Характерник: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хто?

— Коники.

— Ну, чому ж підковані?

— Кажеш, чув тупіт.

— Це в кого яке вухо, — мовив Кирик. — Один почує шурхіт, другий шелест, а третій тупіт.

— Буває, — терпляче погодився Добривечір. — А донці тоді ще були?

— Були.

— І що?

— Нічого.

— Тут без нечистого не обійшлося, — сказав Добривечір. — Якесь наслання.

— Ну чому ж наслання? — Кирик дивився собі у вуса. — Серед козаків трапляються штукарі, які без ключа відмикають льохи і в’язниці.

— Ти часом не з них? — прикро спитав Добривечір.

— А хіба Іван Міюський на такого не схожий?

— Чого ж він не зробив цього раніше? А встругнув уже перед самою Москвою?

— Нас шкодував, — сказав Кирик. — Ждав, що ми самі їх відпустимо.

— Еге, відпустимо. І що тепер з нами буде?

— А що? Як довеземо того, кого там виглядають найдужче, нам багато чого пробачиться.

— Семена теж можемо не довезти? — з підозрою подивився на Кирика Добривечір.

І тут озвався досі мовчазний Семен Горобець:

— Мене якби й розкували, я не тікав би, — сказав він. — Мушу випити цю чашу до дна.

За далекою дорогою збігло літо, і козаки із закутим Семеном Горобцем в’їхали до Москви аж у вересні. Зустріли їх, можна сказати, врочисто. Біля Земляного міста навпроти Смоленських воріт вишикувалися дві шеренги ратних людей Стрілецького приказу під командою сотника Чадуєва. Добривечір упізнав його здалеку й подумав, що ображений на козаків царський посол тепер зжене злість не лише на самозванцеві, а добереться й до нього, курінного Добривечора, згадавши їхні пересварки у грецькій хаті. Та й утеклих колодників йому не пробачать.

Але події закрутилися трохи інакше, бо вся увага впала на того, кого тут ждали найдужче. Четверо дебелих стрільців, ухопивши Семена Горобця за руки й ноги, пересадили його з козацької підводи на воза із дибою, запряженого трійкою коней, у якому колись везли через Москву Степана Разю. Примоцували бідолашного за руки і шию до диби й покотили Тверською вулицею у Кремль до Земського приказу. Процесія була величава. Попереду йшла сотня стрільців у парадних каптанах і з військовими хоругвами, демонструючи ратну вікторію, мовби це вони захопили в бою найнебезпечнішого державного злочинця і везуть на розправу. Услід за возом із дибою стройовим кроком ступала ще одна сотня ратних людей, озброєних мушкетами.

Козаків з їхніми трьома підводами відтіснили вбік, наче вони були тут п’ятим колесом до воза; курінний Добривечір з кальниболотцями трохи пом’ялися ні в сих ні в тих, а потім, припнувши верхових коней до возів, і собі рушили вслід за стрільцями. Зате їх ніхто не перепинив біля брами Кремля.

У дворі Земського приказу вже стовпилася юрма — бояри, окольничі, думні дяки, піддячі (серед них, певна річ, і Щоголєв), чиновні люди з інших приказів: Розбійницького, Судного, Таємних справ, Панахидного, Хлібного тощо, і всім їм уривався терпець якомога швидше провести слідство над самозванцем.

Як жаль, що Семен Горобець, примоцований до диби, не бачив понад юрбою однієї людини, чия присутність тут, напевно, додала б йому гонору. З царської башти Кремля на нього пильно дивився оленячими очима сам Олексій Михайлович. Він аж тремтів від цікавості — так кортіло зблизька роздивитися хлопця, що назвався його сином, але царська велич не дозволяла йому зійти вниз до самозванця. Виходило б так, ніби він сам має сумнів: чи не підмінив стряпчий Савостьянов його рідну дитину? Чи не схожий цей хлопець на нього?

Метушився у натовпі, мабуть, найбільше стривожений самозванцем царський сват Артамон Матвєєв, голова Посольського й заразом Малоросійського приказу. У довгому парчевому каптані з відкинутими за спину порожніми рукавами, в соболиній шапці, він підійшов до запорожців з товмачем Фролкою Грязіним і великодушно сказав, що їм прощається втеча донців, адже всі добре знають, яким чудовиськом є Івашка Міюска, давній поплічник Степана Разіна. Головного душогуба давно четвертували, а цього Міюску досі не можуть схопити, він ще недавно із двома сотнями горлорізів таке витівав на Дону, що там не могли проїхати ні торгові, ні служиві люди. Після того, бач, опинився на Січі із лжецаревичем. Тож і вони, запорожці, мусять де тільки можна розшукувати Івашку Міюску з його скаженою зграєю, а натомість цар відпускає на волю раніше затриманих через самозванця Прокопа Семеніва (тобто Перепелицю), Процика Золотаря, Трохима Троцького та всіх козаків, що приходили в Москву з чолобитною від Сірка.

Добривечір ґречно подякував боярину Матвєєву за довіру, сказав, що тепер і вони, запорожці, вже спізнали, який зух цей Міюска — з-під стоячого підошви випоре.

— Характерник, — майже пошепки мовив Добривечір.

— Кто? — не зрозумів Артамон Матвєєв і подивився на Фролку Грязіна.

— Колдун, — витлумачив Фролка.