Тхорик схлипнув. Іваник і Вовкотруб опустили очі на вуса.
— То ви страту не бачили? — спитав Сірко.
— Додому спішили, — сказав Добривечір. — Якби там загаялися надовше, то не знаю, чи й повернулися б.
— Не зміг би я, батьку, дивитися на таке, — шморгнув носом Тхорик. — Семен Горобець був мені як брат.
— Теж правильно, — сказав Сірко. — То ви там і не погуляли? Не поколошкали бодай лиходільниць?
— Не до гульні було, — відповів Добривечір, ховаючи очі.
— Не до гульні, — услід за ним повторили кальниболотські гайдамаки.
Сірко похвалив їх за добру роботу, і Тхорик, косуючи на мисник, мав ще надію, що кошовий запропонує пом’янути Семена Горобця, але не щодня котові масниця. У батька Сірка було клопотів під зав’язку, і він відпустив кальниболотців, пообіцявши покликати їх, коли дуванитимуть[91] кримську здобич.
Допитавши язиків через товмача, якого так і звали Товмач, прецінь і родом він був із села Товмач, Сірко притомився, бо то була довга пісня, коли татарин каже слово, а Товмач йому десять, — знав-бо, холера, татарську мову краще за кримчаків, тому й допитував довго, не випускаючи з рук малахая.
Тож після походу та допиту Сірко притомився і вирішив лягти спати раніше, разом із півнем паном Горлом, який уже влігся під драбиною в сінях, підклавши під свою гребенясту голову грябця замість подушки, як ото чоловік підмощує руку. Через густий туман звечоріло раніше, а кошовому спалося на туман, як на дощ.
Він уже роззувся і хотів було витягти з вуха сережку, щоб заховати її в чобіт, але раптом тихенько бренькнула шибка й на столі погас каганець. Серце Сіркове тенькнуло, він ще ніколи так не чекав цього знаку, тому й спитав не так, як завжди:
— Ти живий? Якщо так, то заходь.
До куреня вступив Кирик. Сірко навіть у темряві бачив його загострені вуса, схожі на ластів’ячі крила, й короткий оселедець, що спадав пластунові за вухо.
Кирик по-своєму, якимось химерним робом, сів навпроти Сірка, наче завис у повітрі, але кошовий сказав, щоб він узяв ослінчик і не тратив намарне сил. Кирик послухався, підсунув ослінчик ближче до ліжка, на якому сидів босий Сірко, і доповів, що все зроблено так, як велів кошовий.
Сережка у вусі Сірка так зблиснула, аж Кирик побачив його широку усмішку на всі передні зуби — прижовклі від люльки, зате рівні й міцні, як слонова кість.
— Де ти відпустив донців? — спитав Сірко.
— За Тулою.
— Чому так далеко?
— Нам було весело разом, — відповів Кирик. — Вони гарно співали. А пісні…
— Що пісні?
— Вони додають мені сили. І ще чогось… Навіть не знаю.
— Я знаю, — сказав Сірко.
— Чого?
— Пісня — це голос крові. Вона очищує душу, як шабля повітря. Куди пішли донці?
— До себе. Іван Міюський обіцявся прийти, як покличемо.
— Добрий козачина, — мовив Сірко. — Таких авантурників я люблю. Таких не здають.
— Ми й Семена Горобця не здали. Не було ще такого, щоб Січ видавала людей.
— Де ти його підмінив?
— Уже в ніч перед стратою. Вивів Семена в надійне місце, а сам убрався в його тюремну опанчу й личину.
— А він що? — спитав Сірко.
[91] Ділитимуть.