Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли вони заїхали на своє подвір’я, він спробував її розбудити, та вона тільки проквилила, щоб дав їй спокій. Він узяв майбутню дружину на руки й відніс у ліжко. Так Боян уперше переніс Саню через поріг дому.

Вранці він у паніці телефонував її батькам, бо Саня падала з кожною спробою підвестися з ліжка. Батьки приїхали за п’ятнадцять хвилин. «Та все гаразд, — сказав батько, — це просто через зміну клімату». Мати сіла у Сані в головах і гладила її коси. «Зятю, мені здається, ти її вже розманіжив. Із нами вона такою не була», — жартував батько. Боян пішов на кухню заварити чаю.

«Я хочу пісяти», — сказала Саня. Батько подав їй руку й допоміг підвестися, вхопив її під пахви, щоб не впала, і спробував отак довести до туалету. Але Санині ноги майже волочилися по паркету, як у дитини, що зарано вчиться ходити. «Дитинко моя, та що ж це з тобою», — розплакалася мати. Перш ніж батько підхопив її на руки, Саня впісялася. Боян стояв у дверях кімнати з чайником у руці, з напіввідкритим ротом, з поглядом, у якому могло вміститися щось значно більше й болісніше від її маленького тіла.

Вони домовилися приховати Санину хворобу від бабусі з дідусем. Принаймні поки не отримають результати перших аналізів. Вулицею Виноградською текли ріки від літнього дощу. Було так холодно, ніби надворі вже стояв жовтень чи листопад. «Я знайшов будинок культури, справжній, як треба. Село за десять кілометрів від Шибеника. Та ще й мій друг із Мостара сказав, що не маємо мучитись і шукати музикантів — там є чудовий оркестр, найкращий у Боснїї… І срібні прибори теж будуть. Нам позичать в “Інтерконтиненталі”. Тільки треба буде пильнувати, щоб гості не покрали виделок…» Боян говорив, говорив і говорив. Фізрозчин, крапля за краплею, спускався з висот, що здавалися їй недосяжними. Вона боялася, що пляшечка закріплена неналежним чином, що трубка крапельниці несправна, пошкоджена, і невидимий повітряний пухирець заповзе в жилу і вб’є її.

«Яку призначили дату?» — запитала вона. «Перше листопада, доти мусиш стати на ноги». Вона засумувала. Якби не сумнівався, Боян би так не сказав — «мусиш». Він каже «мусиш», бо думає, що до того часу вона не видужає. То було п’ятого вересня, за день до того, як доктор Кулянин покликав Саниних батьків у свій кабінет. Батько плакав, впивався пальцями в докторові плечі й повторював: «Лише п’ять відсотків, прошу вас, лише п’ять відсотків, дайте моїй дитині шанс у п’ять відсотків…» Лікар мовчав, кусав губу і порожньо дивився на капіляр заплаканого ока, який щось йому нагадував. Квітку кульбаби чи бомбу.

Він дав їй місяць життя. Так говориться, але це неправда. Лікарі не дають життя, вони тільки вимірюють те, що виміряти порівняно легко, і пробують змінити людську долю. У рідкісних випадках, коли їх особливо вразить доля котрогось пацієнта, вони теж підхоплюють примарну надію і вмирають разом із ним, як умирають мати, батько, чоловік… Попри те, що не дав Сані навіть п’ятивідсоткового шансу на виживання, доктор Кулянин від тієї миті вхопився за її життя так, наче воно було останнє і єдине. Він умирав так, як умиратиме ще тільки двічі-тричі на своєму лікарському віку.

Його попросили про все збрехати діду Радославу, сказати йому, що Саня зовсім трохи хвора і видужає вже за місяць. Кулянин погодився на це. Він зустрів старого на сходовій клітці, та ще й накричав на нього, бо той біг, перестрибуючи по три сходинки… «Кожне серце в такому віці…» — сварив його, «молодий організм — то інше…» — попереджав його, «треба час від часу робити електрокардіограму, незалежно від того, чи відчуває людина якийсь дискомфорт…» — повчав його. Минули добрячі три хвилини — а це дуже багато, — поки Радослав спромігся сказати: «Моя Саня…». Кулянин ще раз застеріг, щоб він берігся. На молодих усе гоїться швидко, а старша людина гасне, як свічка. Якось так сказав.

