Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тепер же, найперше із сорому, а потім — бо зрозумів, що гра йде на життя, він учинив те, що в часи прийдешні вважатиметься прикладом самовідданого героїзму. За кілька днів, користуючись родинними зв’язками та знайомствами з рідного краю, рясно порушуючи закони, він розпродав усе майно Джуро Вайса, навіть те, що формально не можна було продавати, бо воно потрапило під іпотеку усташської поліції. Він підкупив кого треба, обдурив тих, кого вдалося обдурити, і за два тижні по тому, як вони розглядали чотири шестикутні зірки на кухонному столі, Джуро з сім’єю опинилися в Лондоні. Про те, як вони туди дісталися, треба було б розповісти окрему довгу історію, та позаяк вона не пов’язана ні з інцидентом в перекусній «Ятриб», ні зі смертю Сані Котроман, її ми залишимо до кращої нагоди.

Чому ж Радослав теж не поїхав у Лондон, чому вирішив полишити дружину до кінця війни? Це одне з тих питань, на які можливі десятки відповідей, але жодна не є правильною. Коли Джуро запитав, чому він не іде з ними, — той відповів, що залишатиметься в Заґребі, щоб їм було куди повернутись. Коли Перла благала його передумати і не жертвувати собою даремно, він сказав, що погано почувається і тому не може поїхати. Коли Саламон спитав, чи побачить його ще колись, той обійняв його і на вухо продиктував чемпіонський склад «Цивільного». Коли Сабіна в останню ніч промовила: «Якщо це кінець…» — Радослав прикрив їй вуста долонею і сказав: «Бідолашна моя, якби я вмів співати так само добре, як не вмію, я б заспівав тобі зараз пісню, і вона не йшла б тобі з голови, поки не повернешся». Сабіна після цього плакала, а він пробував її лоскотати. Не знав, що жінка перестає бути чутливою до лоскоту, коли остаточно потоне в сльозах.

Щойно відправив своїх із Заґреба — війна для Радослава Котромана закінчилася. Він блукав спорожнілим містом, зустрічав ранки в приміських корчмах і водив компанію з парубками, які великими гуртами приїздили з його рідних місць: хтось у чорній усташській формі, хтось у дорогому костюмі з англійського сукна, але більшість — у робочих комбінезонах і з ящиками добре висушеного пресованого тютюну, які ховали по горищах будинків у центрі міста. Якщо після чотирьох зірок Давида на кухонному столі він відчув, що настали лихі часи, і якщо тоді кожну його клітину пронизав сором, то тепер, вільною людиною, Радослав бачив, яка на вигляд радість апокаліпсису. Не тільки бачив це, але й забув більшість із того, що знав доти. Йому почав подобатися новий образ Заґреба, міста, що більше не було для нього холодним і непривітним, він більше не почувався тут гостем, який підсвідомо пильнує, щоб у його мові не чути було герцеґовинського клекоту.

Через Зрінєвац[127] проходили патрулі зі знайомими обличчями, перед Міською кав’ярнею лунала багатоголоса пісня про Клобук, село поблизу Любушкого, що дало Хорватії трьох нових міністрів, тіні від трьох мінаретів простягалися в сутінках по Звонимировій вулиці, ширився важкий дух народних кухонь, сходами, що спускалися на Долацький ринок, котилася ґламочанська картопля… Удалині перегукувалися гармати, а на кожному кроці лунали пісні переможців. Радослав був переконаний, що фріц не може програти війну і що Поґлавник[128] мудро вчинив, сховавшись у Гітлера під полою. Але так само знав, що мусить настати час, коли кров припинить нуртувати в жилах, а безум перестане пульсувати в головах. Як у Німеччині, так і в нас. Коли це станеться, він знову матиме свою Сабіну, знову гратиме з Джуро Вайсом у белу та преферанс. Без шаленства нема війни, без війни нема держави, а без держави Заґреб назавжди лишився б місцем, де Радослав Котроман опинився випадково, без жодної рідної душі й без права бути тим, ким є. Якби восени 1941-го, а потім і в наступні три роки його запитали, чи він усім серцем та душею підтримує Анте Павелича і усташську владу, Радослав би з жаром відповів «так» і так само сказав би, що найголовніша його життєва мета — дочекатися дня, коли зможе під руку зі своєю Сабіною пройтися сонячною Ілицею. Те, що ці дві речі ніяк не сумісні, йому насправді ніколи й на думку не спадало. Так само ніколи не думав він і про те, що було б, якби в ті воєнні роки він зайшов у перекусну, де хтось під акомпанемент саза співає «У Требинє-граді…». Він підніс би руки високо вгору і пустив би сльозу над долею Зубчевича Фати.

