Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ха, як діти! Менший знайшов матір у старшому, і так вісім разів. Ганяють подвір’ям, зібрати докупи годі. І крий Боже мені котресь ударити, як же я його битиму, коли без матері лишилося. Ти же знаєш, які дітиська: користуються тим, що батько їхній розм’ж. А я дивлюся на них, слухаю, як сміються, і добре мені, навіть якщо останню тарілку в домі розіб’ють. Але бачу, що це не вони лишилися без матері, це я лишився без Симхи. Ось так, Хамзо, такі справи. Ну ж бо, заграй нам гарненько, а решта нехай іде своїм ходом.

Я навіть не запитав його, якої заграти, розпочав стиха, все сподівався, що інші навіть не озирнуться, бо в них свої розмови, — «Що за тугу сутінки приносять». Повільно виграю, повільніше, ніж треба, але чим далі заходжу, тим ясніше мені, що для Баруха Фінці я мав би вибрати якусь іншу, бо коли дійду до отого місця — «Мила кличе милого, майже бездиханна», — він може згадати про те, про що зараз не треба згадувати. І я все тягну, повторюю і доспівую, та скільки б не тягнув, пісню все одно доведеться закінчити.

— Не вагайся, Хамзо, якщо зараз хто сльозу й пустить, ніхто його не питатиме, чому…

Коли він це сказав, я акордеона скинув з плечей. Побіг через галявину, туди, до води, межи верби, і тільки боявся, щоб ніхто за мною не пішов. На щастя, ніхто й не пішов. Або їх Барух зупинив, або подумали, що мені посеред пісні припекло попісяти. Але нічого такого, просто шкереберть пішов день, відколи Фарук Беширлія зажадав проїхатись у фіакрі.

Я стояв на камені, а вода текла ліворуч і праворуч від мене. Далі було нікуди. Я міг скочити у цей крутіж, у річку, що народжувалася з тисячі джерел, але нічого б не змінилося. Вода була крижана, як ніж у снігу, як минула зима, і ніколи їй не нагрітися до температури людини й повітря. Форель, що живе в тій воді, нічого не знає про червень, про спекотні дні, про сонце, що б’є в тім’ячко, не знає прохолодного іґманського вітерцю, який вирізняє це місто серед усіх інших місць на світі. Я міг стрибнути в ту холодну воду, але спромігся б забути усе лиш ненадовго. І те, як сильно Фарук Беширлія був схожий на мерця перед тим, як усівся в фіакр, і те, що в точці, де з’єднуються ряди платанів, бачив свою смерть, і те, як Барух Фінці думав, що я його не чую, і те, як мусив сказати мені, що в нього померла дружина, попросити мене заспівати, і коли я обрав не ту пісню, пісню, в якій мила кличе милого, майже бездиханна, і в якій, недоспіваній, говориться: «Серце любе, чи ще згадуєш про мене?» — все це я й справді міг забути, але тільки на мить, поки тіло не розпізнає, охопила його гаряча чи холодна вода, і не вирішить, не дослухаючись розуму, вискочити назовні.

Замість стрибнути у воду, таку мілку, що навіть зад у ній не вдалося б намочити, і чистішу від сльози, я спочатку сів на той камінь, але й це здалося мені недостатнім, тож я ліг у траву й поклав на нього голову. Щось поставило його тут, гладенького й заглибленого, якраз щоб людська голова на ньому могла вмоститися, як на подушці; і я задивився на небо крізь вербову крону, і тут раптом звідкілясь мені запахло полином. Звідки серед верб узявся полин, і хіба час для нього посеред червня? Я озирнувся довкола, та його ніде не було. Здалося і далі здавалося, поки я там лежав. І спочатку слухав воду, що жебоніла в мене над головою, а тоді почув, як хтось розтягує мій акордеон. Спочатку вирішив, що це Мірсо, стрілочник із Соколович-колонії, але ні, не Мірсо, той би вигравав жвавіше, аби не чути було, яке в нього вухо до музики глухе. Тоді я подумав, що це Хікмет Муртеза, старий арнаут, йому вже сімдесят, а на пенсію не збирається, але й не він це, Муртеза не взяв би чужого акордеона без дозволу. Чи ж не Йозо Пенава, мій ровесник і найкращий співак на залізниці, та якби він був — уже б заспівав, не вміє він довго перебирати, кортить якнайскоріше дозволити пісні розповісти свою історію.

