись, підніс йому до грудей. Притиснув до білої цятки, аж зашкварчало. Глухий крик вирвався з горлянки Семена. Але — жодного слова.

Майстер Казатул катував його три дні. Під час тривалих допитів до екзекуції могли долучатися інші підручні умільці заплічних справ — мастак нагая, кліщовий мастак, дибовий тощо, але Казатул не бачив користі в таких помічниках, які тільки плуталися під ногами і заважали зосереджено й послідовно вибивати зізнання, як вибивають ціпом зерно зі снопа. Іноді ці вискочки-живолупи через надмірну заповзятливість та недосвідченість ставали призвідцями передчасної смерті злочинця, позбавляючи весь каральний процес головного — привселюдної показової страти. Казатул був у цьому ділі незамінний, до жертв завжди ставився дуже уважно й поблажливо, по-своєму він їх навіть любив. Адже саме смертники вселяли Казатулу віру в його божественну місію. Він звільняв світ від найбільших злочинців і якщо був не Богом, то щонайменше його десницею, яка вершила правосуддя.

[82] У московських актах тут знов-таки «хохлач по рождению».

[83] Тут — омана, лукавство.

[84] У документі буквально «с огня», тобто йдеться про мордування Семена Горобця розпеченим залізом.