Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А чого ти питаєш?

— Та певне не через те, про що ти подумав!

Він посидів іще трохи, щоб не виглядало, ніби він лише на хвильку заскочив, а я його чемно відпровадив до воріт. Хотілось його розцілувати, подякувати йому, як братові, сказати, що дуже він мені допоміг, але й Фуад не зрозумів би мене, і я сам не спромігся би пояснити, чим саме він мені допоміг.

Назавтра я встав удосвіта, вдягнувся в найкраще, що мав, і пішов побачитися із залізняком Чолпою. Сидить Чолпа перед майстернею, спохмурнів, як мене побачив, ніби я йому рідню до ноги вирізав, ледве вітання із себе видушив. А я сів біля нього, обійняв його й кажу:

— Ґаздо, хай що було і що буде — знай, що я з тобою!

— Авжеж, це мені дуже допоможе.

Що правда, то правда, йому не допомогло. Довго тривало літо, здається, найдовше з усіх літ за Омерових часів. І не минало ні дня, щоб принаймні п’ятеро дівчат увечері не поверталися до своїх матерів заплаканими. «Омере, Омере, чого ж ти не втопився, бодай би тебе грім побив!» А нещасний Чолпа більше не наважувався потикатися перед людські очі. Спершу з нього насміхалися, потім почали його цуратися і врешті взагалі перестали купувати в його крамниці. Він, бідака, хапав людей за рукави, кликав до себе, брехав, що має новини з мектебу, та ніхто йому не вірив, бо вже всі довкола про Омерів мектеб знали більше за нього. Знали, що жіноча зграя розсипається й рідшає, і що всі, хто ще там, до зими повернуться додому заплаканими. Залишиться тільки одна-єдина, а її Омер поведе до себе додому.

По багатьох роках люди знов почали помічати в місті Ісмета Саліховича. Перевалювалося його величезне тіло, наче трьох кнурів склали в одну істоту, а народ із ним вітався, питав, як здоров’я, як дружина. Фатине ім’я вже геть призабули, бо довго про неї не думали, так само довго, як він їм на очі не потрапляв, хоча всі ці роки ходив тими самими вулицями, всміхався задоволено, як і зараз, і вітався з тими, хто не відповідав на вітання, бо просто не бачив його перед собою. Такий чоловічисько, а його не помічали. Хіба це можливо?

Та звісно, можливо, як і все інше! Коли його син зробився дивовижею, алімом у мектебі, повному дівчат, Ісмет пропав із лиця землі. А коли дивовижа почала танути, він знову з’явився. Тільки ось ні тоді, ні тепер його ніщо не тривожило. Якби було інакше, хіба послав би він дитину через міст по перепічки? Це його і врятувало. Бо якби він був Омерові справжнім батьком, якби переймався він тим, що робить його син, тоді міська громада щодня його позивала б. А так — бач, жодній матері не спало на думку йти до Ісметового дому після того, як її дочка повернулася з мектебу заплакана.

Отак закінчується ще одна історія. Не знаю, скільки їх залишилося в моєму житті, але люблю кожну, котра має кінець. Терпіти не можу тих історій, які триватимуть, доки мого життя, бо я їх розпочав, та нема кому закінчити. Джібріл сказав, що більше не навідає мене, а Фуад Зеріноґлу днями намовляв знову покурити кальян. Казав, що це може мені допомогти. Нічого йому не кажу, але знаю: ніщо мені не допоможе. Нема допомоги тому, хто не закінчує своєї історії, тим-то ми й любимо чужі історії. Вони завжди закінчуються на чомусь. А часом закінчуються так, що людина бачить, як закінчилася б її власна історія, якби розпочати її інакше. Мало хто вже говорить про Омерів мектеб. Та й матерям уже стало байдуже. І про красуню Уміхану більше не говорять. Торговець залізом Чолпа ні про що її не розпитує, але й не погрожує вже, що відправить назад у Невесінє. Натомість забороняє прислузі й дружині заходити до його покою, а сам повідчиняє скрині й перелічує золоті дукати, рахує, скільки б мало вистачити на весілля, про яке ще ніхто не говорить, але яке неодмінно настане, так само як і осінь, що входить у Мостар. Знаю, це буде найбільше й найпишніше весілля з усіх, які бачило місто, бо ж мусить люд запам’ятати, як Чолпа віддає родичку. Уміхана народить Омерові дітей. Байдуже, скільки синів, та буде серед них принаймні одна донька. Щоб я бачив її, коли йтиму містом, і шкодував, що не сліпий.

