Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Турки, на біду нещасним старійшинам Драче, не прийняли віру Ісусову, їх просто ніде не було. Коли князів намісник під’їхав до церкви, він міг побачити жінок, що провітрювали будинки, чоловіків, що кололи дрова, дітей, що ганяли довкола, старців, що сиділи на сонечку й курили люльки…

— Та турки вчора пішли, от ми й повернулися! — сказав піп Іван, переконаний, що тим ощасливить і сільських старійшин, і князевого намісника.

Як же він помилився, бідолашний! Священика і трьох старійшин погнали вниз до міста, б’ючи їх усім, що під руку потрапить, і ноги їхні спотикалися на найстрімкішій кручі. Падав і калічився піп Іван, ряса його перетворилася на лахміття, він здер шкіру на руках і колінах, із носа йому текла кров, але його не припиняли лупцювати. Він уявляв себе святим Себастіяном, і йому трохи легшало, а коли вже й це не допомагало, йому на думку спали муки Христові. Чи було Синові Божому важче? Було, гріх думати, що ні. Та коли вже й це більше не рятувало, бо розлючені княжі мужі заходилися жбурляти в нього камінням, наче у віслюка, що не бажає зрушити з місця, піп Іван подумав, що його б’ють не за те, що він чимось згрішив, а тому, що вважають, ніби він із Драче. Бо хіба ж хрещена душа здійняла б руку на свого священика!

А найгірше, що нещасний піп Іван у Драче прибув із міста, як міська дитина, але цього статусу за ним більше не визнавали.

Богу дякувати, піп і старійшини вижили, їх два місяці протримали в темниці на хлібі й воді, а коли вже не знали, що з ними робити далі — прогнали назад у Драче. Навіть не довелося погрожувати, щоб наступного разу й не думали просити допомоги в місті. Прийдуть турки чи не прийдуть — байдуже.

Абу Юсуф докладно розповів французькому мандрівникові про те, як і чому опинився в Боснії. Жан-Поль Дебор усе записав, а частину про зруйновану фортецю та палац без даху прикрасив численними знаками оклику. Нічого, окрім тих знаків оклику, не псує враження про витончений стиль Дебора, може, найкращий стиль серед усіх французьких мандрівних письменників, шпигунів і авантюристів, що в ті часи відвідували Боснію, залишаючи цінні письмові свідчення. Проте Дебор не мав честі опублікувати свою книгу, рукопис і донині лежить у підвалах Інституту сходознавства в Ліоні, де чекає кращого, більш підготовленого до авантюр читача, ніж низка балканістів, тюркологів і арабістів, що залишилися розчаровані, прочитавши його, бо Дебор не підтвердив жодної з відомих тез про країну, де західний світ зустрічається зі східним.

«Не бачив я від Парижа до Пірея, ба й до славного Петрограда, ні країни, красивішої за цю, ні міст, де би краще розуміли співмірність оточення людині. Тим, хто тут народжується, мабуть, здається, що місто побудовано просто довкола їхньої колиски і на честь їхнього народження. Але не бачив я і брехливішої країни. Якби було правдою все, що мені тут наговорили, і що я записав, і що вам до уваги й на розсуд віддав, тоді в їхніх лісах жили б семиголові змії, янголи б із неба падали у садки, феї та відьми бігали б по березових гаях і чинили одна одній жіночі підступи, і нічого з того, що ми знаємо про світ, чого нас навчили античні мудреці й що було перевірено безліч разів, не було би правдою. Коли було б правдою те, що мені тут казали, ми могли б забути самі себе, тому, гадаю, розважливіше з нашого боку було б забути цю гарну країну. Принаймні поки її люди не візьмуться за розум і не приймуть наші знання, бо інакше нас може зачарувати краса цієї землі, і ми уподібнимося до них. І, не дай Боже, побачимо сон про палац без даху, як той нещасний араб».

