Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Доламу і чекшири, кундури[86] і білу лляну сорочку, і коли він вбрався в усе це, вони були щасливі, що він такий схожий на них.

Молотка до воріт йому прибив той самий коваль, що зняв із нього кайдани. Дивився йому в лице і вдавав, що бачить його вперше. А може, до цього і справді не бачив його. Абу Юсуф йому подякував, учинив теман[87], але чоловік розгубився. Не знав, що треба робити, бо ще не бачив такого вітання, і хотів поцілувати йому руку. Абу Юсуф не міг цього витримати. Ніколи й нікому не дозволяв цілувати йому руку. Може, й тому, що в дитинстві, цілуючи руку ходжі, чи пізніше — котромусь святому, завжди думав: чи зуміє хтось на небі чи на землі відрізнити вранішнє лайно того, хто простягає руку, від лайна того, хто руку цілує?

Так у дарах і почестях проминуло літо, надійшла щедра осінь, усього вродило більше, ніж зазвичай, а розбійники більше не з’являлися. Народ ожив і підняв голови, старці стукали костурами по бруківці, готувалися весілля, без страху можна було ходити до дервішської текії[88], що за десять кілометрів уздовж річки, де вода була чудотворною і де в молодих дівчат здійснювалися такі бажання, про які нікому не можна казати. Але швидко минула та осінь — Абу Юсуфові ще тільки належало дізнатися, що осінь у цих краях — найкоротша і найоманливіша пора, — і задощило.

Він намагався якомога довше не засинати, все сподіваючись, що дощ перестане, а одного разу навіть спробував заночувати під дахом. Схопився, щойно заплющивши очі, вибіг надвір, але до ранку вже не міг заспокоїтися й заснути. Тоді Абу Юсуф востаннє в житті заплющував очі, не маючи відкритого неба над головою. Невдовзі зрозумів і те, що в Боснії даремно чекати, коли закінчиться дощ. Як почне накрапати одного разу, то спиниться не менше як за три дні, і немає іншої ради, крім як спати під дощем. Він замотувався у троє покривал, укривався овечими шкурами, а прокидався мокрий до нитки. Вранці йшов у дім, розпалював піч, грівся й сушив покривала, проклинаючи долю і власну поспішність, яка погнала його на штурм фортеці. Можливо, мали рацію ті, хто казав, що кордону перетинати не варто, бо це накличе прокляття на військо і на імперію. Хіба що вони трохи перебільшили. Прокляття впало тільки на найвідважнішого аскера.

Але й дощ Абу Юсуф іще якось пережив би, якби за ним не послідувало дещо гірше. Коли в місті вже говорилося, що ось-ось має впасти сніг, і всі йому показували жестами, що ж воно за сніг, сталося таке небесне явище, про існування якого Абу Юсуф навіть не здогадувався. На містечко в долині ліг тяжкий туман, більше не було видно протилежного берега річки, тож малий кам’яний місток стримів просто в глевке тісто, і тільки з шуму й дзюрчання ріки можна було здогадатися, що людина таки не заблукала і не потрапила до рук велетенської жінки, яка замісила тісто, і тепер щохвилини може статися так, що і цю людину, і все злиденне містечко на краю світу роздушить гігантська качалка.

Абу Юсуф іще якось пережив те, що не видно іншого берега ріки і що можна було заблукати, переходячи від однієї крамниці до іншої, а дорога до мечеті знаходилася лише з десятої спроби. Але його нажахало те, що небо стало нижчим від стелі в його будинку, нижчим і від намету в пустелі, настільки низьким, аж йому здавалося, що він торкнеться його пальцями, якщо злегка підстрибне. Абу Юсуф Абделґані стрибав, підскакував, цибав, тягнувся, щоб торкнутися неба, прів і мучився, серце його калатало, в очах темніло, і кожен подих здавався останнім. Він умирав, але не міг умерти. Тієї ночі лежав на голій землі, нічого не бачив, тільки відчував, що кінчиком носа уже торкається неба. Він перевернувся на живіт, але ціле небо навалилося йому на спину. Він схопився і пішов у хату, по свічку. Та коли запалив її надворі, все виглядало ще гірше. У цілковитій пітьмі Абу Юсуф почувався так, ніби живцем лежав у могилі, а зі свічкою простору й повітря було ще менше, ніж в могилі. Він ясно відчув, як земля проникає йому до рота і в ніздрі.