Ятриб

Ні, точно ніхто не пам’ятає, що сталося в один із понеділків ранньої осені 1938 року в перекусній «Ятриб», яка була колись на Ткальчичевій вулиці, перед самим поворотом на Нову Вес. Та й, насправді, не бозна-що сталося, тож не дивно, що ніхто не пам’ятає. Я би й сам не згадав, якби не здавалося, що той давній інцидент міг бути пов’язаний з цією історією. Якщо зв’язку нема, то не буде великої шкоди ні самій історії, ні тим, кому вона буде розказана. Якщо зв’язок усе ж є, може бути розгадано таємницю хвороби й ранньої смерті Сані Котроман, що сталася на початку осені 1998 року, тобто точнісінько шістдесят років опісля, всього за якихось двадцять кроків від будинку, в якому містився «Ятриб».

Власник перекусної звався Абдел Ґафич, страшенно побожний чоловік родом із Котор-Вареша, але заґребчанин від трьох років. А на ділі справдешній батяр із вулиці Власької, який у дитинстві і юності нічим не відрізнявся від ровесників, безтурботних і легковажних шмаркачів, підхоплених хвилею модернізації й звичаїв, що приходили з Парижа та Відня. Абдел пив і гуляв, кидав у захопленні свій білий капелюх-борсаліно на сцену Хорватського народного театру, нігтем сколупував шипи з троянди, яку збирався покласти між грудей красуні Кармен, відкривав купальний сезон у Цриквениці стрибком із даху рибного ринку, а закривав його підводними обіймами з Ярмілою із Брно… Робив усе те, що й інші, лише трохи більше і дещо захланніше, ніж вимагала його молодість. Наче передбачав, що йому — можливо, через ім’я, — коротший час відведено на шаленства, а довший натомість — на каяття. Перше каяття спопало його у віці Ісуса, і невдовзі він, ще задовго до того віку, в якому пророк Мухаммад почав проповідувати віру в Єдиного Аллага, зовсім перестав пити й зустрічати світання на гулянках. Знайшов свій джемат[123], людей, яких раніше і не знав навіть, почав справляти всі щоденні молитви й робити усе, щоби Бог зглянувся й пробачив йому роки гріха. Друзі спочатку відмовляли його, та невдовзі остаточно вмили руки, налякані, як завжди бувають наляканими люди, зіткнувшись зі страхітливим та необгрунтованим почуттям провини. Абделове навернення було нічим іншим, як муками раптово пробудженої совісті. Що її розбудило? Цього ніхто на світі знати не може. Крім Бога, якщо він існує і якщо зважає на людську совість, і крім лікарів, які, без сумніву, виявили б, що котрась залоза спричинила коротке замикання в Абделовій голові або в серці.

У тридцять сім він одружився з Еміною, дочкою коштайницького імама, а за два роки по тому в будинку, що його на початку століття купив батько Абдела, вони відкрили перекусну. Заклад був задуманий як щось середнє між боснійським рестораном і їдальнею для мусульманських учнів та студентів, які в ті роки масово приїздили в Заґреб на навчання. Вони платили менше за півціни, рівно стільки, скільки коштували продукти, з яких було приготовано страву. То чи варто взагалі казати, що перекусна була ще однією спробою зворушити Бога доброю справою? Абдел назвав свій заклад «Ятриб», на честь оази, що лежить за десять днів верблюжої ходи на північ від Мекки. Як Ятриб у пустелі століттями годував місто Мухаммада, так і «Ятриб» на вулиці Ткальчичевій годуватиме мусульманську молодь, яка перебуває далеко від дому. Так думав Абдел, і ніхто тими думками не чудувався. Крім дітваків із шишкастими голеними головами, що перезиралися й хихотіли, коли ґазда плескав у долоні і весело вигукував: «Чим будемо сьогодні розговлятися?». Так, він був і залишився заґребчанином, і в нього не було навіть мимолітної думки змінити щось у такому стані речей. Бо нащо ж міняти, коли переконаний був, що з усього боснійського найпотворнішою є ота характерна говірка. Груба й брудна на слух, як нігті в приїжджих дітей, тамтешня говірка здавалася йому недостойною жодного чутливого вуха, і він сподівався, що одного прекрасного дня, коли в Боснії буде більше розуму, ніж сифілісу, на Башчаршії розмовлятимуть так само, як на площі Бана Єлачича[124]. За версією Абдела, боснійці були наче заїки: мовленнєвий ґандж зникав лише тоді, коли вони співали.

Він навчився грати на сазі[125], всідався в кутку свого закладу, заплющував очі й, злегка гугнявлячи, затягав упівголоса котрусь із тисячі боснійських пісень. Тоді переставали бряжчати столові прибори, затихав усякий гамір, «Ятриб» завмирав, як верхівки засипаних снігом ялин після пориву північного вітру, і всі прислухалися до голосу, що підлаштовувався до передзвону струн і кружляв над людськими долями. Мало буде сказати, що Абдел співав гарно. Він співав так, аж здавалося, що ангели безупинно літають над тими, хто його слухає. Над ким пролетять, той зітхне.