Перелом, принаймні з його погляду, стався абсолютно несподівано. Можна було стверджувати, що все відбулося чи не в результаті одного страхітливого похмілля. Може, і найстрашнішого в житті Радослава. Він запив із трійцею чолов’яг із Посавини у якійсь занюханій забігайлівці в Кустошиї. Вони випили щонайменше п’ять літрів м’якої ґрадачацької сливовиці й остаточно втратили розум. Або ракія була погано дистильована, або в ній було щось таке, чого бути не мусило, тільки він не пам’ятав анічогісінько з того, що відбувалося в наступні двадцять чотири години. А потім три дні тинявся своєю підвальною квартиркою і блював. Спочатку ракією, потім водою, потім жовчю, і врешті-решт кров’ю. Вже наполовину осліп, у голові його билися бронетанкові дивізії, він лускав і розсипався уламками навсібіч, благав Бога забрати його до себе… Про рідну дружину за ті три дні він так ні разу і не згадав.

А коли четвертого дня він вирачкував надвір, мав там на що подивитися: сусідський син, семирічний Йожек, пробіг вулицею, вимахуючи прапором із п’ятикутною зіркою. Він подався за хлопцем із наміром відібрати прапор і за вухо привести малого до батька… Авжеж, авжеж, ми тут усі знайомі, діти бавляться то так, то сяк, і ніхто не сердиться, та що як зустрінеться хтось незнайомий, що як фронтовик котрийсь побачить, як малий вимахує комуністичним прапором? Уб’є ж його, як зайця! Він думав пригрозити Йожековому батькові, шевцю Міклаужу, старому веселуну — оті син у нього такий же! — але перш ніж він зі своїм головним болем зумів наздогнати Йожека, перед Радославом виріс незнайомий чоловік із автоматом на грудях і з такою ж, як на прапорі, п’ятикутною зіркою на шапці. Радослав застиг на місці, відчув, як захиталася земля в нього під ногами, і поринув у пітьму.

Першим, що він побачив, коли отямився, була голова чоловіка з п’ятикутною зіркою. «Ти живий, товаришу?» — запитав партизан. «Живий… товаришу…» — шепнув Радослав Котроман. У ту мить його хвилювання через неминучий занепад держави були аж ніяк не такими сильними, як щастя, зумовлене фактом, що він таки не збожеволів од ґрадачацької сливовиці.

Недовго тривав і період його пристосування до нових історичних обставин. Його питали, де він був і що робив під час війни, і позаяк не мав жодної переконливої відповіді, бо ж не працював і не воював — не зізнався, що міністри, уродженці Клобука, відмазали його від військового обов’язку, — то його протримали ніч у в’язниці, а тоді відпустили. Поза тим, що змінилися прапори й мундири, Заґреб лишився тим же. Щоправда, Радослав зустрічав тепер менше людей зі старої батьківщини, але й вони були. Переважно ніхто не пам’ятав, хто і що говорив учора, і яких пісень співав. Радослав Котроман вилікував похмілля й чекав, що до нього повернеться його Сабіна. За чотири роки війни він лише раз отримав усну звістку про те, що їм ведеться добре, але більшого і не потребував. Розраховував, що Вайси повернуться і що Сабіна любитиме його все тією ж любов’ю.

Одначе минув уже перший місяць, за ним другий, надійшла вже й осінь 1945 року, а від дружини не було ні звістки, ні сліду; і тоді Радослав відчув неспокій. Почав слухати нічні радійні зведення, шукав її ім’я у списках зниклих безвісти й віднайдених, їздив у Белград і до ранку чекав під британською місією, та все дарма. Вперше йому спало на думку, що він міг зробити помилку, залишившись у Заґребі.