Радослав Котроман цілий той день і більшу частину ночі просидів зі своєю онукою. Саня з ним ожила, на обличчя її майже повернувся рум’янець, вона попросила посадити її, чистила помаранч і годувала трохи себе, а трохи діда, який найбільше на світі ненавидів помаранчі, але тепер мусив їсти, мружачись від апельсинної кислоти. Аж поки йому від того мруження бризнули сльози. Саня сміялася, і тоді сміявся й він, бо де таке бачено — плаче від того, що апельсин кислий. Більше сліз пролив, ніж у материній колисці лежачи…

«Я чув про весілля!» — «Від кого чув?» — «Та говорять, говорять у місті. Ще й кажуть, що це буде найбільше весілля, яке місто Заґреб будь-коли бачило, та ще й на додачу не в Заґребі гулятимуть». — «От бачиш, бачиш, а це мала бути таємниця!» — «Ех, не можеш ти в мене під боком таємниць мати, Радослав Котроман із Любушкого — найславетніший шпигун після Мустафи Голубича[134]!» — «Після кого?» — «Після Мустафи, одного чоловіка, він давно помер…»

Світанок, крізь який їхали автом троє чоловіків, був справді чудовий. Зелений «мерседес» повільно переїздив Савський міст. Борис нікуди не поспішав, Радослав та Боян його не квапили. Сані вже значно краще, повторювали один одному. Лікарі ніколи не знають усього, відповідали на це. Починали перебирати приклади, коли й кому лікар сказав, мовляв, залишилося йому стільки-то й стільки, після чого хворий проживав іще сотню років. Радослав знав найбільше таких випадків. Або старався вигадати щонайбільше. «Може, завернемо кудись, накотимо з дороги?» — запропонував він. «Можна до нас, маємо хварську траварицю», — сказав Борис. «Е ні, це не те, — відповів Радослав, — з дороги тільки в генделику можна накотити…».

Вони стояли за баром вокзального буфету й роздивлялися людей, що кудись мандрували. Жінки тягнули валізи на коліщатах, а з виразу їхніх облич було зрозуміло, що вони ледве ті валізи застебнули. Хлопець і дівчина удвох несли велетенську сумку, кожен за свою ручку, і все одно їм було тяжко. Із кишені плаща-дощовика визирала щоденна газета, старигань переломлював навпіл французький багет, поліцейський перевіряв документи в юнака, чиє обличчя викликало сумнів — чи має вісімнадцять, пробігла група, що спізнювалася на автобус у Вараждин… Світ був неймовірно живим, і на нього варто було дивитися якомога довше. Замість однієї чарки з дороги вони випили по дві, «бо ж на двох ногах прийшли», потім і по третій, «за однолітка поміж ніг», і по четвертій, «за дорогу». О восьмій рушили по домівках. Настрій зіпсувався у всіх. Навіть Радослав не пригадував випадків, коли лікар дав комусь лише місяць життя.

Саня розплакалася, коли Боян того ж дня у пообідню пору з’явився у дверях палати. Хоча він просив Кулянина не робити цього, обіцяючи завжди бути напохваті, коли Сані захочеться в туалет, цього ранку їй поставили катетер і підклали гумову «качку». Наче хтось сказав їй: зараз ти помреш, і зробив усе, щоб виглядало саме так. До нього ніяк не приходили слова, які треба було сказати, і він просто сидів, мовчав, гладив її по руці й думав, як було б добре, якби він міг лягти поруч із нею. «Хочеш помаранч?» — запитала вона, коли злякалася, що він скоро піде.

Даремно всі наступного ранку відмовляли Радослава від походу до лікарні. Він сказав, що не божевільний і прекрасно розуміє, нащо вони це роблять. Уперше в житті накричав на свою Сабіну і так сильно хряснув кухонними дверми, що в них тріснуло скло. Може, сказав їй щось таке, чого говорити не слід було, бо після того Борис обійняв матір і більше не переймався, куди піде батько. Радослав помітив це, але вже не розумів, що такого жахливого сказав Сабіні. Пам’ятав тільки відчуття, що супроводжує заборонені слова.