Так було й того понеділка, коли до перекусної ввійшов Радослав Котроман, біржовий клерк родом із Любушкого, ведучи за руку Сабіну Вайс, гімназистку й дочку власника фірми, що торгувала колоніальними товарами, Джуро Вайса. Радославу в ту ж мить пітьма заступила очі, найрадше він би розвернувся й пішов геть, та йти було нікуди. Він повів Сабіну до найдальшого столика в «Ятрибі», посадив її і стиснув кулаки так, що нігті почали ламатися при коренях. Але щоб стало зрозуміло, що оповідь не перебільшує, годилося б пояснити, звідки підступив Котроманів морок і що за лють заповзла йому під нігті.

Відколи переїхав у Заґреб, він жив у підвальній квартирці на Драшковичевій вулиці, працював на Трешнєвці у Ванки Погорельця і мав таке враження, що з кожним днем стає все більшим злиднем. За десять заґребських років утратив усе, що мав у Герцеґовині, але нічого не здобув натомість. Удома він промишляв контрабандою тютюну, вирощував жилавку[126], просиджував вечори з мостарськими пронозами та пройдисвітами, а тут працював із ранку до вечора за мізерні гроші, і, судячи з усього, так мало тривати довіку. Сто разів його відвідувала думка про повернення в Любушкі, але він знав, що це неможливо: він повернувся б солдатом розгромленої армії до людей, що тільки й чекають, аби серед них з’явився хтось такий, щоб насолоджуватись його поразкою. А тоді, за місяць до згаданого понеділка, він познайомився з Сабіною Вайс, закохався і одразу ж по тому збагнув, що це кохання могло б змінити його долю. Він крутився довкола Сабіниного будинку, чекав її біля гімназії й наче випадково з’являвся з-поза дерева під час недільних сімейних променадів берегом максимирського озера, вітався з ґаздою Джуро, цілував ручку його дружині Перлі, гладив по голові Сабіниного малого брата Саламона, а дівчині всміхався приблизно такою ж усмішкою, якою приблудний пес під вітриною м’ясної крамниці проводжає шпикову кістку.

Джуро був людиною добродушною й дотепною, тож такий комедіант точно мав йому сподобатись, а для своєї дитини він шукав не багатого нареченого, але того, хто берегтиме Сабіну і дбатиме про неї — тож, очевидно, не мав нічого проти такого залицяльника.

Хай там як, Радослав із благословення Джуро Вайса кілька разів водив Сабіну в театр, потім у кіно і врешті-решт на вечерю. Та, ніби чортові на радість, майбутньому тестеві навіть на думку не спадало, що майбутній зять мав платню клерка в торговельній конторі, абсолютно недостатню для заґребської історії кохання. Якби він подумав про це — неодмінно запхав би Радославу трохи грошенят у кишеню.

Безгрошів’я й було причиною, з якої Радослав не повів дівчину в якесь краще місце, а затягнув у їдальню для мусульманських учнів і студентів. «Ятриб» був утричі дешевший за найдешевший ресторан у місті, та це не стало би проблемою, якби не чоловік із сазом і не пісня, що нагадувала молодому любущаку про все, чого він згадувати не хотів. «У Требинє-граді велика жалоба, кажуть…» І всі як один витріщаються на співця: і гості, і офіціанти, і кухарки, що повиходили з кухні, — аби тільки його послухати.

«Хіба вже не досить?» — заволав Радослав Котроман, коли вже більше не міг терпіти болю в стиснутих кулаках. Але ніхто, окрім Сабіни, його не почув. Вона вхопила його за руку і сказала: «Не треба», — а він трусився, мов древко із завеликим прапором, яким тріпає вітер. «Розхворілася нещасна Зубчевича Фата…» — вів далі співак. «Хіба вже не досить?» — повторив Котроман, а тоді похапав зі столу карафки для спецій і жбурнув ними в Абдела. Навіть якби сотню разів цілився і жбурляв, усе одно тільки раз могло вийти так, що пляшечки з олією та оцтом поцілять у тонку шию музичного інструмента і переломлять її навпіл.

Вигляд співця зі зламаним інструментом, який дивиться і не знає, на що насправді дивиться, бо не розуміє, ні що сталося, ні хто це зробив, мабуть, врізався присутнім у пам’ять. Та все ж не настільки, щоб його витлумачили якось інакше, ніж як звичайний інцидент, які завжди трапляються там, де у великому товаристві їдять і співають. А такі речі пам’ятаються, лише доки їх не покриє час і все, що в цьому часі буде гіршого і страшнішого. Рік, як ми вже сказали, надворі був 1938-й, справжні страждання ще тільки насувалися, і хто б це після всього шукав якогось сенсу в незакінченій пісні і зламаному сазі.

