Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти мене дуриш, це не від вітру, ти звик у фіакрі їздити.

— Ні до чого я, дурню, не звик, яка ще тут звичка. Та ще й Яношеві коні не такі вже й прудкі: якби їхав із п’яницею Фірдусом — мені б од вітру аж сльози потекли.

— Ну ж бо, не бреши, Хамзо, не від вітру в тебе сльози, а я тебе прогнівив.

— Ну, якщо так, тоді я тобі пробачаю! — підняв я голос і підскочив на шкіряному сидінні, щоб якось змінити тему.

Але Фарук не здавався — кульгавого не так легко надурити, — все дивився на мене, і під лівим вусом у нього гніздилася така маленька усмішка, від якої заплакав би кожен, кому відомо, що вона означає. Гидко, коли люди сміються від туги.

— Атож, брате Хамзо, це я меду об’ївся, бодай мене бджоли покусали! А більше нічого я тобі сказати не можу.

Те, що зібралося тоді у мене в грудях, могло б проковтнути весь морок печери на Біямбарах, якби лиш вона опинилася поруч. А так — залишилося в мені, я ковтав, поки мав що ковтати, а тоді алея зненацька розімкнулася перед нами, показався прохід між платанами, Фарук вигукнув:

— Ось же він, іншалла, а я вже думав, що ми ніколи не приїдемо!

І як сказав це — ніби й забув, про що ми тут щойно розмовляли. Зістрибнув з фіакра, як молодик, повернув Яношу півциліндр, а я, коли запхнув руку до кишені, між монет відчув, як по долоні моїй тече вода. Якби зразу довелося заграти, пальці ковзали б по клавішах, достоту як жіночі ноги вулицями Вратника в ожеледицю. Заспокойся, Хамзо, кажу собі, навіть це не найгірше.

До левади, де сиділи наші, треба було йти хвилин десять, але Фарук Беширлія набалакав такого, що нормальна людина й за дві години не виговорить. І про те, як воно буває, коли закидаєш паливо в пічку не досить швидко, чи коли набираєш у лопату забагато і полум’я не може проковтнути все, і локомотив зупиняється за три метри до вершини, тобі здається, що троє міцних атлетів могли б виштовхати його нагору, але ж ні, треба вертатися, бо нема ніяких атлетів, тільки офіцери і ще якісь люди, що поїхали в гості до родичів у Сербію, отож і сповзай униз, аж до самого дна, а тоді знову пакуй і пакуй піч, і сподівайся, що добре кочегариш, а тоді нема для тебе більшого щастя, ніж коли локомотив із другої спроби перескочить вершину, і тоді ти під гірку закладаєш у піч так делікатно, як швабські пані срібними ложечками сиплють цукор у гарячий чай; і одразу по тому Фарук Беширлія переходив до історії про те, як у сараєвському полі в землі зогнила картопля і ґламочанські торговці скористалися ситуацією й почали правити за картоплю в Сараєві втридорога, і невідомо, кому Бог дав менше розуму: їм, що аж місто довелося Ґламочем назвати, чи тим їхнім бульбам, кожна з яких завбільшки зі щенячу голову…

А я всміхаюсь йому і ніяк не можу пригадати, що ж мене так засмутило нещодавно, і мені подобається постійно про це думати, бо знаю, що не пригадаю, і така добра ця велика радість. Іґманський вітер сушить мені долоні, й невдовзі я відчую під пальцями невидиме борошно й порох, який не потрібно струшувати. Теферич, звісно, вже йшов повним ходом, народ розташувався під двома горіхами, під кожним накритий стіл на покривалах, і чого там тільки нема: буреки й пироги різні, суджуки, сир травницький та іліяшський, — як завжди, усього більше, ніж треба. Нікому дружина не дозволить ганьбитися перед товариством, а нежонатих, як Фарук і я, мало, тож до останньої суботи щомісяця готуються, і ніхто не дбає, що їстиме в інші дні.

— Ти міг би вже й не приходити, коли тільки зараз прийшов!

— Не треба, Ахмо, розсердиш нашого акордеоніста, і що тоді будемо робити — циган зі смичками покличемо?