Саня лежала абсолютно спокійно і так тихо, що дід навіть мусив прикласти вухо до її вуст. «Не здавайся, — сказала вона йому. «Я попросила б маму, але ти ж знаєш, яка вона істеричка, — сказала онука. — Тому попрошу тебе. Тільки будь спокійний, коли я це скажу. Що б не трапилося, хай наше весілля відбудеться тоді, коли заплановано. І скажи Бояну, що все мусить бути так, як ми з ним домовилися. Мене, думаю, вже не буде. Але нехай перед кожним гостем лежить по одній моїй речі, по дрібничці, якій завгодно. А Боянові ти купиш носовичка, якогось найбільшого і найгарнішого. Ти ж це зробиш для мене, правда…

Радослав залишався абсолютно врівноваженим, коли вона це говорила. Поводився дуже зібрано, шукаючи по крамницях носовичка (знайшов-таки великого, вишиваного, майже дівочого) і збираючи у Саниній кімнаті її милі дрібнички. Але та врівноваженість була не з цього світу, і з нею не годилося йти межи люди. Всередині сиділо щось значно страшніше навіть за вмирання онуки. Радослав знав, що колись, дуже давно, він поклав початок ланцюгу подій, які призвели до цього. Можливо, хтось скаже, що це божевілля, може, він би й сам так сказав — що все це відбувалося з кимось іншим, але не має жодного значення, чи є божевіллям те, що з досконалою логікою приводить людину до фатального горя й вічної провини. Отож він знав, що винен, і це просто потрібно було прийняти.

Пора вже знову повернутися до інциденту з ранньої осені 1938 року, в перекусну «Ятриб», що на Ткальчичевій вулиці, перед самим поворотом на Нову Вес. Коли в заклад увійшов Радослав Котроман, біржовий клерк із Любушкого, ведучи за руку Сабіну Вайс, доньку багатого заґребського єврея, Абдел Ґафич якраз узяв до рук саз і приготувався співати. Молода пара саме сідала, коли Ґафич проспівав перший рядок, у якому говорилося: «У Требинє-граді велика жалоба, кажуть…». Тоді Радослав Котроман крикнув уперше, але серед загального захоплення його ніхто не почув. Проміжку між двома рядками (який у цій, як і в багатьох інших севдалінках, не такий уже й короткий), поки Ґафич перебирав струни, було достатньо, щоб у гостеві визріла лють. Коли він почув другий рядок — «Розхворілася нещасна Зубчевича Фата», — у любущака закипіла кров, він крикнув іще раз і пожбурив предмет, що переламав шию музичному інструменту.

Таким чином пісню було перервано, і вона ніколи не продовжилася. Та якби не знав її продовження, власне, якби не знав цілої пісні, Радослав і не влаштував би інциденту. Неважливо, що він повстав не проти історії, яка розповідається в пісні, бо його зачепило, що з цією піснею, як і з Фатою Зубчевича, він ділить одну батьківщину. А в непроспіваному продовженні севдалінки «У Требинє-граді» відбувається ось що: Фата падає на смертне ложе, але бере з матері обіцянку, щоб та належно прийняла гостей на її весіллі, щоб кожного гостя обдарувала, а коханому Фати подарувала шовкову хустинку, аби мав чим утирати сльози за Фатою.

За шістдесят років пісня продовжилася з того місця, на якому урвалася. Але, замість бути проспіваною, вона втілилася в житті. Чи то пак у голові Саниного діда. Це все одно, бо немає жодної різниці, чи стаються нещастя самі собою, чи народжуються в головах уражених людей. Ті, яких не вразило, говоритимуть про божевілля, а ті, що про таку історію тільки чують, казатимуть, що марновірство не знає меж. Перші, можливо, співчуватимуть, другі, можливо, зневажатимуть. Легко ж буде усім, кого в цей день горе оминуло.

Оскільки людина завжди сподівається чогось, Радослав, приготувавши подарунки для гостей на Саниному весіллі та носовичок для Бояна, вирушив до будинку в кінці Пантовчака, щоб знайти Авґусту, добру відьму, яка передрікла, що її вже не буде серед живих, коли його спіткає горе. Намагаючись обдурити долю й логіку, за якою було малоймовірно, щоб Авґуста прожила сто чи навіть сто двадцять років, він попередньо купив у крамниці на Британці двісті грамів кави й фруктовий сироп «Мараскін». Із тими стародавніми знаками уваги й прихильності він прийшов до будинку, якого більше не було, і подзвонив у двері того, що стояв на місці попередника. З’явився поліцейський, очевидно, охоронець резиденції, і повідомив, що пані Авґуста Суботичанець тут не живе…

Було вирішено більше не випускати Радослава надвір самого. За два тижні Саниної хвороби дід зруйнувався вщент. Схилився до землі, ні з ким не розмовляв, тільки знай повторював, що весілля мусить відбутися і все має бути так, як молоді запланували. Коли це все закінчиться, доведеться і його показати лікарям… А що — «все»? У Запруджі, в квартирі бабусі й дідуся, ночами вже всі разом і чували, і спали. Боян не наважувався піти додому, бо ж раптом задзвонить телефон… Борис казав, що він має бути напохваті у старих. Усі чекали того, що врешті-решт мусило статися.