— Що з тобою, чоловіче? — Абдел поклав йому руку на плече.

— Ти мені не щокай! — Радослав струсив із плеча сім крапель, кожна з яких була завбільшки з людську сльозу. То були краплі соняшникової олії.

Більше вони не бачилися, їхні долі вже не перетнулися вдруге. Абдел Ґафич поїхав у Ґрадачац по новий саз, але пісню «У Требинє-граді» ніколи вже більше не співав. Просто постійно мав відчуття, ніби знову станеться щось таке, через що він пісню знову не закінчить. Власне, він так і не дізнався, що змусило невідомого чоловіка настільки розлютитися, і схильний був повірити, що провина лежить не на ньому, вона криється в чомусь такому, про що не годиться розпитувати, бо виникло не від людини. «Ятриб» він утримував до весни 1941 року, коли зрозумів, що надходять такі часи, коли багато людей підуть вулицею, несучи свої голови під пахвою; і для нього, поки ще власна голова на плечах, настав крайній час виконати обов’язок кожного мусульманина і вирушити в хадж.

З подорожі до Мекки він так ніколи й не повернувся. Дружина Аміна чекала його до самої смерті, так і не дізнавшись, що насправді сталося з її чоловіком. Газети писали, що південніше від Ємена було потоплено корабель із паломниками. Можливо, Абдел був на тому кораблі. А може, й не був. У підсумку по ньому залишився саз, під який не було доспівано севдалінку про Зубчевича Фату й велику жалобу в Требинє-граді.

Радослав Котроман за шість місяців після інциденту в «Ятрибі» одружився із Сабіною Вайс. Незадовго до весілля він дізнався, що його дружина єврейка, та ці відомості не надто його зацікавили. Хай як запекло не міг Радослав примиритися з батьківщиною й піснями, що з батьківщини походили, з Господом він жив у цілковитій злагоді. І злагода ця виявлялася в тому, що він ладен був розбити голову кожному виродкові, який би голосно зазначив, що Сина Божого розіп’яли кревні його Сабіни.

Старий Джуро радів, що не помилився у зятеві. Він учив його грати в карти, водив на стадіон «Цивільного» і пояснював, що в цілому світі немає кращих гравців за Івицю Бека та Іцу Хитреця. Бек, на жаль, виїхав до Франції. Замість того, щоб ми милувалися його ногами, Івек нині милується ніжками красунь-француженок. «Типова доля великого митця!» — завжди однаково закінчував Джуро Вайсу розмову про футбол.

Війна прийшла несподівано, у розпал партії у преферанс і посеред матчу. Джуро бачив, що сини Ізраїлеві тікають з міста, але думав, що їхній страх завеликий і що це наслідки надмірної побожності. Він і не боявся, і до синагоги не вчащав. Якщо потрібно було дати грошей на бідних, або старих, чи футбольному клубу «Маккаб» на купівлю нової форми, Джуро завжди був щедрий, але не дозволяв себе втягувати в історії, пов’язані з Богом, вірою та народом. Казав, що він єврей за власною, а не за чужою міркою, і тільки Бог знає, чия мірка правильна, а чия ні.

Та коли диявол прийшов по своє, ніхто вже не питав Джуро, яка в нього мірка. Вони сиділи за кухонним столом і мовчали. Їх було п’ятеро, а зірок Давида — чотири. З тієї миті лише Радослав був вільною людиною, тим, хто не мусить приколювати знак на груди зліва, виходячи з дому. У ту мить його сором був більший за страх Джуро Вайса, його дружини Перли, сина Саламона й дочки Сабіни. Якби його спитали, чого б він хотів найбільше, за якої умови почувався б реалізованим у житті — Радослав Котроман, клерк із Любушкого, попросив би, щоб йому теж дали ту єврейську зірку, щоб не відрізнятися від тих, із ким живе, і від тієї, котру любить. Окрім того, що його бажання не було розважливим, воно ще й не було знаком бозна-якої відваги й жертовності. Якби не одружився з єврейкою, якби її батько практично не всиновив його, не вчив картярських фокусів, якби не історії про Івицю Бека та паризький «Рейсінг», і якби вперше в парку Максимир не погладив Саламонову голову, Радослав лишився б абсолютно байдужим до того, що відбувалося і що тільки мало відбутися з євреями.

[123] Джемат — мусульманська релігійна громада; зазвичай джемат складають близько ста сімей.

[124] Площа Бана Єлачича — центральна площа Заґреба.

[125] Саз — інструмент типу лютні з родини тамбур, традиційно саме під саз виконують боснійські пісні-севдалінки.

[126] Жилавка — автохтонний герцеґовинський сорт білого винограду.