Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ударив дзвін, і до лобного місця навпроти храму Василя Блаженного рушив конвой стрільців, прокладаючи між велелюддям живий коридор. Услід за конвоєм ступав кат Казатул у рудій хламиді з каптуром на голові, проте з відкритим лицем, і вів Лжесимеона зі зв’язаними за спиною руками. За ними строєвим кроком також ішов відділ стрільців, стискаючи в довгих, до ліктя, коричневих рукавицях мушкети. Казатул не любив ні помічників, ні конвою, що дихав йому в спину, але такий був порядок. Лише на помості лобного місця він залишався сам на сам зі своєю жертвою і тоді ставав Божою десницею.

На самозванцеві теж була тюремна опанча, але йшов він на страту простоволосий, низько схиливши голову, чим засмутив царицю Наталію. Вона не могла розгледіти того, що їй кортіло. Кат вивів Лжесимеона на високий дощаний поміст, але смертник так і не підвів голови. Схоже було, шепотів молитву чи боявся побачити грубе знаряддя з дубових брусів, на якому його розіпнуть перед тим, як четвертувати.

— Красавчік, однако, — прошелестів шепіт серед лиходільниць, котрі стояли набагато ближче до лобного місця, ніж цариця Наталія.

— Я би, Арінка, таково опрокінула. А ти?

— Циц. Нє потєхє врємя.

Дяк Судного приказу Павсікакій, стоячи біля підніжжя лобного помосту, розгорнув звій паперу. Його громовий голос розколов кам’яну тишу над Красною площею. Павсікакій звідомив народові царську грамоту — на лобному місці стоїть вор, самозванець, лиходій, боговідступник, який привласнив ім’я покійного царевича Симеона Олексійовича, щоб зворохобити легковірну чернь, закликати орду і війною піти на Москву… Тому великий государ повелів, а патріарх Іоаким, бояри, окольничі й думні люди постановили скарати самозванця тією ж лютою смертю, що й розбійника Степана Разіна.

Лиш тут самозванець отямився, ніби йому враз розвиднилося, де він опинився і, коли кат Казатул узяв його за плечі, щоб покласти на дубову «кобилу», він раптом почав пручатися й вигукувати, що він не самозванець. Уперше, відколи на Москві з’явилося лобне місце, злочинець повстав проти ката, почав з ним борюкатися, але сили були нерівні. Казатул кинув жертву спиною на колоди і чи то зі злості, чи боявся, що самозванець знов чинитиме спротив, згарячу відступив од правила четвертування. Замість того, щоб спершу відрубати по лікоть руку, потім по коліно ногу, відтак знов відтяти руку й ногу, він високо замахнувся сокирою і відсік голову. Натовп ахнув, непоклінна голівонька покотилася з пліч, кривавлячи дерев’яне підмостя.

Цариця Наталія відвернулася. Олексій Михайлович споглядав страту з холодним спокоєм і навіть завважив помилку заплічного майстра.

Так он воно що! Казатул не схибив. Він, бідолаха, схибнувся. Кинув закривавлену сокиру на поміст, зійшов униз і рушив до храму Василя Блаженного у бік Москви-ріки. Його ніхто не зупинив. Усі зрозуміли, що з катом сталася якась порча і марно було б завертати його на лобне місце, щоб він довершив справу.

Не розгубився дяк Розбійного приказу Павсікакій. Добре, що неподалік стояли напоготові заплічні підмайстри батога і заліза. Павсікакій подав знак, і найдужчий із них зарізяка Мотя в одну мить вискочив на поміст і, вхопивши сокиру, відрубав ноги й руки обезголовленому мертвяку. Такий непередбачуваний трапунок трохи розчарував юрбу, як і бояр та думних людей, але, з іншого боку, додав до видовища свого смаку. Несподіванка з Казатулом мала свою цікавинку, про яку гомонітиме вся Москва, але вона гостро занепокоїла Павсікакія.

— Гдє Казатул? — крикнув він до стрільців і заплічних умільців. — Сискать нємєдля!