А тоді на початку листопада сталося дещо таке, що виявиться важливим і в цій історії, і в житті біржового клерка з Любушкого. Було надвечір’я одного з днів, сповнених смороду каналізації, коли південний вітер несе туман із савських берегів аж до підніжжя Слєме[129]. Радослав перейшов Цмрок, і в одній із тих моторошно безлюдних вулиць, поміж вілл, що провели в останню путь одну історію, але ще не дочекалися іншої, у яких місяцями вже ніхто не мешкав, перед ним вигулькнула жінка у вбранні вдови, з вуаллю на обличчі, на вигляд наче акторка-епізодистка з якоїсь угорської оперети. «Пане, невже це ви, пане?» Вона стрибала перед ним на одному каблуку. Другий був зламаний, і жінка на якусь мить здавалася балериною з комічного спектаклю, а зразу по тому ставала кульгавим Пітом з діснеївського коміксу. Хай там як, вона не налякала його, та й не вразила глибоко, проте йому все одно було незручно. Напевно, через те, що не бачив її обличчя під вуаллю.

«Пане, та чого ж ви тікаєте, як вам не сором! Я чекала вас цілий день!» Вона хапала його то за кишеню пальта, то за руку. Врешті-решт спіткнулася, впала і обхопила його ногу.

Він стояв посеред дороги, поруч із жінкою, що змією обкрутилася довкола його ноги й кричала на повен голос, а сам іще й слова не промовив. Якби хотів, міг би її струсити й піти своєю дорогою, міг роздушити ту жінку, як лісову ягоду, ніхто б не побачив, не почув би. Але чому б він мав так учинити? Були такі, що вчинили б, не роздумуючи, але не Радослав Котроман. Йому тільки крутило в шлунку й паморочилося в голові, наче знову напився тієї ґрадачацької сливовиці.

«Пане, ви дасте мені десять кун, десять динарів і десять райхсмарок, і я вам усе розповім! Не маєте? Як не маєте? Ну добре, якщо не маєте, то і я не матиму…» Вона вхопила його під руку й повела з собою. Вони опинилися у підвальній квартирці родинного будинку в самому кінці Пантовчака, який, схоже було, решта мешканців покинула, вистрибнувши у вікна разом із речами. Шибки були повибивані, а в садку валялись уламки меблів, дамські трюмо і приліжкові тумбочки, розколоті люстра, один розмальований нічний горщик та іграшки. Велика ганчір’яна лялька впала на живопліт і лишилася лежати, втупившись скляними очима в низьке небо. Радослав подумав, що так мала б виглядати дитина, що під час падіння зламала хребет. Він схилив голову і увійшов у темряву, що пахла сушеними яблуками, корицею та гвоздикою. Інтимна й тепла заґребська осінь. Йому стало легше, коли усвідомив, що опинився у чиємусь звичайному домі.

Пучками пальців вона торкнулася його щоки, потім опам’яталася і зняла вуаль. Їй могло бути років шістдесят — шістдесят п’ять, одне з тих облич, яким старіння на користь, бо тоді ніхто вже не шукає в них вроди і не почувається незручно, коли не знайде. «Пробачте, що я на вас напала, — мовила вона й усміхнулась, — я завжди така, щойно переступлю поріг дому, — вже багато років. Тут нічим не зарадиш. Але мушу час від часу вийти, знайти собі товариство. Ви у мене перший за останні… навіть не знаю, за скільки. Ви не сердитесь? Бачите, тут я спокійна і добра. Добра стара відьма», — засміялася вона тим сміхом, який наче просить сказати щось хороше у відповідь.

Звісно, Радослав Котроман у ту ж мить сказав фрау Авґусті Суботичанець, що вона ніяка не відьма і тим більше не стара. Вона заварила йому чай із сушених яблук-дичок, і так розпочалася найдивовижніша, і в якомусь нетілесному сенсі найеротичніша, ніч у його житті. Він розповів, що чекає дружину, яка, можливо, ніколи й не повернеться, Авґуста ж відповіла, що очевидні побоювання — ніякі не побоювання насправді, і що Сабіна, без сумніву, повернеться. Він здивувався, що вона може так легко говорити про це, наче втішає сусідку, від якої втік канарок, а вона засміялася й сказала, що про сусідчиного канарка нічого не знає, а от про його дружину знає достеменно. Як знає? Бачить її живу в його очах. Саме так і сказала, а в Радослава ледь сльози не полилися, і в кожній сльозині — по Сабіні. Він так ніколи й не зможе пояснити собі цього. Якби хтось інший говорив йому такі речі, як Авґуста, він би з нього в найкращому разі посміявся. У людських очах, на думку Радослава, не видно нічого, окрім того, на що очі в ту мить дивляться.