Тієї ночі він не заснув. Наступного дня його спіткала ще гірша мука.

Туман не розступався, а він уже більше не стрибав, щоб доторкнутися неба, — стрибав, бо здавалося, що так може вибороти собі більше простору. І повітря. Повітря ставало все менше, і вже не чув Абу Юсуф нічого — ні ріки, ні людських голосів, ні іржання коней і мукання корів, нічого, крім свого серця. Воно гуркотіло, ніби тисяча барабанів, що судного дня руйнують світ.

Дехто з людей бачив, як він стрибає перед будинком, бурмоче і завиває, наче поранений вовк. Матінко рідна, біда нам, збожеволів наш ґазія, прийдуть розбійники і всіх нас у місті переріжуть!

Але тоді якраз випав сніг — і повітря враз очистилося. Кожен дім у містечку дав по одному покривалу для Абу Юсуфа, а багатші дали ще й по одній-дві овечій шкурі. На снігу за своїм будинком, на сотні покривал і овечих шкур, з рум’яним лицем, з усмішкою дитини три дні й три ночі спав чоловік, що боронив люд від розбійників. Біля його ложа зібралися чоловіки й жінки, всі найшанованіші й найрозумніші, що були в місті, щоб оберігати його сон. Матері наспівували колискових, відунки промовляли слова, що відганяють вроки, імам молився на білому чистому снігу за здоров’я, світлий розум та життя Абу Юсуфа. А коли в повітрі пролітали білі сніжинки, чоловіки хапали їх руками над його головою, а жінки відкидали укривала з облич і гарячим диханням розтоплювали сніг, щоб не падав на нього і не будив.

Добре виспавшись, Абу Юсуф попрямував до вершини найвищої гори над містечком. Його привабило сонячне світло, що було там якесь ясніше. Він ішов надúхатись повітрям і побачити, чому кольори на вершинах відрізняються від кольорів у долині. Небо було високе, але здавалося, що над горою воно іще вище. Йому довелося йти по снігу цілий день, щоб дістатися гори і здолати її.

Він став на вершині, подивився в інший бік і заплакав від щастя. Перед ним лежав простір, ширший і глибший за пустелю. Видно було все ген до краю світу, і все було блакитне, мов коштовний камінь — оздоба падишахового золотого престолу. Внизу під його ногами лежало містечко з дзвіницями, оточене вежами й укріпленнями. У світі невірних сніг не випав.

Він пішов донизу, і вже за двісті метрів повітря запахло морем, він ішов по камінню, зима з туманами лишилася в нього за спиною. Він зайшов у якісь чагарі, йому було вже жарко, він почав упрівати, насилу пробився крізь ті зарості на інший бік — і ледве не звалився при цьому в чийсь курник.

Абу Юсуф стояв на мурі сухої кладки, а перед ним лежало село на двадцять сірих кам’яних будиночків. Трохи далі була така сама церковця на скелі, а під нею простягалося море. Милий Боже, куди ж ці люди видерлися і від чого тікали, думав Абу Юсуф і не рушав з місця.

— Турок, матінко Божа, турок! — крикнула якась жінка в чорному, і тоді Абу Юсуф утік назад у чагарник.

Пробиваючись крізь сніги назад до свого міста, він відчував злість, ту, що труїть людей і змушує забути про Бога. Абу Юсуф Абделґані знав, що наступного туману не переживе.

