Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Рудо, принеси дві подвійні ракії!

Алаґа каже:

— Я не буду.

— Е ні, таки будеш, коли вже все скінчилося!

Просиділи ми до пізньої ночі. Розпитували один одного про все на світі. Я йому розповідав, як служив у війську в Піроті і як співав у полковника на весіллі, і той налигався так, що його мусили наступного дня нести до лікарні у Ніш, а він розповідав мені про те, як у Сараєві посеред війни в генделику «Дібек» співав російських пісень для Вальтера Перича, і про те, як із Белграда приїздили, щоб забрати його туди, та Алаґа не схотів, і про те, що знає сотню пісень, яких більше ніхто не знає, і про те, що з ним у могилу севдалінок піде більше, ніж учнів у школу в Краґуєваці… Про все говорив, тільки не про те, задля чого прийшов. А я тільки того й чекав і знав, що врешті-решт дочекаюся!

Щойно я думав, що в нього закінчилися історії, він починав нову, або ж я час від часу приєднувався зі своєю, в голові мені паморочилося, та й Алазі, гадаю, паморочилося теж, він був п’яний, як літак «Енола Гей» перед скиданням бомб на Хіросіму. Я був не кращий, та все ж молодший, і міг ще довго цмулити. І ось, розповідаючи про якогось Славека, скрипаля з Чаковця, що перед війною грав у тузланському «Метрополі», поклавши пістолета на стіл зі словами: «Якщо я візьму фальшиву ноту, нехай в мене вистрілить той, хто її почує!» — і зіграв усі до одної фальшиві ноти, але не знайшлося жодного охочого його вбити, — посеред розповіді підвівся Алаґа — очі його вмить проясніли, — й завів такої:

— А ти до мене теж не прийдеш, правда ж, якраз живіт у тебе розболиться?

— Прийду, друже Алаґо, як же це я не прийду…

— Не прийдеш, бо ціле місто погодилося, що не треба йти на прощальний концерт Алаґи, хто такий Алаґа, щоб прощатися.

— Прийду, життям присягаюся, прийду до тебе.

— І тоді будете слухати, як я співаю — ти і троє офіціантів. Тоді вже краще тобі взагалі не приходити.

— Гаразд, то як ти хочеш — приходити мені чи ні?

— Ні, Сейо, я хочу, щоб ти мене застрелив, прямо зараз…

Витягає Алаґа пістоля — «беретту», які носили під час війни італійські офіцери — і кладе його переді мною. А я не знаю, куди й подітися, генделик довкола мене крутиться, здається, якщо встану — по підлозі розсиплюсь. Якби ж мені тільки додибати до туалету і вмитися, одразу полегшало б. Алаґа ж абсолютно тверезий, наче й першої чарки ще не вихилив, і чекає.

— Нащо мені стріляти? — питаю і відштовхую пістоля від себе.

— Щоб тобі й мені полегшало.

— Як же мені, нещасний, полегшає, якщо я тебе вб’ю? — пробую викрутитись і бачу, що Алаґа почав рости, вже зробився вищий від мене, вже й шию гне, щоб не вдаритись головою об стелю…

— Ти ж будеш найкращий, коли мене вже не буде, — мовив Алаґа тим тоном, яким пояснюють дітлахам, що шпинат корисний і його треба їсти.

Не знаю, що на мене найшло, мабуть, усе від ракії, та я взяв пістоля і наставив на Алаґу, перевірив, чи зведений курок, побачив, що таки зведений, сказав, що не стрілятиму йому в голову, щоб не спотворити, вистрілю в серце, це буде правильно, та от не знаю, з якого боку в нього серце. Якщо в мене з лівого, тоді в нього з мого правого, я подивився, який бік у мене лівий, і майже визначився, і майже готовий був стріляти, а от Алаґа почав тремтіти.

— Стріляй, — каже, — не тягни так довго.

Я спитав:

— Ти що, боїшся?

Він відповів:

— Звісно, мені страшно, наче тобі не було б страшно на моєму місці.

Я подумав: звісно, мені було б страшно, але хто ти такий, щоб мені про це казати.

— Мені, Алаґо, боятися нічого! — вигукнув я, приклав дуло до скроні й натиснув на гачок. Коли мій палець натиснув до половини, я вже розкаявся, а коли довів до кінця — відчув, як із мене лайно вивалюється.

— Я забув зарядити, — сказав Алаґа, а що далі було, вже й не пам’ятаю.

Наступного дня мені розповідали, що кельнер Рудо стрибнув на мене й відібрав у мене «беретту». Може, так воно й було, а може, й інакше. Люди люблять прикрашати, бо без прикрашання й історії нема, може, і я оце все прикрашаю, але знаю тільки, що, прокинувшись, я пообіцяв собі пити менше літра, а другий літр починати тільки після того, як переконаюся, що в закладі немає озброєних людей.

І якби ж мені розуму додалося після тої ночі. Але ж ні! Прозріння, які приносить похмілля, мають тривалість самого похмілля, помножену на два. Так стверджує перший закон ракієдинаміки Сейо.

Коло п’ятої чи пів на шосту сиджу я в тій самій забігайлівці, п’ю сьому каву, тверезію, коли ж знову Алаґа тут як тут. Каже: