Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв запитали в Семена Горобця, чому ж він, знаючи, що правда за царськими послами, прийшов до грецької хати, щоб їх убити.

— Бо я тоді вже й сам увірував, що єсьм царевичем Симеоном, — ледве володаючи язиком, мовив Семен Горобець.

— Как? — зумілися бояри.

— Коли надовго залазиш у чужу шкуру, вона приростає до тебе.

Боярин Окул сказав, щоб він не вдавав із себе юродивого, бо це йому не допоможе.

— Я не юродивий, — заперечив Семен. — Але блажен, хто вірує.

На запитання дяка Павсікакія, навіщо Горобець погодився з намови Івашки Міюски стати самозванцем, він відповів, що краще один рік пожити царевичем, ніж вік звікувати холопом.

Але ж ти не був жодного дня царевичем, — сказали йому, — ти став ошуканцем і лиходієм!

— Був, — затято відповів Семен Горобець. — А може… і є.

Тонка сльоза змійкою поповзла по його щоці.

Після сумлінно виконаної роботи майстер заплічних справ Казатул щовечора заходив у кабак «Под пушкой». Йому подобалося, як на його появу враз притихали, підібгавши хвости, досі сміливі бражники, як вони злодійкувато опускали очі. Казатул не мав сумніву, що кожен із них заслуговував кари — якщо не смертної, то принаймні побиття батогом чи різками. Покидьки! Вони сахаються майстра заплічних справ, називають його катом, остерігаються торкнутися не те що його самого, а навіть речей, які побували в руках Казатула. Зате він має тут, у кабаку «Под пушкой», свій окремий куток за чорною завісою, свій стіл і навіть посуд (до нього, окрім Казатула, більше ніхто не стромляє своє свиняче рило).

Казатул любив свою роботу, хоч колись і гадки не мав, що стане катом. Він був сином знаного шевця Бабоєдова, котрий витягся в нитку, щоб усіма правдами й неправдами віддати Нікіту (тоді Казатул ще звався Нікітою) в стрільці. Хлопець, наділений неабиякою силою та спритом, міг би стати кремлівським риндою в охороні царя, та одного разу спіткнувся. Глупої ночі він пограбував і скалічив купця Опльоухіна. Нікіті загрожувала каторга, але в Розбійному приказі хтось вирішив, що з цього костолома може вийти нічогенький кат; хоч у Москві душогубців не бракувало, знайти серед них путящого учня на заплічного майстра було непросто. От дивина: бузувір, голінний до вбивств і знущань над ближнім, не готовий робити це згідно з законом у всіх на очах, щоб уникнути ганьби і презирства. Нікіта Бабоєдов погодився, вимінявши за позірну ганьбу правдиву волю, а невдовзі переконав себе, що примарне безчестя насправді є найбільшою чеснотою, недоступною слабкодухим. Він карав лиходіїв і звільняв цей лукавий світ від зла.

Нове ім’я Казатул йому дали в Розбійному приказі, розбишака Нікіта відійшов у минуле разом зі своїми вільними й невільними провинами. Спочатку Казатул став учнем уже підтоптаного ката Хлєбосолова, науку хапав на льоту і швидко перевершив учителя. Навчання починалося з дерев’яної «кобили», на яку замість злочинця клали змайстровану з березової кори «спину». Хлєбосолов показував, як треба шмагати зловмисника — навхрест від плеча до поперека, але так, щоб кінець батога не діставав голови і боків, бо тоді катований спустить дух до зізнання або не дотягне до привселюдної страти. Березова кора від ударів швидко репала, кришилася, тому Казатул замість ламкої «спини» сам виготовив людське ганчір’яне опудало з головою й ногами. Вправлятися на опудалі набагато зручніше. Будучи сином шевця, Казатул умів працювати зі шкірою, він сам робив досконалі канчуки, сирицеві тріпачки, вузлуваті батоги з трьома хвостами. Дерев’яні руків’я до них Казатул запропонував замінити на плетені з реміння «колодки», вони щільніше тримаються в кулаці. З різками Казатул теж був проворніший за Хлєбосолова. Він помітив, що підстаркуватий майстер тримає березові дубці не у вологому місці, через те вони швидко розсихаються, втрачають вагу і гнучкість. До того ж Казатул порадив складати в каральний жмут не десять різок, а щонайменше п’ятнадцять і перев’язувати їх у трьох місцях, тоді вони і тримаються довше, і завдають дошкульнішого удару.