Село Драче збудували при вершині гори католики з села Чурґузи, яке колись лежало вище від Абу Юсуфового містечка. То було не так уже й давно, але у міжчассі стільки всього змінилося, аж здається, що то було бозна-коли. Був рік 1690, коли принц Євген Савойський[89] перейшов кордон, а християнський люд подумав, що настав кінець турецькому свавіллю. Надія їхня йшла не від чистого серця й великого розуму, тому були й такі, що вирушили за Євгеновим військом, убивали і грабували мусульман-сусідів. Мстилися за те, що було раніше, а ще більше — за те, чого ніколи не було. Бог — їхній так само, як і наш, — проти помсти не лише тому, що людина не має права карати гріх іншої людини, а ще й тому, що людина не знає міри, і кожна людська відплата, відколи пам’яті й віку, завжди більша й страшніша за злочин, що їй передував. А про куций розум тих, котрі цілували Євгенові ноги, свідчило те, що вони не збагнули, в який спосіб християнський принц підминав під себе Боснію. Його війська палили й нищили все на своєму шляху: села й міста, фортеці й мости, але й заїзди та мусафірхани[90]. То невже той, хто хоче завоювати країну й розширити кордони своїх володінь, нищитиме те, що завтра йому знадобиться? Принц знав, що не залишиться в Боснії, але того не знав християнський люд.

І тоді після помсти прийшла нова помста. Євген пішов, а турки переорали землю, на якій стояли Чурґузи, і висипали на неї десять мішків солі, щоб на тій землі довго ще нічого не виросло. Хай усі знають, де колись було гяурське село і де його більше не буде.

А народ пішов у вигнання з двома священиками, які постійно сварилися між собою. Молодший хвалив християнського воєначальника і втішав людей, мовляв, повернеться Євген і виріже турків до ноги, а старий священик лаяв і Євгена Савойського, і турків, і всі царства разом узяті! Народ переважно підтримував молодшого, а на старшого тільки поглядали скоса і нічого не наважувалися сказати. Небезпечний був той отець Мато: з одного боку за поясом кинджал, з іншого — пістоль. Досить було, щоб глянув на тебе і форкнув невдоволено з-під своїх вусів — і вже наче громом вдарило. І коня він мав такого ж, як сам. Якщо хтось наближався до нього ближче, ніж у його кінському розумінні годилося, тут же діставав копитом межи очі. Поки отець Мато спав, той кінь його стеріг. І не дай Боже хтось нипатиме довкола священикового ложа.

Отець Мато терпів молодшого побратима, хоч подумки чого тільки не виговорював йому, терпів, коли той вселяв народові марну віру, терпів, коли той гороїжився безпідставно, аж поки не урвався терпець і він йому все в лоба не виплеснув. Отут і помилився отець Мато, бо й сам не був досить гострий на язик, і обставини були несприятливими, щоб його слова взяли за щось мудре, от і почалися суперечки, в яких він постійно програвав. Та коли народ уже почав сміятися з того, що він говорить, і з того, як відповідає молодшому від себе, отець Мато вхопився за пістоль: «Скажеш іще слово — хрестом клянуся, — я над тобою заупокійну молитву прочитаю!».

Решта шляху минула в могильній тиші. Чи хтось там тремтів зі страху, чи були, може, і мокрі штани — про те вже нічого не відомо, бо багато часу спливло. Коли прийшли до місця, на якому в часи Абу Юсуфа вже було Драче, отець Мато звелів людям залишитися тут і чекати, поки вони двоє підуть до міста і розвідають, що там і як.