На прощання вона ще сказала йому, що він — щаслива людина, бо неспроможний уявити собі нещастя не від світу цього. І ще сказала, мовляв, знає, що він цього не розуміє, але наші життя уже траплялися на цьому світі щонайменше раз. «Шкода, що ми більше не побачимось, — мовила Авґуста, відчиняючи йому двері, — ми ніколи більше не побачимось…» — у ній було більше печалі, ніж міг умістити його розум. «Чому ж це не побачимось? От я приведу Сабіну, коли вона повернеться…» Авґуста відмахнулась і опустила погляд. Він не знав, що зробити, тож обійняв її. «Ми більше не побачимося, бо на міській вулиці я божевільна. Нічого зі сказаного тобі я не змогла б повторити надворі. І нащо тобі знову приходити? Хіба що з горя, а коли ти будеш нещасний, мене вже не буде серед живих».

Він озирнувся ще раз, перш ніж вийти із саду на дорогу. Авґуста дивилася на нього з порога і, здавалося, вигадувала щось веселе, щоб докинути насамкінець. Або нічого не вигадала, або Радослав помилився. Заґреб прокидався зі сну, і чути було, як в іншому кінці вулиці дзенькотить якась мідна річ. Скажімо, молочний бідон.

У ніч перед Різдвом сталося диво. Він уже вклався спати, коли почув дзвінок у двері. Ні, його не пробив дрож — Радослав не поділяв страхів свого часу, — але йому навіть на думку не спало, що це повертається його щастя. За десять хвилин вони вже сиділи за кухонним столом, щоправда, вже не тим з-перед чотирьох років, на якому більше не лежали чотири єврейські зірки і за яким не панувало мовчання. Чи була це його життєва перемога? Коли говориш про це з віддалі часу, таки усвідомлюєш безумовну перемогу, але ні Джурові, ні Перлі, ні Саламону, ні Сабіні, ні Радославу тоді й на думку не спало, що кухонна сцена повторюється. Це проти людської природи — порівнювати своє щастя з попереднім нещастям. Але Радослав згадав про Авґусту, добру стару відьму, і саме зібрався сказати, що з нею треба познайомитись, але не встиг, бо ті четверо заторохтіли всі водночас. Милі історії з лондонського життя нагадували повернення з відпустки.

Можна сказати, що того дня почалося Радославове цивільне життя. Раптово, з поверненням Сабіни, він зробився заґребчанином, майже заґребчанцем, з якимсь глибоким корінням і досконало ритмізованим щоденним життям. Улаштувався на роботу, купив квартиру, провів Джуро з Перлою в Ізраїль (більше вже не було преферансу, Хітреца та Бека), Сабіна народила Бориса, вони купили «фічо»[130], зводили дачний будиночок у Новому Винодольському, святкували річниці шлюбу і дочекалися Борисового університетського диплому. За той час не трапилося нічого, що вирізняло б їх серед сотень тисяч таких самих соціалістичних ентузіастів, які дуже швидко забули, що теперішній час — не єдиний, в якому доводилося жити, і раніше теж були якісь часи. Радослав згадував Авґусту принаймні раз на місяць, і щоразу його пекло сумління, що вони її не відвідали, він думав, що потрібно це зробити наступного тижня, а тоді знову забував про неї… Коли минуло багато років, усе було так само, окрім його знання про те, що Авґусти, мабуть, уже нема серед живих.

Наприкінці серпня 1973 року народилася Саня, Радославова й Сабінина онука. Сані, як і їхньому єдиному сину Борису, судилося залишитись єдиним дитям. Про ритуали дідівської любові не треба багато говорити. У випадку з Радославом вони розвивались у цілковитій відповідності до природи людини, що пізно виявляє справжні схильності. Довоєнний клерк, який гірко шкодував, що покинув рідні краї, і повоєнний керівник відділу продажів у Народному магазині, а згодом і фінансовий директор, про якого всі, від касирки до міністра, говорили, що він справжній джентльмен, яких більше не лишилось, насправді був створений для того, щоб одного прекрасного дня зробитися дідом. Уся мудрість і лагідність цього світу, все, чим Бог — як здавалося — не обдарував Радослава Котромана у ранньому віці, вилилося на Саню.