Тільки винуватець не міг сидіти й чекати. Він знав, що повинен зробити ще щось, от і вбив собі в голову ідею-фікс, ніби для онуччиного одужання було б достатньо знайти старого сазлію, який просто доспіває свою пісню до кінця. Коли він це зробить, Саня знову буде просто Санею, а не Зубчевича Фатою. Коли зрозумів, що його не випускають із дому, Радослав у ту ж мить голосно звинуватив і власну дружину, і сина, і зятя, і невістку, яка вже була бозна-де, у намаганнях убити його онуку. Тоді вони викликали швидку допомогу, знайшли когось, хто забере діда. Усе дарма.

Близько десятої ранку двадцять восьмого вересня Радослав Котроман знайшов на дні шухлядки з документами загублений запасний ключ до вхідних дверей. Вислизнув надвір, поки всі спали, виснажені чеканням телефонного дзвінка.

Саня вже третій день не приходила до тями, а світанок — завжди час смерті, тому всі засинали, тільки коли займався день, заспокоєні тим, що вона пережила ще одне світання. Скільки б разів не говорили між собою про те, що їй краще було б відійти і не мучитися більше, кожна із Саниних рідних душ потайки радо прирекла б дорогу людину на вічні муки. Тільки б не помирала.

Ніхто й ніколи не зрозуміє, як вісімдесятирічний старий уникнув очей лікарняного швейцара і чергової медсестри, як від’єднав крапельницю й катетер, як виніс дівчину надвір, і при цьому його знову ніхто не побачив, і як ніс її з Виноградської до Ткальчичевої. Невже люди справді нічого не помітили, і невже немає геть нічого незвичайного, коли старець через усеньке місто несе на руках напівголу й безтямну дівчину?

Це все-таки мало би бути дивніше за той факт, що один дідусь повірив, ніби може врятувати онуку, якщо їй проспівають пісню до кінця. Байдуже, яку пісню. Не будьте такими зневажливими до нього і не кажіть, буцімто він не винен у її хворобі.

Дайте чоловікові спокій! Чому б він мав казати вам, де живе, який його номер телефону і чи є в нього діти? І чого б це йому йти з вами? Пустіть його в карету швидкої! Так, дівчина мертва, нехай він поїде з нею. Якщо будете добрими до цього чоловіка, він скаже вам, як її звали. І що сталося насправді. Щойно заспокоїться, він усе вам розповість.

Ґасул

Ніч, мій Енвере, і вже сіріє небо над лісом, мені вставати вдосвіта, а я не сплю. Я вклався, як завжди лягаю, коли Субха вже приспала дітей і прибрала в домі. Ти же нас знаєш, ми в такі хвилини перезирнемось, вона мені: «Чоловіче мій!» — а я їй: «Усі ми Божі!» — і кожен на свій бік ліжка. Вона при стіні, а я під вікном. Так і спимо. Субха знає, чому так, і я знаю, чому так, і буде нам спокійно аж до смерті. Це добрий спокій, поки на серці погідно, та коли їй чи мені смутно, тоді ми одне з одним такі самотні, наче Аллаг нас створював на різних рівнях небес. Одне створивши, про друге забув.

Опосіла мене туга, Енвере, тому й не спиться. Заплющую очі й майже зникаю, а тоді здригаюся, і щось усередині волає: «Не треба, Захіре, не спи, нещасний, бо як заснеш, умить настане ранок з усім, що він тобі несе!». Тому я опираюся сну, дивлюся крізь прочинене вікно, як сіріє небо над лісом, і не засну, але знаю також, що зашвидко надходить завтрашній день. Та якби я й десять років мав доки завтра настане, і то було б мало, щоб зробити усе, що годиться.

Думати, як велося колись, коли часи були ліпші, не те що теперішні, мені вдається краще, ніж спати. От і прикликаю тебе, брате Енвере. Був би ти тут — ми б вийшли у двір, кожен би сів на свого ослінчика, закурили б по самокрутці зі свіжим тютюном і розмовляли тихо, щоб нас не почув навіть випадковий п’яничка, якщо вдосвіта нагодиться. З пияками в цьому місті нелегко. Всі між собою знайомі, і кожен гадає, що має право постукати тобі в двері.

[134] Мустафа Голубич (1889–1941) — уроджений герцеґовинець, югославський політичний діяч, співробітник Комінтерну. Перед Другою світовою війною очолював військову резидентуру CPCP у Югославії. Розстріляний німецькими військами після окупації Белграда.