Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Однак завжди було відомо наперед, як битва закінчиться. Драчани втечуть на Люди Божі, у свої курені, аскери ж на сонці перед їхніми будинками оглядатимуть рани, прислухатимуться до віддаленого шуму, дивитимуться, як пише Абу Юсуф, і все страшнішими тортурами погрожуватимуть гінцеві, коли той прийде зі звісткою, що туман над їхнім містом розвіявся.

А тоді, удванадцяте, Абу Юсуфові довелося підіймати військо на бій пізньої весни, коли вже й липи позацвітали. Химерний був рік, за зиму ні разу не випало порядного снігу, а тоді раптом, якраз напередодні Відовдана[93], розстогналися старці, почали вмирати один за другим, і постукав імам у ворота Абу Юсуфа.

— Настав час.

— Я підозрював, що так буде.

— Хіба ж ти мусиш? — уперше запитав імам, і з цього питання Абу Юсуф міг зрозуміти все.

— Мушу! Я не вів би людей на смерть, якби не мусив. Хай я в пеклі опинюся, але мушу йти!

Імам обійняв його і тричі поцілував. Не довелося навіть казати Абу Юсуфові, що пробачає йому те, що той мусить. Він знав це й сам. Але й цілувати його імам не мусив. Абу Юсуфові й так було зрозуміло, що навіть рідна мати так його не вихваляла й не захищала перед людьми, як цей чоловік. Правда, не знав він, чому той чинить це. Імам і сам не знав. Він брехав щоп’ятниці на молитві, брехав роками і нічийого імені стільки разів не згадував добром, як Абу Юсуфового. Вірив, що це не гріх, а якщо все ж і гріх, він з готовністю брав його на себе.

То була найстрашніша битва з усіх дотеперішніх. Власної голови не шкодувалося, що вже про чужу казати, а лють з обох боків перетворилася на відчай. Абу Юсуф знав, що це та мить, коли закінчується війна, в якій одні наступають, а інші відступають, і починається інша війна, та, в якій переможцем стає той, хто залишається живий на бойовищі. Війська билися дві повні доби, поки не загинула половина сільських чоловіків, а половину їх, знетямлених і скалічених — когось без руки, когось без ока, — було витіснено з села. Аскери хотіли кинутися за ними слідом, але Абу Юсуф їх не пустив. Тоді вони хотіли різати жінок і дітей, але Абу Юсуф заступив їм шлях:

— Посоромтеся! — кричав надтріснутим голосом, гамуючи людський відчай.

Колись давно і він власноруч убивав жінок і дітей, але то був інший час, інші були й причини. Він не міг дозволити, щоб дітей убивали через його нічний дурман.

Він сів перед церквою, подивився на море і поклав перед собою сорок дев’ять списаних аркушів. П’ятдесятий усе ще був чистий. Перш ніж він допише його до кінця, прийде гонець із міста.

— Уже розійшовся туман?

— Ні.

— Чого ж ти прийшов?

— Я втік.

— Від чого?

— Розбійники захопили місто і погнали з собою жінок.

Абу Юсуфові аскери, але й народ у містечку на кордоні імперії, так ніколи до кінця й не зрозуміли, що зробив із ними Абу Юсуф Абделґані. Може, вони б і осягнули це своїм розумом, якби, знов-таки, не було імама та його промов. Свідомий того, що винен у великому злі, якого ніколи собі не пробачить і жодної хвилини більше в житті не матиме, щоб про це зло не думав, імам ще раз, востаннє, збрехав людям. На місто напали не розбійники, а гяурське військо. Військо забрало жінок, і тут уже нічого не вдієш. Абу Юсуф ні в чому не винен. Бог так хотів, щоб їх спіткали дві біди одразу. Треба було виступати на бій з розбійниками, а гяурське військо, саме того не знаючи, вдарило нам у спину.

І люди повірили в те, у що ніхто розумний не повірив би. А що їм іще залишалося, коли за три роки їх стільки загинуло, коли місто їхнє спустошено, а сестер забрано в полон.

Того вечора імам сидів із Абу Юсуфом у його домі. Не питав його — чому? — бо жодна відповідь не принесла б йому полегші. Ні йому, ні Абу Юсуфу. Тільки сказав, що той мусить поїхати з міста. Якнайскоріше. Вдосвіта. Абу Юсуф відповів, що і сам це знає. Поїде, щойно розвидниться.

— Я скажу людям, що ти поїхав із сорому.

— Так, ти добре їм скажеш.

— Бережи себе, Юсуфе.

— Чому?

— Просто бережи себе.

— І скажи їм, що ми могли би бути кращими людьми… Або ні, не кажи їм такого. Це просто я тобі скажу, що ми могли би бути кращими людьми. Не ми, а я міг би бути кращою людиною. Але дурман не дав.

— Знаю, мій Юсуфе.

Перш ніж місто прокинулося, поки ще старці стогнали в постелях, а поранені скрипіли поламаними кістьми, Абу Юсуф Абделґані поїхав уздовж річки, а потім перетнув міст. Він поїхав без рушниці й кинджала, а перо з каламарем і п’ятдесят списаних аркушів лишив імаму. Нехай прочитає, а потім спалить. Невідомо, чи прочитав імам Абу Юсуфову історію, але рукопис не спалив, бо якби спалив, дом Антун Шушняра не продав би його сараєвському антиквару Саламону Баруху за кілька маловартісних пропагандистських брошур, переважно робіт французьких християнських авторів на теми шкідливості мастурбації і ставлення до невіруючих.

Дванадцятий бій проти турків переполовинив і кількість мешканців Драче. Вони так ніколи й цілком не оговталися після того нападу, і вже до кінця історії села Драче там не було такої кількості чоловіків, як напередодні дванадцятої битви. Цікаво, однак, що селяни постійно чекали нового нападу турків і не зауважували, що їх давно вже нема. Це ж минулої зими подались вони у вигнання на Люди Божі, позаминулої осені й дві весни тому. Ніби вчора останній турок пішов із Драче, позавчора ще сидів навпочіпки отой попід церквою і щось карлючив на папері. Вже й десятий, і двадцятий рік минув, заіржавіли рушниці й відсирів порох, молоді хлопці, що билися проти турків, уже стали дідуганами, але всі й далі думали, що все це діялося торік. Або вчора.

Дивне щось відбулося в Драче, цим би могли зайнятися антропологи й психоаналітики, якби вони тоді існували, чи якби хтось вирядив їх у гори, коли вони нарешті з’явилися. Бо відчуття, що турки напали торік, і фантомний біль від завданих ран тривали й після смерті останнього героя, передавалися з покоління в покоління й були ще цілком живі навіть сто років по тому. Спогад про те, що насправді у Драче не сталося, назавжди лишився сильнішим від усіх справжніх спогадів. Так тривало аж до 1963 року і до великого землетрусу, після якого драчани нарешті спустилися до моря. Село заросло ожиною, дахи попровалювались, а живим залишилося тільки кладовище. Хоча житимуть і вмиратимуть вони коло моря, а багато хто і в Заґребі, Белграді, Сараєві чи ще далі, в Австралії та Новій Зеландії, нащадки драчан і далі ховатимуть у кам’яних могилах своїх предків.

[93] Відовдан — день Святого Віта (Віда) — 15 (28) червня, велике свято для балканських християн. У сербській традиції зокрема тісно пов’язаний з битвою на Косовому полі 1389 року, коли війська царя Лазаря зазнали поразки від султана Мурата.