Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Поки тривала ця тяганина із самозванцем, Сірко не сидів склавши руки, а ходив на татарські улуси, гуляв по степах, де чувся дух бусурменський чи тупіт орди, й ось одного разу на річці Інгул сталася придибенція, не вельми примітна з першого погляду, яка в майбутньому вплинула на долю всієї України, — жаль, що про те вже не міг знати Сірко.

Коли кошовий спочивав табором поблизу того-таки Інгулу, один з його пластунівських роз’їздів — Онисько Борода, брати Темниченки, Гиря і Костогриз перейняли дивний татарський чамбул з дев’ятьох вершників, очолюваний — хто б міг подумати! — дорошенківським старшиною. Вони гнали п’ятнадцятьох наших зв’язаних невільників на Очаків, тримаючись чимдалі від Дніпра, щоб не потрапити до рук запорожців. А тут якраз — здорові були! — запорожці навстріч. Як з-під землі.

Порубавши половину бусурменів, що, будучи в більшості, спробували чинити опір (Костогриз двох утопив в Інгулі), пластуни привели захоплених до кошового, і Сірко впізнав у верховоді татар знайомого дорошенківця. Це був ротмістр гетьманської надвірної сотні, удатний на розум і вроду Іван Мазепа. Щоправда, на допиті він назвався генеральним писарем[81] гетьмана. Під час обшуку в Мазепи знайшли кілька листів, переданих Дорошенком для хана Селім-Гірея та візирів із проханням про допомогу бодай у десять тисяч орди, а крім усього, писалося й про те, що гетьман посилає в дарунок ханові п’ятнадцять закованих у колодки запорожців.

Дорошенко підбріхував. Щоб задобрити хана, він назвав полонених запорожцями, і, якби це була правда, Сіркові козаки тут-таки роздерли б Мазепу на шматки. Проте бранці виявилися звичайними посполитими, котрі перебігали від Дорошенка на лівий берег і тим заслужили покарання. І все-таки це були християнські душі, якими Дорошенко наважився торгувати як монетою, викликавши в запорожців нестримну лють. Сірко насилу їх втихомирив і запропонував забрати юдиного сина на Січ, де й вирішити його долю.

На козацькій раді знов зачитали Дорошенкові листи, невільники теж розповіли про гетьманське безчинство, після чого гнів запорожців вийшов із берегів. Не чекаючи ніякого вироку, вони хотіли розшарпати Мазепу й зітерти на порох за те, що вів християн у неволю, але Сірко знов заступився за нього. Кошовий розумів, що стратити генерального писаря — це навіки побити горшки з Петром Дорошенком, до якого він ще зовсім недавно посилав Степана Білого із закликом до миру і братолюбства. Та, мабуть, не тільки це спонукало його стояти за Мазепу горою. Не тільки. Старий чаклун ніби щось бачив і знав наперед. Бо він сказав козакам:

— Зупиніться! Чує моє серце, що цей чоловік позначений Божим перстом і він ще придасться на велике діло для України.

Запорозька сірома не хотіла й слухати ніяких умовлянь, хтось закричав, що у них уже був тут Божий помазаник, а чим закінчилося? Але суддя Білий, писар Яковина, а найдужче просвітлені мудрістю діди-райці почали схилятися до Сірка, щось вони теж побачили у Мазепі, котрий стояв на волосину від смерті й не просив пощади, не виправдовувався, а тільки ворушив білими губами, шепочучи молитву чи, може, якесь заклинання. Щось вони таки побачили в ньому, бо сказали, що стратити винуватця можна й пізніше, а поки що нехай поживе під наглядом на Січі, треба ще придивитися до нього, бо якщо в Дорошенка вселився бісівський вихор, то це ще не означає, що таким є і його посланець до хана. Виконував-бо чоловік не свою — чужу волю.

Та все пішло майже таким трибом, як із Семеном Горобцем, що явився на Січ царевичем. Довідавшись про Дорошенкового генерального писаря, котрий опинився в Коші, воєвода Ромодановський зажадав, щоб Сірко видав йому Мазепу, а з ним бодай одного захопленого на Інгулі татарина. Не знати чому, але впертий Сірко не поспішав уволити волю боярина, довго огинався, маючи на мислі своє, аж поки Ромодановський не вдався до звичного підступу. Він послав своїх людей до Мерефи під Харків, наказавши заарештувати Сіркову дружину Настю, а зятя Івана Артемича, козака Харківського полку, привезти під вартою до нього. І тут воєвода Ромодановський схитрував. Коли до нього привезли Івана Артемича, він не посадив його під арешт, а послав до тестя Сірка, щоб той віддав Мазепу. Кошовий знов опинився у сліпому куті, проте й тут учинив по-своєму — велів зятю Іванові та значковому товаришу Носові, теж Іванові, доправити Дорошенкового писаря не до князя Ромодановського, а до Самойловича. Сірко передав гетьманові листа, в якому клопотався не за своїх рідних, не за Настю Сірчиху, а знов-таки за Мазепу, наче за тим Мазепою йому зав’язався світ.