Хлєбосолов спершу сердився, що яйце повчає курку, але загалом тішився учнем і, будучи добросовісним катом, як усі поважні заплічні майстри, звернувся до Розбійного приказу, щоб Казатулові подвоїли «колічество кормових денег»[85], оскільки на час навчання йому призначили лише мізерну харчову пайку арештанта. Завершивши свою тонку науку четвертуванням, зокрема усіченням голови (тут також прислужилося Казатулове опудало з намальованими на потилиці хребцями), майстер Хлєбосолов передав заплічне ремесло в надійні руки і з почуттям виконаного обов’язку відійшов на спочинок. Перед тим Казатул з певним острахом запитав у вчителя, куди ж він тепер піде, на що Хлєбосолов відповів, що подасться або в монастир, або сторожуватиме десь при тюрмі.

Після того Казатул став головним заплічним майстром Москви і виконував свою роботу добросовісно, ба навіть з любов’ю. Що відоміший і небезпечніший був злочинець, то більше задоволення отримував Казатул. Адже, знищуючи одного головоріза, він мстив за погублені душі сотень, а то й тисяч людей. Найбільшою подією для нього стало четвертування розбійника Степана Разіна, чию голову, руки й ноги Казатул сам розвішував на Болоті. Під час страти Разіна на царській башті Кремля стояв сам государ Олексій Михайлович. На смертну кару дрібних лиходіїв він не дивився, був м’якосердий, тому й дістав лагідне прізвисько Тішайший, але ось знов підоспіла година, коли вседержитель неодмінно споглядатиме роботу Казатула. Страта самозванця ще жодного царя не лишала байдужим, адже ці ошуканці, зазіхаючи на їхнє святе ім’я і трон, приносять найбільшу смуту в державу.

У Казатула вже свербіли руки відтяти лиходієві голову, та виникла проволока — несподівано для такого випадку в Розбійному приказі постановили (чи не з волі самого царя Олексія Михайловича?) відбути перед стратою стадію каяття. Самозванець мусив провести десять днів у покаянній ізбі — тиждень постити, відтак сповідатися, каятися, а потім, залежно від щирості каяття і на розсуд попа-сповідальника, міг навіть прилучитися до Святих Тайн.

Добре, що не веліли ще пузо медом помазати, подумав Казатул, сидячи за своїм столом «Под пушкой». Коров’ячі очі сьогодні йому не смакували, вони тхнули застояною кров’ю. Казатулові ввижалося, що вони, ті очі, злякано вирячилися на нього і він ковтає тваринячий переляк. Лойова свічка над його столом теж смерділа яловою тухлятиною.

Раптом у кабаку почувся незвичний гамір. Казатул трішечки відхилив завіску й побачив крізь щілину, що «під гармату» ввалився гурт козаків — напевно, із тих, що привезли із Запорожжя лжецаревича Симеона та й досі шукають у Москві чи то вчорашнього дня, чи пригод на свою матню. Казатул не раз бачив у кабацькому чаду запорожців, що приїздили з чолобитною до Малоросійського приказу чи й до самого царя, до якого їх не підпускали бояри: козаки спершу п’ють, потім усі як один закурюють люльки, тоді співають, а далі невгадано, що кому стрельне в голову. Можуть, наславши ману, розрахуватися ґудзиками замість грошей — і ніхто того не помітить, можуть затіяти бійку, потрощити посуд, перекинути кабак догори дном і звітритися, наче їх тут ніколи не було, наче вони приснилися. На таких управи немає. Якби Казатулова воля, він цих вітрогонів не підпускав би не те що до царя, а й до самої Москви.

Ось і цього разу ще не пили, не співали, ще Казатул знехотя доїдав коров’ячі очі, щоб не пропало добро, а вже котрийсь волоцюга відхилив завіску і встромив у пройму поголену голову з оселедцем.

— Можна?

Казатул розгубився. Взагалі-то не він запровадив цей дурний звичай сахатися заплічних майстрів, як прокажених. Так, триматися від нього треба чимдалі, але тільки зі страху й шаноби, а не через допотопні забобони про нечестивість «мерзенного ката». У запорожців, видно, таких пересудів не було, тому цей козак дивився на нього приязно і з цікавістю.

— Як тебе звуть? — спитав запорожець, шукаючи очима, де сісти, але другого стільця тут не було.

— Казатул.

— А я Максим Щербак. Може, чув?

Казатул знизав плечима. Чи не зрозумів, про що його запитують, чи ніколи не чув про Максим Щербака.

— Це ти страчуватимеш самозванця? — поцікавився запорожець.

— Чєво?

— Самозванця… ти каратимеш?

Казатул здогадався, про що той питає, але від здивування тільки роззявив широкого рота — запорожець уже сидів на стільці проти нього й усміхався ще приязніше.

— Й-я, — сказав Казатул.

[85] Так у документі.