Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перед очима у мене Уміханине волосся. Пальці, занурені в нього, і думка в тих пальцях, що зовсім ще трохи — й волосся буде червоне. Спускаюся, крок за кроком, від палацу Чолпи, якби хтось мене побачив — подумав би, що я геть старий, а я сам не знаю, котрий мені буде останній. Крок. Або подих. Або і те, й інше. Голова в мене порожня, а весь розум — у пальцях. Ті пальці не мої, так само й волосся не моє. Хоча могло би бути. Таке саме волосся. Якби лише добрий Аллаг захотів, або якби мені не забракло відваги.

Я — Нісимович. Усі, хто з таким прізвищем, скільки їх є на світі, — моя рідня. А лишилося небагато. Старі переважно, і я серед них. Один двоюрідний брат уже другий рік не вертається з Росії, і тітка ворожить на бобах, щоб дізнатися, живий він чи мертвий. Одного дня випадає, що живий, іншого — що мертвий. Другий двоюрідний брат, бідолаха, лишився таким, як у колисці був. А йому вже двадцять. Є ще деякі, котрі мали, а тоді не мали дітей. Але я не маю і знаю, що жодного Нісимовича не буде на землі, коли ця історія дійде до вас. Або ж добрий Аллаг не схотів, або ж я виявився боягузом.

Перед очима у мене Уміханине волосся. У моєї доньки теж могло б таке бути зараз, цього літа їй виповнилося б п’ятнадцять, вона пішла би в Омерів мектеб, а я б їй забороняв. Рівно настільки забороняв би, щоб не заборонити остаточно. Аміна моя побивалася б, що дні все довші, а сутінки все дальші. І моя б донька одного разу прийшла додому заплакана. Чому? Не знаю, Уміхана шпигуватиме й розкаже про це Чолпі, а я буду серед тих, хто прийде Чолпу слухати. Знічев’я слухатиму, і не буде нікому з того користі. Ні мені, ні Аміні моїй, ні Богові, який не дозволив мені мати дітей.

Я був молодий, щойно дев’ятнадцять виповнилось, а за рік до того ми побралися. Поєдналися дві бідноти: Амінина одвічна і моя — відтоді, як батько мій, Хамзалія Нісимович, продав усе, що здавалося йому зайвим. І лишився нам тільки будиночок, у якому Нісимовичі селили слуг. Що ж до золота, бозна-куди пішло те золото Хамзалії. Чи сховав його від нас, чи хтось його вкрав. Я того не знаю, тож батька свого не судитиму.

Аміна й понесла своєчасно, ми не чекали, як деякі, не боялися вроків, не відганяли циган від будинку. Спершу я тішився, та за два місяці охопив мене страх. Як я прогодую жінку й дитину? Тоді саме скинула дитину Фата Гуршидова. Пішла у двір води набрати і як лише підняла глека — ринула кров на бруківку. Велика печаль була в Гуршидовому домі. І майже така сама скрізь по сусідах. Це втретє Фата скинула, втретє розлилася кров брукованим подвір’ям. Я дивився, як сусід плаче, й подумав: Боже, чого ж йому таке, а не мені? Я не маю чим годувати жінку з дитиною, а він би власного м’яса від стегна відрізав, щоб нагодувати кровинку — та не дається йому. Отак я подумав, а мою думку почули на небі!

Надійшов дев’ятий місяць, в Аміни живіт до підборіддя, ледве по хаті човгає, а я похмурий. «Чого ж ти, на Бога, такий похмурий?» — питає мене дружина. Я тоді всміхнувся. Щоб не думала, що я похмурий. А тоді почала вона родити. Один день, другий день, третій день. Тонкі стіни в будиночку, де Нісимовичі тримали прислугу, і на ціле місто було чути, як скімлить моя Аміна.

Чи розірвалося в мене серце тоді?

Чи згадав я про Гуршидову Фату?

І знову пошкодував, що моя і Амінина кров не розіллється маленьким нашим подвір’ям?

«Боже мій», — шептав я. А Він розсердився, що я сказав на Нього — «мій». Чи що раніше не покликав.

На третю Амінину ніч прийшов Фуад Зеріноґлу. Сусід родом із Анкари, а душею бозна-звідки. Звідти, де живуть люди, яких не бачиш, поки тобі добре, а вони потім із добром приходять, коли тобі зле. Каже Фуад: «Їй я не зможу допомогти, але тобі зможу, бодай трохи». Приніс кальян і опіум.

Доки він сидів зі мною і доки лишався ще опіум, мені було легше слухати, як Аміна кричить. Але Фуад пішов проти півночі, а я лишився сам у пітьмі кімнати. Місячне сяйво ллється у вікна, але освітлює лише те, чого я бачити не хотів би. Порожні Амінині черевики, хустку, яку скинула з голови перед тим, як почалися пологи, перстень із червоним каменем. Для всього іншого затемно, та не для таких речей.