Називаючи гетьмана-недруга ясновельможним милостивим паном, ласкавим добродієм і добросердим батьком, Сірко уклінно просив його виклопотати в царя волю для Івана Мазепи, щоб Військо Запорозьке, яке подарувало йому життя і здоров’я, не казало, що Сірко засилає людей у неволю.

Гетьман Самойлович, допитавши Мазепу, теж побачив у ньому щось незвичайне: висилаючи бранця до Москви, він майже Сірковими словами просив Олексія Михайловича подарувати Мазепі волю, бо той, мовляв, може прислужитися государеві у доброму ділі. А далі Самойлович, мовби несповна розуму, просив царя довіряти Мазепі більше, ніж Сіркові, адже ніколи не вгадаєш, чим кошовий дихає. Він, гетьман, досі впевнений, що Сірко тримав самозванця на Січі з найлихішими намірами, адже недарма шукав дружби з калмиками — швидше за все, збирався з ними піти до Астрахані, а тоді на Сибір. Для того й пригрів біля себе лжецаревича, щоб за слушної години його ім’ям зворохобити московські землі.

Ось яким поганим був Сірко для царя та гетьмана Самойловича і яким славним їм видався Дорошенків посол Мазепа, що дивом уникнув страти. Видно, народився в сорочці під щасливою зіркою, тільки ж невідомо було, скільки та зірка йому світитиме.

Розділ ХVІI,

у якому побачимо несподіваний казус із донцями, прибуття до Москви Семена Горобця, його допити, а також навідаємося в кабак «Под пушкой»

Іван Міюський та його донські побратими теж народилися в сорочках, бо, хоч вони були закуті в кайдани, їхалося їм до Москви по-божому. У Переяславі до них підсадили ще двох колодників — Панька Лучку й Гавруся Мережку, і це була неабияка втіха, адже тепер донці зібралися докупи тією ж кумпанією, якою вони прибули на Січ із царевичем Симеоном чи, як тепер виявилося, із Семеном Горобцем.

Кальниболотці ставилися до колодників як до своїх братчиків, давали їм ту саму їжу й питво, що споживали самі, і, зупиняючись на спочинок десь серед поля, навіть знімали з рук ланцюги, аби Семен Горобець і донці могли попоїсти по-людському, а то й перекинути чарупину-другу чи запалити люльку. Але неволя є неволя. Після вечері, коли під таганом дотлівало багаття, їм знову зодягали на руки кайдани, і котрийсь із донців заводив сумної пісні:

Кальниболотці, бестії, хором підхоплювали:

Співав курінний Добривечір, тонко підтягував, шморгаючи носом, Тхорик, і тільки Семен Горобець затято мовчав, був сам у собі. Так вони переїжджали далекі простори, поминаючи Білгород, Курськ, Орел… Усі ці містечка були смутні, сонні, і в них копошилися заспані люди, які поглядали на козаків так, наче вони їм приснилися. Такою ж похмурою видалася їм і Тула, хоч тут працювало чимало зброярень і місто навіть мало свій кремль — велику тверджу, зведену на колишньому кордоні Московщини.

Переїхавши Тулу, козаки заночували в полі на березі річки Упи, щоб можна було умитися та напоїти коней, і тут їх спіткала дивна пригода. Все начебто йшло своїм трибом: розпалили багаття, зварили соломаху, випили, повечеряли, поспівали. На ніч донцям зодягли на руки кайдани, та коли Добривечір перед світом прокинувся, тільки й побачив на возах самі ланцюги. Один Семен Горобець спав, як завжди, на передній підводі, а донців як лизень злизав. Добривечір підняв козаків на ноги — що за оказія? — але ніхто сном-духом не чув, коли кайданники вивільнилися із заліззя. Скинули його з себе, наче ті сорочки, в яких народилися, й подалися невідь-куди. Ні ступні, ні сліду.

Добривечір видобув із кишені шаровар ключа, яким він сам замикав колодки, й розгублено закліпав важкими повіками. Тоді спідлоба подивився на своїх гайдамаків Іваника, Тхорика й Вовкотруба, що потупили очі, мовби шукали сліду в прибережній траві.

— Таке, як хап ухопив, — сказав Тхорик.

— Мабуть, водою пішли, — кивнув у бік річки Вовкотруб. — Жодного знаку.

— Чортівня якась, — Добривечір із підозрою подивився на Кирика. — Ти теж нічого не чув?

— Та як тобі сказати, отамане, — замислився Кирик. — Чув серед ночі, як щось ніби свиснуло. Прокинувся…

— І що? — викотив на нього очі Добривечір.

— Та що… Ховрахи виглядали он там з вівсюга.

— А донці ще були?

— Були, — кивнув Кирик. — Я заснув, тоді знов чую тупіт.

— І що? — спитав Добривечір.

— Та що… Ген там коники-стрибунці перебігли дорогу.

— А вони що — підковані були?

[81] Справді, на той час 35-річний Мазепа був уже генеральним писарем, хоча літописець Самійло Величко, а вслід за ним і Дмитро Яворницький помилково називають його ротмістром надвірної хоругви.