Абу Юсуф помітив, що іноземець йому зовсім не вірить, але радий був поговорити з кимось, хто добре знає турецьку, та й про арабську має певне уявлення. Крім того, чоловікові, якого ніколи більше не побачить і який нічим не зможе йому нашкодити, він міг виповісти все, що лежало на душі. А може, якась іскорка тої душі сподівалася, що іноземець таки зрозуміє його нічний дурман і збагне, чому він із військом містян ішов на той бік гори нападати на християнське село.

На коні він відпровадив мандрівника уздовж річки аж до Муратового заїзду, побажав йому щастя в житті і ніколи не зустрічатися з лихими людьми у своїх подорожах. «Нехай будуть нерозумні, нехай будуть божевільні, тільки щоб злого на думці не мали!» — сказав йому на прощання і, не дочекавшись мандрівникової відповіді словом чи мімікою, повернув коня і поїхав своєю дорогою. Абу Юсуф Абделґані, чиє ім’я правильно записано в рукописі Жана-Поля Дебора; і коли одного дня цей рукопис таки опублікують, чи принаймні у відсканованому вигляді він потрапить до Бібліотеки Конгресу у Вашингтоні, Абу Юсуф опиниться в абетковому покажчику всіх абеткових покажчиків достатньо близько від імені Сави Косача-Турудії, молодика, винного в тому, що Абу Юсуфова історія ніколи не буде розказана.

Французу він не сказав, чи, може, сказав, але Жан-Поль не визнав це вартим запису, що перед малою сільською церквою з краєвидом на море він розгорнув папір, умочив перо в чорнило і…

Літо видалося несподівано дощовим. Щоранку він прокидався мокрий, а впродовж кількох липневих та серпневих днів йому здавалося, що туман ось-ось спуститься на місто. Залишався лежати, немов прикутий, на вже зогнилих покривалах, хапався руками за землю, притискав забрьохані краї своєї долами, бгав їх щосили, поки кров не порскала з-під нігтів. Бозна-вкотре помирав Абу Юсуф і переживав свою смерть щораз важче. Коли небо трохи прояснювалося і зникали ті туманні пасма, яких інші люди й не помічають і які звично з’являються у долинах усіх боснійських річок та потічків, Абу Юсуф ішов до імама, щоб сповістити його про наближення часу, коли знову треба стерегтися розбійницьких нападів.

Імам його уважно слухав і тільки кивав головою, мовляв, так, авжеж, нема спокою поруч із гяурами, до Судного дня наші душі не спочинуть в одній, Творцевій. Утішав його поглядом і своїм мовчанням, хоч імам усе краще розумів турецьку, та й Абу Юсуф потроху заговорював боснійською. Але що скажеш чоловікові, який спить у садку, боїться низького неба і вигадує розбійників? Імам не розумів, чому Абу Юсуф такий. Не божевільний наче і не переймається міською славою, а тим більше війнами, але що ж таке коїться в його нещасній душі, що кожен дощ потьмарює йому розум? Не міг його запитати, та й не хотів, щоб Абу Юсуф запідозрив, що його викрито; а він таки розгадав його, ще коли той присилав гінця в місто, щоб запитати, чи розійшовся туман, і коли просив перо й папір. Імаму, однак, важливо було, щоб і люди в місті не здогадалися, що з Абу Юсуфом щось негаразд, тому на кожній п’ятничній молитві говорив про Абу Юсуфову відвагу, його чисту віру і про те, що від міста вже каменя на камені не лишилося б, якби Милостивий Аллаг не послав сина пустелі, щоб захистив народ від розбійників. Рано, геть зарано настала осінь, застогнали й заскаржилися старці, кілька їх померло, але якраз стільки ж молодших до того часу зістарилося; тож одного пообіддя Абу Юсуф квапливо зібрав міське військо і рушив за гору.