Вперше в житті він заспівав на повен голос. Коли Саню записали в музичну школу, дід теж вирішив навчитися грати. Почасти — щоб власним прикладом надихнути дитину, а почасти й тому, що збагнув: дорослому чоловікові таки не сором цілими днями грати на тамбурі[131]. Він пригадав пісні з молодості. І з рідного краю. Може, навіть пісню «У Требинє-граді». Але про інцидент у перекусні «Ятриб» так досі й не згадав.

Навесні 1996 року Саня на недільний обід у діда з бабцею привела Бояна. «Ти впевнена, що це те, що тобі потрібно?» — удавано суворо запитав Радослав. «Так, це саме те, що мені потрібно», — відповіла Саня. Батько й мати в тій історії не грали великої ролі. Хоча дід насправді нічого й не вирішував, замість нього це завжди робила Сабіна, а тоді Борис і його дружина — поки та одного чудового дня не пішла, — всім було найважливіше, що скаже саме він. Його приємно було слухати і тоді, коли говорив, і тоді, коли мовчав.

За два роки по тому Саня та Боян уже якийсь час жили разом, але про весілля навіть не думали. Вони просто були не з покоління весіль і не потребували підтвердження свого кохання ні від церкви, ні від держави. Доти, доки одного вечора Сані вперше не спало на думку, що бабця з дідом не вічні і вже очевидним стає наближення дня, абсолютно неймовірного, незбагненного і неможливого, коли їх більше не буде. Вона розплакалася перед телевізором. Боян перелякався, бо щойно перед цим усе було гаразд, а тепер вона плаче й слова вимовити не може; він обіймав її, питав, що сталося, що такого вона згадала… Вона насилу відповіла йому, що дід Раде і бабця Сабіна колись помруть і треба щось із цим зробити. «А влаштуймо весілля», — запропонував Боян. Так, весілля здавалося непоганим варіантом. Щойно повернуться з моря, вони узгодять місце й час.

Десятого серпня рано-вранці вони вирушили на Хвар[132]. Шляхи до моря були забиті, коли ж проїхали Карловац — потрапили у довжелезну тягнучку. Колони автівок по декілька кілометрів завдовжки повзли, як ті гусениці, що живуть у кронах сосен і, виївши душу одному дереву, спускаються на землю, сотнями, біч-о-біч, і починають переселення. Але Саня не звертала уваги ні на тягнучку, ні на спеку — зазвичай вона постійно нарікала, що він не купив машини з кондиціонером, — тільки безперестанку говорила про весілля. Воно мусить бути вели-и-и-и-ике, найбільше на світі, посеред якогось села поблизу моря, але щоб моря звідти видно не було. Добре б винайшли якийсь старий будинок культури, у таких селах бувають великі будинки культури, принести багато столів із ближньої кафешки і поставити їх у формі літери U, накрити білими скатертинами, розставити антикварні тарілки й розкласти срібні прибори, ну, гаразд, не конче срібні — це задорого, і замовити всі ті старовинні страви, яких ніхто вже не готує. Звісно, і порося з яблуком в зубах. І смажених ягнят з козенятами, і ще купу добра Божого… Але перед цим усім треба поїхати в Герцеґовину, в Боснію, чи куди там іще, і знайти музикантів, таких, щоб знали всі дідові пісні. І ті, яких він співає вдома, і ті, що їх позабував уже, але в Любушкому співалися. Може, дорогою з Хвара вони могли б завернути в Любушкі? Просто щоб побачити, яке воно, те місце, звідки дідусь Раде приїхав… Авжеж, так вони і зроблять. Їм майже по дорозі, та й часу мають вдосталь…

Боян тільки всміхався. Він був щасливий, бо Саня була щаслива, і він навіть не подумав нагадувати їй, щó донедавна вона говорила про людей, які влаштовують великі весілля і так просаджують гроші, на які могли би жити роками. Зрештою, це було б нерозумно, бо їхнє весілля однаково не їхнє, а Радославове. Щоб чоловік показав бабусі Сабіні — яку й після стількох років тримає за руку, коли проходжуються Ілицею, — як гуляє справжній герцеґовинець, коли онуку заміж віддає. Щоправда, він ніколи, ані найменшим жестом, не те що словами, не виказав, що хотів би чогось такого, але Боян теж помітив, що старий наприкінці життя починає шкодувати, що не зберіг свого дитинства й молодості для ближніх, ніби завжди трохи соромився минулого. Він пишався, що люди вважають його заґребським паном, постійно повторював, що навіть і товариші з комітету не зверталися до нього «товаришу», та все одно йому весь час бракувало втраченого першого світу. Можливо, бракувало ціле життя, але на старості літ чоловік, буває, розм’якне і показує слабкості, яких не помічали навіть ті, хто найбільше його любить.

