Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ось бачиш, незчувся, як розповів цілу історію.

То був останній теферич залізничників коло Врело Босни. За кілька днів до наступного на Латинському мості вбили Франца Фердинанда, а невдовзі по тому почалася війна, довго не було ніяких теферичів, сутінки спускалися, але живі люди їх не зауважували, пора співів минула. Мій акордеон лишився у мене під рукою, та ніколи я вже не вправлявся з ним так добре, як на тих залізничницьких теферичах і акшамлуках[113]. Щойно підіймав його з колін, готуючись розтягнути, щоразу запитував себе: «Хто ж це, в біса, грав тоді?». І вже мені було не до пісень. Аж поки Даут Тефтедарія 1927 року не привіз мені новий акордеон із Парижа. Старий я без жалю продав такому собі Джемілу Шерхатичу, і акордеон поїхав з ним до Подґориці, щоб я ніколи його більше не чув. З Фаруком Беширлією я приятелював усю війну і був поруч із ним, коли восени 1918 року він прощався з душею. Не запитав, чи пригадує він, як я прокатав його у фіакрі, але чекав, що той сам про це скаже. Та він не сказав. За все мені дякував, правдиво і з перебільшенням рекомендував мене Тому, до якого йшов, але про фіакр не згадав. Не згадав, хоч мав би згадати. Баруха Фінці були відправили на фронт, він потрапив в полон і ледь живий повернувся із Ніша, потім я часто зустрічав його на набережній, якою він прогулювався вечорами під руку з дружиною. Так, із Симхою. З тією, котра померла. І завжди мене морозом обсипало, коли їх бачив, не через них, а через те, що сам відчував, коли в червневе надвечір’я 1914 року співав йому «Що за тугу сутінки приносять», шукаючи на обличчі його знаку по смерті дружини. А вона не померла, так само як і полин мені насправді не пах.

Я старий чоловік і не знав більшого дерту[114] за той, що погнав мене до води й змусив лягти на камінь, увігнутий якраз під мою голову. Мало вже маю часу, тож той дерт залишиться записаний за мною, навіть коли мене самого більше не буде. А найгірше — що я нікому не міг про це розповісти, бо кожен казав: «Хамзо, друже, то лише сонце тоді напекло тобі голову». Я знаю, що це ніяке не сонце було, та мені вже неважливо, як воно насправді. Я зіграю й тобі «Що за тугу сутінки приносять», якщо вже так тобі кортить, лишень біжи й знайди в когось акордеон. Мій француз такої пісні не знає.

Мектеб

«Омере, Омере, чого ж ти не втопився, бодай би тебе грім побив!»

Ось уже шостий рік мостарські матері такими словами зустрічають доньок, що повертаються додому пізно й заплакані. Приїздив тут один чех, записував, що народ вигадує й говорить, от і записав, як матері дочкам кажуть. Книгу хоче з того зробити, а чи буде хтось її таку читати й чи запитає, хто і чий був той Омер, — нікому, навіть чехові-дармобиту, діла нема. Найменше ж діла до того Омерові. Він знай своє робить і пильнує свого, без сорому казка, добра у штанах, а рештою нехай той журиться, хто це місто посадовив де не треба й усього йому дав надміру, навіть людей тутешніх зробив такими, що про себе ліпше думають, ніж про інших. Не брехатиму, я й сам такий, бо і я в Мостарі народився, та й усі мої аж до дев’ятого коліна були звідси. Якщо від когось почуєте, буцім зустрів Нісимовича, котрий не мостарець, — знайте, що бреше. Усі Нісимовичі з Мостара, і всі вони моя рідня.

Але, щоб не оповідати про себе, бо ж тоді бозна-коли закінчу, повернуся краще до Омера. Було то одного року в Рамазан: послав його батько до пекарні по перепічки. Мати казала: «Ти що надумав, Ісмете, хто ж дитину через міст посилає?» Омеру, власне, ще й чотирьох не було. Та батько ніби й не чув. Знав, що як піде сам по перепічки — не втримається дорогою, щипатиме хліб ще до того, як запаляться світильники по мечетях, і весь піст йому пропаде. А якраз тоді, казали, Ісмет Саліхович протримався аж до Мубарек-ночі, Лейлят аль-Кадр[115], і не оскоромився, ні води не пив, ні цигарок не курив, тож хіба можна змарнувати все ні за цапову душу тільки через те, що під носом перепічка невчасно запахне. І жінку до пекарні послати теж не можна, бо хто ж знає, кого там вона дорогою зустріне і як затримається, а якщо спізниться з іфтаром, Ісметові або серце розірветься, або шлунок через холошу випаде, або, крий Боже, взагалі завтра піде і вихреститься, щоб постувати лише два дні на рік — якщо бодай стільки християни мусять. Тому найкраще, коли по перепічки піде Омер. Йому й справді чотирьох іще немає, не вміє він вимовляти «р» та «л», і сидить у тій дитині сотня шайтанів, і виробляє тільки те, від чого в домі й довкола дому хіба загинути можна, та в Неретву вже ж не впаде. А якщо впаде, то залишимося голодні, думав Ісмет. Принаймні так стверджували ті з містечка, хто точно знає, що інші люди думають, а не лише вголос кажуть.

Не тягнутиму, бо ви вже, мабуть, здогадалися, що далі було: Омер перейшов міст і купив вісім перепічок, шість для батька і дві для решти домашніх. Кошик був більший за нього, та він героїчно волік його дорогою назад і дотягнув аж до половини мосту. І тоді — дитина є дитина — замислився: чого ж це люди ходять серединою мосту, коли можна й по парапету. Виліз на парапет Омер і щойно хотів рушити далі, як кошик його переважив — і полетіли перепічки та Ісметів малий у зелену річку. Ті, хто це бачили, казали, що падали вони так довго, аж можна було перелічити перепічки, що вилетіли з кошика. Так і шубовснули в Неретву вісім перепічок — і дев’ятий Омер. Перепічки поспливали, а дитина потонула.

Проклинала Фата чоловіка, що послав дитину до пекарні, рвала йому нутро, як лише матері вміють, промовляла слова, про існування яких він доти і не здогадувався, виймала з нього кожен япрак і кожну долму[116], що він за ці десять років з’їв із її рук, накликала на нього тяжкі хвороби й невигойні рани, і при цьому щоб смерть по нього прийшла якомога пізніше, плювала на нього і дряпала йому обличчя, а Ісмет сидів каменем на лаві й не знав, від чого в нього шлунок порожніший: від того, що іфтар пропустив, чи від того, що сина втратив.

Може, і я про це все не оповідав би отак, якби наступного дня близько полудня не прийшли якісь люди й не привели Омера, живого й здорового. Казали, що викинула його Неретва десь побіля Чапліни. Коли й збрехали, то добре збрехали, бо до Чапліни ріка не донесла б і кавуна, якби комусь із рук випадково вислизнув. Потім Омера розпитували, як він лишився живий під водою. «Легко: побачив, що водою дихати не можна». — «І що ж ти тоді, бідако, робив?» — «Таж водою не дихав!»

Ходила якийсь час оця історія про малого Омера, що впав із мосту, але живий лишився, бо водою не дихав, та й вигасла, розлізлась, як вісім розмоклих перепічок, і лишилося по ній тільки знання про те, що Ісмет Саліхович відправив дитину до пекарні, бо не був міцний у вірі, і про те, що малому Омерові сама Неретва нічого не змогла заподіяти. Якщо дитинчам такий був, то що з нього виросте! Або герой, або розбійник, третього бути не може!

Ет, але помилилися люди, а помилилися, бачить Бог, і Фата з Ісметом. Не став їхній син ані героєм, ані розбійником, ані ненажерою — хоч ним би мав стати найшвидше, якби в батька вдався. Щоб стати героєм, з праведною душею і навісним у бою, Омерові бракувало всього потроху. Трохи розуму, трохи сили, та найбільше йому бракувало пітьми всередині. Все йому завжди було добре і як годиться, будь-яке лихо вмів перетворити на вигоду, навіть із лави не встаючи. Щоб стати розбійником, вправним із шаблею, ласим до золота, Омерові бракувало вправності й жадоби. Наче трава, що живе на деревах і висмоктує з них душі, — так і він умостився посеред білого світу. Нащо красти, коли можна просто взяти, не вкравши? А ненажерою стати не міг, бо ж не в батька вдався. У кого — невідомо. Якби знали в кого, то вже б могилу тому розрили!