У Драче люди усвідомлювали дві речі. Турки повернуться, а допомога з міста не прийде. Ціле літо готувалися до битви: підростали юнаки, готові взятися за шаблі й рушниці, купувалося порох, кувалося залізо, залунали героїчні пісні. Ось як усе пішло! Старійшини вирішили, що кожен будинок у селі має віддавати половину заробленого з торгівлі на міському ринку в загальну скарбницю — на рушниці й набої. Люди спершу збунтувалися, та коли піп Іван пригрозив, мовляв, він власними руками покотить з гори того, хто не стане платити, і по дорозі ще й лупцюватиме, як його лупцював князів намісник, народ змирився. Невдовзі зметикували, що власні втрати можуть відшкодувати, беручи в місті за барана не один, а два дукати. Так, люди в місті на перше зростання цін заскрипіли зубами і ще сильніше зненавиділи селюків із Драче, але й у них не було вибору.

З першими діжками пороху з’явились і перші співці. Переважно старші чоловіки, що ставали у коло, обіймали один одного за плечі й заводили пісню. Чути їх було з вершини гори аж до моря, співали про лютих турків, що вже були тут і прийдуть знову, а все інше в тих їхніх піснях було складене зі слів, які розтлумачували мало, але від них стигла кров у жилах. Бо як здійняли вони червону шапку на сокиру, і дістали кайла з-під порогу, і в подвір’я вибігли, вся земля задвигтіла, піднялись могильні плити, мерці зубами заскреготіли…

Своїми голосами перед Богом присягалися, що Драче більше не тікатиме до Міятового падолу. Та, на жаль, більше сили було в їхніх голосах, аніж міці в рушницях і ножах.

Вони відважно билися, п’ятеро драчан загинуло в турецькому нападі і ще семеро — коли наступного ранку вони самі напали на турків, але даремні були діжки з порохом, даремні були рушниці й уся ясна зброя, коли турки нападали згори, а драчани боронилися знизу. Немає на світі героїв, які виграли б таку нерівну битву.

Отак і опинилися люди знов на Міятовому падолі, збудували ще десять куренів, і знов залунало зусібіч:

«Що ж це таке, люди Божі!»

Так і Міятовий паділ перейменували на Люди Божі. А жінки навчилися голосити й над цим нещастям, тож так і чинили, поки чоловіки могли їх витримувати. Коли вже не могли, жінки випікали хліб, варили капусту, довкола вистрибували козенята і ягнята, і хтось уже сказав був, що варто було б назавжди піти з Драче й лишитися тут, у Людях Божих.

«Щоб я цього більше не чув, хай буде проклятий той, кому додому не хочеться!» — крикнув піп Іван, і так на віки вічні було відкинуто думку, що можна просто забратися туркам з дороги. Співці потихеньку співали героїчних пісень, у горлі їм ставав клубок, коли в пісні згадувалася могильна плита, і щоб його розплутати, вони співали все нижчими й глибшими голосами, поки зовсім не поринали у темряву.

А жінки тоді гризли своїх чоловіків і казали їм таке, на що зазвичай не наважувалися. Наступного дня, і через жінок з їхніми тяжкими словами, і через загиблих братів та синів, вони співали про могильну плиту ще нижчими голосами.

Абу Юсуф проводив дні, розклавши перед собою папір, із пером у руці. Сонячне сяйво і відблиск каменю його вже не дивували. Наче він жив тут зроду-віку і залишиться тут, біля християнського храму, оточений своїм незвичайним військом, що й далі беззастережно вірило, ніби захищає місто від навали розбійників і при цьому пильнує ґазію Абу Юсуфа, щоб спокійно було, поки він пише. Але що таке пише Абу Юсуф?

Коли імам розгортає Коран і читає з нього, хіба є люди, яким здається, що туди варто було б щось дописати?

Так, це спадало на думку багатьом Абу Юсуфовим аскерам, але всі вони при цьому вчиняли однаково: відмахувалися рукою, наче зганяли муху, що сіла їм на кінчик носа. Перший же сумнів, що їх відвідував, вони гнали від себе, як роблять лише справжні вірні. Ті, котрі знають, що істина невидима для людського ока і неосяжна для розуму. Якби було інакше, це мале сільце було б ліпшим за їхнє місто, вони привели б сюди дітей і жінок, та й жили б собі всі тут.