Звісно, з усього Бояну найбільше сподобалося те, що берегтиметься від Радослава у найбільшій таємниці, — оркестр з акордеоном, скрипкою й різноманітними дивними інструментами, що виконуватиме винятково севдалінки. Ні він, ні Саня насправді уявлення не мали, що таке севдалінки, чули «Еміну» у виконанні Ібриці Юшича, одну з таких пісень співала і Йосипа Лісац, а якщо на котрійсь студентській вечірці опинявся якийсь сараєвець, то гуртом співали ще й «Коли пішов я на Бентбашу». Але обоє здогадалися, як багато означатиме для діда, якщо несподівано почує пісні, з яких, скажімо так, він створений. Принаймні створений настільки, наскільки вони створені з «Азри» та «Хаустора»[133]. Бояна наперед веселила пригода з пошуком оркестру. Це здавалося йому чимось на кшталт науково-дослідної експедиції у тропічні ліси Амазонії.

Замість сподіваних семи годин вони їхали до Спліта чотирнадцять і мусили переночувати там, бо пропустили останній пором. Коли нарешті потрапили на Хвар, для них не знайшлося вільних апартаментів, хоча вони бронювали за місяць, і тоді вони поїхали у Єльсу, а з Єльси у Врбоску… Під час першого ж купання Саня стала ногою на морського їжака, коли ж із цим розібралися, Бояна розібрала триденна мігрень. Саня за той час згоріла на сонці, температура в неї підскочила до сорока, і він, долаючи головний біль, возив її до лікаря у Хвар, але назад відвезти вже не мав сил. Два дні по тому хтось украв у них авто, і після п’ятиденного розслідування черговий офіцер холодно повідомив, що їхню машину не вкрадено, її вивіз евакуатор через порушення правил паркування. Подумати тільки, порушення правил паркування — обіч неасфальтованої дороги, за тисячу кілометрів від цивілізації!

Врешті-решт за три тижні обоє почувалися так, наче поверталися з війни чи з полону, а не з моря. Але були щасливі й тоді, коли це все відбувалося, і стали ще щасливішими, коли закінчилось. Сміялися як божевільні, переказуючи одне одному пригоди, які переживали разом. Імовірно, то найвищий ступінь, якого сягають закохані пари. Їм замало просто бути разом, їм треба ще й розповідати одне одному історії про це.

Біля Слуня Саню знудило. Воно й не дивно після всього, що довелося пережити на морі. Вона блювала довго й ґрунтовно, достоту як дитина, що погано переносить їзду в авто. Боян притримував їй голову, а вона казала йому: «Пробач…». Він сміявся, а вона соромилася, бо він бачив її блювотиння. Тоді він сміявся ще більше. «Хіба можна жити з жінкою — і ніколи не побачити її блювотиння або…» — «Ні, не кажи цього!» — «Її гівна… Якщо цього не бачиш, отже, шлюб ваш не було консумовано і можна автоматично розлучатися. Ну ж бо, усміхнися й ти хоч раз!» Саня всміхнулася, бліда, ніби акуратно побілена стіна сільської школи, із синцями під очима, темно-синіми, як смерть у скандинавській міфології.

Ті синці під очима таки трохи його стривожили. Вона заснула й не прокидалася до самого Заґреба.

[127] Зрінєвац — народна назва парку і площі Ніколи Шубича Зринського у Заґребі.

[128] Поґлавник — Анте Павелич, очільник фашистської Незалежної Держави Хорватія.

[129] Слєме — гора-тисячник в околиці Заґреба.

[130] «Фічо» — югославська копія автомобіля Fiat 600, зібрана на краґуєвацькому заводі «Застава».

[131] Тамбура — струнний щипковий інструмент, поширений у Південній Європі, «родич» італійської мандоліни.

[132] Хвар — острів в Адріатичному морі, в Південній Далмації, один із найпопулярніших югославських курортів.

[133] «Азра», «Хаустор» — культові рок-гурти югославської «нової хвилі» 1980-х.