Раптом я перестав чути, як вона кричить, будинок почав підніматися й нахилятись. Думаю: полетить або ж розвалиться ще до того, як полетить, — але ні. Піднявся на метр над землею і так висить у повітрі. Чи відчуває це ще хтось, окрім мене? Чи бачить хто, чи всі тим часом міцно сплять?

І тоді зайшов хтось у хату. Зайшов і сів на лаві під вікном.

— Підійди, — кажу, — хочу побачити твоє лице.

— Нíчого тобі дивитися, моє лице не для твоїх очей, — відказує мені чоловічим голосом.

— Чого ж ти прийшов тоді?

— Прийшов сказати тобі, що й до чого.

— І що ж до чого?

— Дружина твоя тяжко народжує. Насилу переживе, народить дівчинку. Дитина або житиме, або Аллаг одразу її до себе забере.

— Нехай буде жива!

— Ти ж іншого просив.

— Нехай мене візьме, тільки б дитина живою лишилася!

— Тебе не візьме, але, якщо хочеш живу дитину, ти віддаси мені зір. Матимеш доньку, якої Мостар ще не бачив. Красою, щирістю й добрим серцем жодна до неї не дорівняється. Вона вдало вийде заміж, але тебе й дружину глядітиме, піклуватиметься про вас до самої смерті. Ніколи вам нічого не бракуватиме. Щасливим чоловіком будеш, а щасливі першими входять до раю, бо не мають причин коїти зло. Ти просто віддаси мені зір. Вибір за тобою, до ранку маєш час на роздуми. Якщо хочеш живу доньку, я проколю тобі обидві зіниці голкою, тоншою від найтоншої волосини. Ти нічого не відчуєш, але більше не бачитимеш. Залишаю тебе з Богом і з твоєю дитиною.

Щойно він пішов, будинок спустився на землю, Аміна знову закричала, і долинули голоси двох повитух. «Усе буде добре, — каже одна, — все буде добре, дасть Бог…» Здається, ліпше б я їх не чув, нічого не чув, принаймні доки не зрозумію, що сталося, чому літав мій будинок і хто був той, що сидів навпроти мене на лаві.

Може, мені просто привиділося?

Я підвівся, земля піді мною лежала спокійно, в голові було ясно, ясніше, ніж оце зараз, коли розповідаю, тож я підійшов до вікна, огледів лаву. Міцна в мене лава, я зробив її з дощок, що лишилися в сусіда Фуада по будівництві хати, а на ній лише два покривала, і тяжко розгледіти, чи хтось тут сидів, чи ні. Та все ж мені в місячному світлі видалося, наче трохи прим’яте те місце. Поклав я на нього руку, а воно — гаряче! Ніби Аміна забулася й поставила туди жаровню, повну вугілля. Так могла б і дім спалити! Та це не Аміна. Аміна кричить в іншій кімнаті, повитуха їй каже, що все буде добре, велить їй тужитися: «Тужся, дочко, тужся!». Якщо не вона, тоді щось інше. Але й не від місяця це — місячне світло крижане.

А що, коли він справді приходив? І якщо правда все, що сказав мені? Народиться мертва дитина, бо живої я не хотів, бо пошкодував, що не розлилася наша кров подвір’ям, або ж віддам за живу дитину зір і ніколи більше не бачитиму ані тієї дитини, ані всього, що я раніше бачив і чого не бачив. Хто може поставити батька перед таким вибором? Не смію вимовити його імені, бо якщо це Він, я повинен вирішити до ранку. Посланець казав, що я буду щасливим сліпцем і що мені та моїй родині довіку нічого не бракуватиме.

Тоді я пригадав, як малим стояв біля вежі край мосту, а батько показував мені пальцем на щось, чого я не бачив. «Мартини, — сказав. — Минула зима, ось і мартини з моря». Так він сказав. «Нічого не бачу», — відповів я, хоча й бачив три чорні цятки, десь поміж небом і річкою. Але не знав, що цятки можуть перетворитися на птахів. «Чекай, ти побачиш», — сказав батько. Сказав правду, я таки побачив мартинів. Дивні птахи, геть не схожі на сорок, горобців та соколів. Згодом батько замовк, на мене й не дивився навіть, ані на мене, ні на матір, і все розпродав, а золото пішло разом із ним — у тишу. Поки він іще був живий, я часто згадував, яким був малим, коротшим за його ціпок, але він сказав — і я вірив, що три цятки перетворяться на трьох птахів. Я пригадував тепер — і не вірив, що то були він і я.

Мартини й далі прилітали щороку, аж доки не настали Омерові часи, та я більше на них не дивився. І коли чекав ранку, слухаючи крики Аміни, мені видалося, що нема на світі нічого гіршого за те, що ніколи більше не побачу мартинів. За життям не шкодував би, та без зору не зможу.