Якщо ж це не Йозо, тоді взагалі не знаю, хто це. Мені залишається слухати й гадати, звідки долинає, якщо тільки не з моєї голови, запах полину.

Чи заснув я в якусь мить, чи не заснув, того сказати не можу, бо не знаю. Коли розплющив очі, небо між вербами вже не було таким ясно-блакитним, поблідло, як шовкова хустина, випрана в лугу, а полин згубився, і я вже не міг повернути його у спогади. Не знав, як він пахне і чи пахне взагалі, але хтось невідомий і далі грав на акордеоні, хоча так і не заспівав. Що пройшло багато часу, я збагнув, коли спробував підвестися. Коліна мої затерпли, суглоби задерев’яніли, все ніби промовляло: «Не треба, Хамзо, куди ти, Хамзо, лежи, поки маєш нагоду».

І завжди те саме: внутрішній голос каже, що маєш нагоду, а розум наполягає на іншому. Я сказав собі: погляну, чи допався Фарук Беширлія того Буразового бурека.

— Де ж це ти, друже Хамзо, ми вже й злякалися, — сказав Барух Фінці, щойно вгледів мене.

— Скінчився теферич, поки тебе не було, — каже Фарук і показує на одне-єдине покривало, що на землі зосталось, а на ньому таріль, на якому трохи бурека і сиру. — Це ми тобі залишили.

А мені в очах потемніло, язик затерп і не ворухнеться, щоб я міг запитати, хто грав на моєму акордеоні. Онде він, лежить на траві, і вбий мене, якщо я чув, коли він замовк. Знаю, що ці двоє грати не вміють, а третього немає.

— Чого ж усі розійшлися так рано, ще навіть не звечоріло?

— А отак, позадирали носи й сказали, мовляв, до дідька такого акордеоніста, приніс акордеона, а сам зник.

— Чого ж ви двоє лишилися?

— Хамзо, друже, не злися, поки очі не продереш, ми сказали, що будемо тебе чекати.

— І що кажеш, нема гулянки без акордеона, так?

— Так усі сказали, ще й Бураз додав, що краще здохне, ніж іще раз поставить хануму пекти пироги для теферича.

— Так і сказав?

— Та ні, друже Хамзо, хіба не бачиш, що він із тебе глузує? На Бога, ти завжди такий сердитий, коли прокинешся?

Я хотів сказати Баруху, що не спав, а тоді подумав, що мені краще помовчати. Може, і справді спав, а ці двоє до мене підходили, поки я хропів. Також я вирішив не питати, хто грав на акордеоні, поки мене не було. Нехай самі скажуть.

— Хамзо, ти краще заграй для нас двох «Що за тугу сутінки приносять» — якраз час, онде сонце зайшло.

Я поглянув — аж он воно, закочується за гори і ще тільки маленький клаптичок неба осяває і чиюсь хатину під лісом. І хотілось йому сказати: «Не треба, Баруху, цієї пісні, ти ж пам’ятаєш, як минулого разу вона скінчилася», — але потім здалось мені, що легше буде таки заспівати, ніж йому нагадувати.

Так я й проспівав усе по порядку, як належить, і дивився, як він усміхається і заплющує очі, коли доходить до слів, на яких добрі люди задивляються в себе, а погані тягнуться розбити склянку, і так було дивно, що він не думає про Симху. Чи просто по ньому не видно, що тільки про неї й думає. Коли я скінчив, сонце вже й зовсім зайшло, годі було роздивитись, яку хатину воно осявало, і зовсім затих отой вітерець з Іґмана.

— Ось як, можна було б сказати, що хтось засунув штори в лікарняній палаті, — сказав Барух Фінці, і час нам було розходитися по домівках.

— А хто це доїдатиме? — спитав Фарук Беширлія, поки я підхоплював акордеон, а Барух складав покривало.

— Забирай і не питай, — відповів я.

— Пригостимо когось по дорозі, — у Фарукові прокинулось бажання довести, що він удома не голодує.

— Аякже, пригостимо. Складай до себе в торбу.

Так ми пішли й повернулися кожен до себе додому.