— Нехай, не розсердиться, він і сам радий нам заграти; якби не мав такої нагоди, ким би був — просто найгіршим кондуктором на залізниці.

— Ти тільки послухай цього Фахро: вже-то він знає, хто найгірший кондуктор на залізниці, а сам ні разу поїздом не їздив, відколи на залізниці працює!

— Добре, що ти в мене машиніст. У вас у Бінєжеві, щойно хлопчик народиться, мати одразу каже, що він у неї на локомотив піде…

Отак усі шпильками перекидаються, кожен пильнує, чи звернуться до нього, щоб якнайшвидше відповісти, а я сів на траву за спиною в Баруха Фінці, контролера зі Ступа, сказав, що спершу просто розімну пальці, поки всі не напалися, щоб я грав. Фарука навіть не помітили, як прийшов, не те що не привітались, але він уже пропхався між економом Муйо і отим Буразеровичем, чийого імені не знаю, всі звуть його Бураз, по-перше, через прізвище, по-друге — бо возить контрабандний тютюн із Герцеґовини й так заробляє ще три кочегарські платні, і онде мій Фарук, уже вхопив овочевого пирога і кислого молока, та все поглядає на той бурек, що його ліпила Буразова Ганка, бо в неї в начинці найбільше м’яса, щоб усі бачили, як добре її чоловік заробляє. Я його їсти не можу й крапка. Не тому, що гордість не дозволяє, а тому, що всім відомо, скільки м’яса й картоплі має бути в пирозі. Та ще й тому не їстиму, щоб мені Бураз нічого не сказав, бо від нього дотепів не терплю. От і дивлюся через Барухове плече на мого Фарука, що наминає овочевий пиріг, розпочав, бідолаха, з найпіснішого, але все очей не зводить із бурека й благає того свого дрібненького Бога, щоби Бураз відвернувся й не встиг сказати: «Іншалла, колего, ти, певно, з позавчорашнього дня не їв, дивись не вдавися. Ти тільки поглянь на нього, як верблюд Мухаммадів, алейгіселам[112], ото вже наїсися нині, на місяць наперед вистачить…». Усе це і хтозна-що іще наверзе Бураз, якщо Фарук зарано до бурека потягнеться. Ото й чекає тепер друг мій добрий, щоб той мерзотник припинив пантрувати тарелю зі своїм буреком.

— Ех, біда та й годі, коли вже його фінансова інспекція упіймає, — пробурмотів Барух Фінці, хоч навіть не бачив, що ми на одне дивимося.

— Якщо й зловить, пізно буде, — сказав я, а Барух стрепенувся, вже відкрив був рота, щоби збрехати, мовляв, то він просто аби сказати, та я вхопив його за плечі, кажу:

— Хай собі, Баруху, нехай, я такої ж думки, що й ти.

— Але людина ніколи не може бути певна, — каже він, розвертаючись до мене, — а твій акордеон у порядку?

Не знав я, що й відповісти йому, про акордеон так не питають. Він завжди однаковий, якщо тільки не тягаєш його по соколацьких весіллях і його там ракією не поливають. Але Барух питає, просто щоб змінити тему розмови. Він завжди такий: скаже і навтьоки. А чоловік він добрий.

— Облиш акордеон, скажи краще, чи ти сам у порядку, як Симха, як діти?

Коли він глянув на мене після цього, я вже знав, що недоречне щось запитав.

— Знаєш, Хамзо, а моя Симха померла, вже шість місяців тому. Просто вислизнула з ліжка одного ранку, і не стало її.

Язик у мене затерп, шукаю те перше, що треба сказати, а коли його підшуковуєш — завжди знайдеш не те.

— Баруху, друже, чого ж ти мені не сказав?

Він дивиться, очі в нього аж зробилися дрібніші й запали, каже:

— Ти досі не питав, інші теж не питали, то я й вирішив, що краще нічого не казати. Щоб не псувати теферич. Тобі від цього розуму не додалось, а мені легше не стало. Виходить, краще було не казати.

— А діти? Як же твої діти?

[112] Алейгіселам — «Мир Йому».