Доки він ріс і міцнів, а жінки додали б — і гарнішав, у Герцеґовині змінювалася погода. Раніше, бувало, змінювалася вона з волі візира чи аґи, та тільки в головах у людей і в їхніх серцях, а тепер мінялася з волі Омерової, та вже не всередині людей, а довкола них. Раніше ми придивлялись, яка погода у Боснії, і якщо приходив хтось із Коніца й казав, що у Коніці випав сніг, ми знали, що за день-два і в нас буде те саме. А якщо море розливалося до Комина й Кули-Новинської, зривався юґо й топив жінок, що на колодах пливли у поле, якщо біля Метковича один похорон змінювався іншим, дзвонили в церковні дзвони й люд християнський посідала жалоба, — ми вже знали, що треба й нам пильнуватися, бо небагато часу мине — і таке саме лихо впаде на Мостар. Так було колись, і ми Богу дякували, що були посередині, поміж Боснією та морем, і жодна негода не приходила до нас без попередження. Та відколи Омер змужнів, то й припинили до нас завертати сніги з Боснії та вітри з Далмації. Бувало, ціла зима мине, а земля жодного разу не побіліє, і геть забули ми, як воно — коли вітер з півдня подме. Народ цю зміну пояснював хто як хотів, і багатьом вона здавалася доброю, бо ж із новим порядком весна починалась одразу по Різдві, а літо, спекотне й сухе, тривало до пізньої осені. І лише матері дівчат були невдоволені, бо в новому небесному порядку вбачали підступи шайтана. Доки темрява спадала рано, а вітер і сніг розганяли людей по хатах, доки Мостар був посеред шляху між морськими та боснійськими негодами, в усьому був лад, і в жениханні теж. А Омер і тут безладу наробив. Молоді дівчата виходили з дому пополудні, коли сонце припиняло розпікати каміння, а матері їх попереджали, мовляв, дістанете на горіхи, як не повернетесь дотемна. Відколи світ стоїть, чинне це правило, і тут нічого не можна міняти, ось іще тільки рік-два тому сутінки спускалися, щойно позіхне перша курка, а торговець Леві тричі стукне дзбаном об двері своєї крамниці й покличе Рісто Бокора, щоб той скочив по воду. А по-новому Рісто вернеться з повним дзбаном, Леві вмиється й підмиється, виспиться на лаві, прокинеться, вип’є кави й тричі обійде весь ринок, а темрява все ніяк не спадає. Сонце начебто й зайшло, камінь уже не блищить, як ополудні, можна дивитися на нього, але й далі світло, гасових ламп не запалюють, списки боржників переписують при денному світлі, мудеріси[117] сидять понад Неретвою і читають зі своїх книг уголос, а матері дивляться в небо, наче у власні могили, й чекають сутінків, а їх усе нема й нема. А вже як нарешті звечоріє, то щаслива та мати, до якої дочка повернулася від Омера, не плачучи. Якщо ж заплаче, а це з кожною бодай раз трапиться, тоді мати каже:

— Омере, Омере, чого ж ти не втопився, бодай би тебе грім побив!

Раніше вже приходив до нас такий собі Йозо, задрипанець із Чітлука, якого ніхто не любив, бо він приносив тютюн лише тоді, як знав, що й останній кисет у місті спорожнів, і в усіх торговців запаси вичерпалися, і продавав той свій тютюн утричі дорожче від найдорожчого. Та цього разу прийшов питати, а не торгувати:

— А хто такий цей ваш Омер?

— Хто б не був, наш він. А тобі що за діло?

— Просто собі питаю. Мав би йому подякувати.

— Та за віщо ж?

— Тютюн мені родить, як ніколи досі. Добре на нього діє це Омерове сонце.

— Нечувані речі кажеш, сонце не Омерове, а Боже.

— Знаю, та не було його до Омера. І Богу дякувати, що він ваш, а не наш. Був би наш, попи б його вже на вогнищі спалили, аби лише повернути ту погоду, що раніше була.

Не сказали тому Йозо, де Омера шукати, порадили пильнувати своїх справ і йти своєю дорогою, поки голова його по бруківці не покотилася; але люди запам’ятали Йозині слова. Знали, що не можна цього казати жінкам, бо щойно почують, як попи нечисту силу виганяють, — ціле місто зворохобиться, можуть навіть будинок Саліховичам підпалити. Проте запам’ятали про всяк випадок, як чинити з Омером, якщо його чоловіче причандалля встрягне, бува, куди не слід. Нехай уже плачуть дівчата, у жодної залицяння без сліз не миналось, аби лиш гіршого не трапилося.