Вони слухали шум, що долинав звідкись із глибини, нашорошували вуха, наче в сусідній кімнаті плакала дитина, Абу Юсуф уже міг сказати їм, що це море, але залишав їх у пітьмі невідання. Нехай вигадують своє, бо ж та їхня вигадка може виявитися кращою від його простого пояснення. Поки не знають правди, їх не охопить туга. А туга небезпечна, вона завжди веде до забороненого, до того, що більше за тебе. Падишаха заводить за кордони його імперії, аліма — за межі слова Божого, Абу Юсуфа привела в дурман, а тих простих людей із солом’яними головами туга могла б змусити спуститися до моря. Кинулись би вони штурмувати міські фортеці й загинули б під їхніми руїнами, або ж якимсь чудесним чином захопили й розтоптали б місто, як топчуть це село, тільки щоб вийти до моря, стати перед його гуркотом і врешті-решт подумати, що Бог створив їх на те, щоб зі своїх гір і скель спустилися до цієї блакиті. Більше не повернулися б до своїх крамниць, подвір’їв і дерев’яних сходів, залишилися б там, на приморському камінні, і дочекалися б страшної венеційської орди, що постинала б їхні шалені солом’яні голови. Ось тому їм краще не знати, що за звук ловлять їхні вуха і чому того звуку нема по той бік гори.

На сьомий день прийшов гонець і приніс звістку про те, що над містечком прозирнуло сонце. «Чи ж це точно, — перепитали його, — чи розійшовся туман і в нас над рікою, і нижче за течією?» Він підтверджував, а вони й далі перепитували. Чи знає гонець, що буде, якщо туман повернеться і нападуть розбійники, спалять усе на своєму шляху, заберуть жінок і дітей, захоплять наше місто так, як ми їхнє село? Що буде, якщо на свої крамниці й свою мечеть, криниці й подвір’я, грушу в садку, свою річку і міст через річку ми дивитимемось здаля, поки розбійники наругу чинитимуть? Гінцеві пообіцяли, що здеруть йому шкіру зі спини, якщо той їх обдурив.

А сам Абу Юсуф мовчав, складав письмове приладдя й папір і ще раз поглянув у напрямку моря. Можливо, бачив його востаннє.

Не було великої радості, коли люди повернулися в Драче. Всі знали, що турки знову прийдуть, знову стрілятимуть рушниці й зблискуватимуть леза, впаде ще більше чоловічих голів, бо більшим буде геройство селян, але врешті вони знову опиняться на Людях Божих, збудують іще десять куренів і чекатимуть, коли турки підуть. Так є і не може бути інакше, як і гора не може спуститися нижче, і як Драче не може піднятися на її вершину. Турки завжди нападатимуть згори, а вони захищатимуться зі своєї могили. Даремно скриплять їхні зуби, даремно піднімається могильна плита.

Так почалися розмови про те, що змовилися султан і венеційський дож, обмінялися обіцянками візир і міський князь, що турки нападатимуть на Драче, але ніколи не підуть на місто. Потиснули один одному руки шайтан і диявол, а народ хай виживає, як може! Зродилася глуха ненависть, глибока, як чоловічий голос, що виспівує жалобу, і важча від могильної плити. Якби драчани пам’ятали отця Мато, який їх сюди привів, збагнули б, що вже чимось уподібнилися до нього. Однаково зненавиділи і турків, і венеційців. З понурими вусами й кам’яними серцями чекали часу, коли програють нову битву.

Упродовж трьох зим Абу Юсуф одинадцять разів підіймав міське військо, вів його на той бік гори, на бій проти розбійників, а тоді проводив свої дні на площі перед церквою. Битви ставали усе серйознішими, бо й аскери, і розбійники набували вправності, тож люди вже гинули так, як за часів, коли Абу Юсуф Абделґані був ґазією від Марокко до Дамаска, а слава його сягала значно далі, через Стамбул і аж до України, тієї широкої країни, яку створив Милостивий Аллаг, а вирівняв Ібліс, і тепер там навіть нема де голову заховати, коли настає час, щоб тобі її зітнули.