Найспритніші кинулися в бік храму Василя Блаженного, побіг і Мотя, радіючи, що відтепер він стане на місце головного заплічного майстра, проте Казатул як у воду впав. Таки впав, бо на березі Москви-ріки знайшли забризкану свіжою кров’ю руду хламиду, і Мотя ще з більшою радістю перехрестився:

— Утоп.

Решта все відбулося як треба — розчленоване тіло самозванця Мотя з підмайстрами батога і заліза перенесли на Болото й розвішали на кілках там само, де вороння склювало до білої кості останки Степана Разі.

Заплічного ж майстра Казатула більше ніхто не бачив ні живого, ні мертвого, і всі вирішили, що він таки втопився в Москві-ріці.

Государ Олексій Михайлович загалом був задоволений стратою, він, як мудрий державний муж, умів сприймати дрібні недоречності з гумором. Головне — досягнення мети, а хто там втопився чи відрубав голову раніше за руки-ноги, немає державного значення. Може, то й на краще, що хлопець, котрий узяв ім’я його сина, довго не мучився. Тішайший відчув, як у його серці тане гнів на кошового Сірка й запорожців. Він покликав свого свата Артамона Матвєєва, голову Малоросійського приказу, й велів послати гінця у Севськ, аби затримане жалування для козаків негайно допровадили на Запорожжя. Потім, наче між іншим, запитав у Матвєва, що могло статися з катом Казатулом. Чому він ні сіло ні впало в останню мить посунувся глуздом?

Олексій Михайлович чекав, що Артамон пояснить це так, як і він: чоловік, який відрубує людям голови, рано чи пізно втрачає свою. Якщо не саму головешку, то мізки напевно. Однак думний боярин Матвєєв, трохи повагавшись, дав таку відповідь, від якої в Олексія Михайловича з потилиці до поперека поповзли мурашки. Вірний навушник[90] Матвєєва піп Капітон шепнув йому, начебто хтось утовкмачив у Казатулову голову, що він через каверзи підступних бояр змушений стратити не самозванця, а істинного царевича Симеона.

— Акая хрєнь! — засміявся Олексій Михайлович, але Матвєєв добре бачив, що йому зовсім не смішно.

У місяці жовтні, коли на ганебному січовому стовпі вже спорожніло лелече гніздо, схоже на шапку загадкового велета, що повісив її тут до свого нового пришестя на Січ, коли на Дике поле й Великий Луг знов налягли, наче море, густі непроглядні тумани, ось тоді курінний Добривечір зі своїми кальниболотцями та всі козаки, що вільно чи невільно перебували в Москві, з Богом повернулися на Запорожжя. Якраз під той час Сірко зі своїм військом прийшов із Криму, де на суходолі та морських розливах щасливо повоював бусурменів, звільнив чимало християн із брану й, окрім доброї здобичі, привів на Січ значних полонених татар-язиків.

Відклавши їх допит, кошовий насамперед покликав до свого куреня Добривечора, Іваника, Тхорика та Вовкотруба, щоб розпитати, як їм їздилося до Москви. Добривечір дав вичерпний звіт, почавши з тієї несподіванки, що спіткала їх аж ген за Тулою, коли звітрилися донці.

— Втекли? — здивувався Сірко.

— Втекли, шельми.

— У колодках?

— Ні, колодки зостались на возі, — сказав Добривечір. — І ключ у мене зостався, а донці розтанули, як роса на сонці.

— Буває, — кивнув Сірко, скосивши очі на чашечку люльки, яку саме розкурював. — І ви не чули, коли те сталося?

— Кирик сказав, що чув уночі тупіт коників-стрибунців, але хіба коники тупотять? — виправдовувався Добривечір.

— Буває, — знов кивнув кошовий. — Хіба ти ніколи не чув, як чхає комар?

— Ну, не знаю. Але все, що не є, на добро вийшло. І донці на волі, і ми не в московській темниці.

— Семена Горбця жаль, — пакнув димом Сірко. — Славний хлопчина був.

— Ой, не кажи, отамане, — погодився Добривечір. — Нам у дорозі він став за рідного. Сказав, що якби й міг, то не втікав би. Мусив допити цю свою чашу до дна.

[90] Стукач.