Мало хто в місті знав, де Омер зустрічається з дівчатами, що взагалі з ними робить. Аж доки одного разу Муйо Черімович не намовив пасербицю Белькісу, змію в жіночій подобі, піти в Омерів мектеб і розвідати, що там до чого. Її не цікавили чоловіки, вона, бувало, лише плюне й вилається, коли котрийсь до неї пожартує. Хлопці в містечку боялися Белькіси. Мовляв, якщо просто подивишся на неї, не біда, та як хоч слово скажеш, розум тобі замутиться й голова заболить, а можеш і осліпнути. Белькіса була гарна, як намальована, але тільки доки мовчала; коли ж плювалась і лаялась, ставала такою страшною, аж хлопці вірили, що вона вміє мутити розум і псувати зір.

«Попідлестись гарненько до подружок, і хай вони тебе заведуть», — навчав Муйо пасербицю, на що вона відповіла, що не має подружок і взагалі не розуміє, нащо їй то здалось. Тож він пообіцяв їй стільки золота, скільки коштує морський корабель, і що відпустить своєю дорогою, коли зробить, як він велить, от Белькіса й погодилася. Зробить вона те, чого батько хоче, а тоді вже це місто не побачить її. На край світу помандрує, і де б не була, про одне дбатиме: щоб до Мостара задом повернутись! Так вона казала, і я їй, хай Аллаг мене милує, нітрохи не дорікаю. Знаю, що інші дорікнули б, та яка б вона не була, Белькіса-змія чи Белькіса-парубок, я честю своєю присягаюся, що задом до Мостара хотів би повернутися кожен!

Уже за сім днів Белькіса потрапила до Омерового мектебу. Вона сказала, що то саме мектеб, а інші нехай розуміють, як хочуть. На скелях над Неретвою, за годину ходу від мосту, розсілося триста дівчат. І серед них Омер — єдиний чоловік. Посідали близенько одна коло одної і ну цокотіти про все на світі. Одна засміється — і покотився сміх уздовж берега. Остання, бува, і за десять хвилин після першої регоче. Про все дівчата розмовляють, лише не про того, заради кого зібралися. А Омер сидить посеред тієї зграї, губи закопилив і торочить про хну й сурму[118]. Найкраща, каже, хна із Дамаска, в однієї Маґбули, красуні з Монастира, згоріло волосся через хну з Дамаска. Таке було червоне, аж небу здалося, що то вогонь, от і зайнялися Маґбулині коси, і залишилася красуня лисою. Після того, розповідав Омер, пішла вона у єврейський квартал і віддалася за рабинового сина. Звалася вже не Маґбула, а Рахела, і до кінця життя була найпобожнішою юдейкою. Хвалила нову віру, бо в ній начебто записано, що жінки повинні голити голову. Якби лишилася наша, всі б її вважали потворою без волосся. Отак Бог часом перерозподіляє душі. Турецькій курві, яка хотіла, щоб коси в неї були найчервоніші серед червоних, спалив усе волосся, зробивши з неї найпобожнішу юдейку. Точно мусить бути історія і про єврейську курву, з якої Він зробив добру мусульманку, та я такої не знаю. А якби й знав, уже б забув, коли довкола триста подруженьок.

Тут дівчата знову розреготалися, десять хвилин довелося чекати, доки остання відсміється, а тоді Омер завів історію про сурму. Брешуть, мовляв, ті, хто каже, що мусимо приховувати свою красу і що недобре для жінки, якщо запишається. Ні перед чоловіками, ні перед очима Аллага. Бреше й та пісня про дівчину, котра з сонця глузувала, кажучи що красивіша і за нього, і за ясен місяць. Поглузувала вона, нещасна, зі своїх зовиць, а не з сонця, Бога й чоловіків, от вони й залили їй лице кислотою, поки спала. Коли ж так, хіба робили б сурму в Аравії, у Мецці й Медині, містах, звідки Пророк почав віру поширювати? Немає сурми ніде, крім Аравії, і ніхто інший її сюди не привозив, окрім чоловіків, що поверталися з хаджу. Тож якщо зникне сурма в Мостарі, ви, дівчата мої, не питайте себе, чи не запишалися і чи не гаєте дарма час на чепуріння, спитайте краще своїх братів та батьків: невже забули вони, до чого їх віра закликає? Чому не йдуть у хадж, бо ж доки ходили, сурми було вдосталь і не доводилося жінкам підводити очі вуглиною!

Волосся його сяяло на сонці, борода була червона від хни, як у старого вченого-аліма, а очі, підведені сурмою, видавалися більшими, ніж насправді, чорні як ніч, у якій погасли всі гасові лампи міста, а на мокрих від поту простирадлах кохаються двоє. Кожна з дівчат бачила себе на тих простирадлах, в Омерових очах, підведених сурмою, і кожна силкувалася підсунутися до нього ближче. Але що ближче вони підсідали, то м’якшими й пурхотливішими робилися його рухи. Вимахував руками так, ніби то вітер ними на всі боки крутить і ніби він хоче присоромити дівчат. Омерові руки були жіночніші за їхні, а в повітрі чітко читалися орнаменти, намальовані Омеровими пальцями. Він розписував левху[119] для кожної з них, і кожна думала, що дивиться він саме на неї, робить це для неї одної. Дехто назавжди збереже цю левху, невидиму для чоловічих очей, на білій стіні свого покою, дивитиметься на неї, вже маючи п’ятеро дітей і чоловіка-пияка, і відчуватиме, як тепліє на серці від споглядання. Для декого це буде знаком біди, довічного прокляття й найгіршого з усіх вроків: ніколи не бути щасливою в ліжку, ніколи не пишатися тим, із ким до смерті те ліжко ділитимеш. «Не малюй бровú тонкої, не підводь сурмою благородною», — казав Омер, а вони вірили, що це теж його слова.

Єдиною, хто не повірила жодному його слову, була пасербиця Муйо Черімовича, перша шпигунка в Омеровому мектебі. Але вона не плювалася, не лаялася, лиш нетямилася з подиву перед чоловіком, першим і єдиним, у дечому схожим на неї. Якби хто побачив його в мектебі, до того бачивши в місті, то або задивився б аж до нестями, або заболіла б йому голова, помутився розум і охопив страх сліпоти. Міський хлопчина, лис із гострим язиком, живим розумом і легкою душею, міцний, як земля, із твердою ходою, Омер перед трьома сотнями зачарованих дівчат перетворювався спершу на євнуха, одразу по тому на педераста, і врешті — на триста першу дівчину. Що більше ставав схожий на них, чи й перевершував їх красою, то палкіше жадала його кожна.

Белькіса врешті звелася зі своєї скелі й попрямувала до міста. Дорогою лаялась і проклинала, шлунок її вивергав усе, що було всередині, бо такої огиди й відрази ще ніколи не знала. Розповіла Муйо про все побачене, згадала й про левхи, які Омер виписував пальцями в повітрі, після чого Муйо подумав, що торговець тютюном Йозо не такий уже й дурний, та й віри не поганої, і врешті-решт щедро заплатив їй золотом. Белькіса попрощалася з матір’ю, а мати є мати — розплакалася, бо ж донька її Мостара вже не побачить: присяглася завжди повертатися до нього задом.

[113] Акшамлук (від тур. akşam — «сутінки») — вечірня розмова друзів за кавою.

[114] Дерт (з тур.) — гіркота, туга, розпач.

[115] Лейлят аль-Кадр (від араб. Лайлату-ль-Кадр) — Ніч Могутності та Передвизначення, 27-ма ніч місяця Рамазана, відзначувана в пам’ять про відкриття пророку Мухаммаду першої сури Корану в печері Хіра гори Джабал ан-Нур.

[116] Япрак і долма — традиційна страва, мініатюрні голубці з виноградного листя з м’ясною начинкою, долмою також називають фаршировані такою начинкою овочі.

[117] Мудеріс (араб. muderis, від darasa — вчитися) — вчитель у вищій релігійній школі.

[118] Сурма (з тур. sürma, від sür — фарбувати) — популярна на Сході густо-чорна фарба для брів та очей. Виготовлялася традиційно на основі баранячого жиру, мигдальної олії, басми та власне сурми-стибію, інколи з домішками золи.

[119] Левха (дослівно з тур. — «дощечка з написом») — обрамлена каліграфічна панель із цитатами з Корану.