За три дні по тому повернувся тільки отець Мато. Набурмосений і злий, гірше, ніж зазвичай, він звелів чоловікам зібратися, а жінкам відійти подалі, бо те, про що говоритиметься, не для їхнього розуму: «Отож справи такі: у містечку для нас немає місця, тісно й тим людям, що там живуть, та й не дуже вони раді нашому приходу. Бо якщо турки нині нас прогнали, то завтра можуть спуститися й до моря, а тоді буде лихо. “Турок — не Іліїне цуценя, щоб води боятися!” Ще вони сказали, що ми набрід і покидьки, і що взагалі по нас ніяк не видно, що й ми самі не турки. Я тричі перехрестився й показав їм цей хрест, а вони сказали, що й турок міг би такого навчитися і що хреста на шию повісити легко. Хай мене Бог простить, я їх тоді в душу й матір вилаяв, а коли хотіли на мене кинутися — вихопив кинджал. Кажу: підходьте подивіться, яких я наук у турків навчився! А вони нічого, відступили і тільки бурмочуть собі щось. Сказали, якщо ми до них спустимось, вони нас усіх у море покидають. І я їм вірю, як цьому хресту вірю. Не з їхнього ми тіста зліплені, і крапка. А тут, де ми зараз, немає води, і землю доведеться у пригорщах зносити, і це ще буде велика Божа ласка, якщо на ній щось виросте. Ваша справа тепер зробити вибір. Або залишитесь на цьому камінні, або не повірите мені й зійдете у місто, або повернетесь у Боснію і потурчитеся. Якщо ще вдасться після того, як там імператорський полководець погуляв. Зразу вам скажу, що залишаюся. Донизу вдруге йти мені не хочеться, хай навіть приймуть мене як рідного брата, бо якось занизько для мене там. Турчитися, звісно, не буду, я свого Бога знаю і не маю бажання знайомитися з ним з іншого боку. І ось іще: якщо комусь бракує отця Пустомелі, ласкаво прошу спускатися донизу. Його вони прийняли. Кажуть, що він не турок. А як же він може бути турком, коли взагалі казна-що й абищо!»

Ось так народ із Чурґуза і залишився з отцем Мато. Його не любили і не особливо дбали про нього, коли він зліг, і ніхто не заплакав, коли невдовзі після цього помер. Пішов із цього світу без відпущення гріхів, бо ніхто вчасно не виправився до приморського містечка по священика, а могила його заросла ожиною того ж таки літа, повзучі колючі стебла зовсім закрили камінний хрест, тож чужоземцям, які, на щастя, не з’являлися, картина ця могла здатися чудом. Наче ожина сама витворила хрест над могилою похмурого боснійського священика.

Але то був не єдиний незвичайний хрест у Драче. Отець Мато збудував і маленьку церковцю, ту саму, яку Абу Юсуф згодом побачив зі стіни сухої кладки, власними руками витесав хреста й вирізьбив на ньому Розіп’ятого. Його Ісус на хресті супився, наче готовий був люто вилаяти тих, що його розп’яли, наче мав ось-ось зіскочити згори, такий самий дерев’яний і кострубатий, якою була не лише соснова деревина, але й священиків різьбярський талант, і навести трохи порядку в цьому запаскудженому, чи — точніше — засраному світі. Після смерті отця Мато люди заходили в церкву тільки посміятися з його Христа. Вони були побожні, але священика не любили, і це можна їм пробачити. Людська вдячність — рідкісна чеснота, тому невдячність — не такий вже й великий гріх. Принаймні серед злидоти воно так. Але за шість місяців по тому з міста прибув новий священик, тож отця Мато можна було вже потихеньку забувати. Уже тільки через це його Ісус перестав бути смішним.

Люди поступово почали спускатися в місто й торгувати. Продавали баранину і козлятину, овочі, а купували сіль, проте ніколи не затримувалися надовго. Навряд чи вийде пригадати, щоб хтось заночував, що й не дивно, бо дивилися на них неприязно, навіть коли забулося вже, звідки й чому вони прийшли. Минуло десять років, поки перша міська дівчина вийшла заміж у Драче, але й та була сирота, без батька й матері, тому брати легко віддали її, з мізерним посагом, аби лише здихатися жінки в хаті. Тоді селом уперше задзвеніла інакша говірка. Mape — так звали дівчину — була балакучіша за жінок із Драче, а слухати її було справжньою благодаттю. Про що б не говорила Mape, людям здавалося, що під її слова вони відпочивають. Драґо Чурґуз, за якого вона вийшла, коло неї перестав старітися. Так серед драчан зародився тужливий потяг до дівчат із міста над морем. Переважно даремний, але від того не менш сильний.

Зрештою помер і Драґо Чурґуз, пішла за ним і його Mape, лягли під камінь далматинський поруч з отцем Мато всі ті, хто прийшов разом із ним із Боснії. Уже й їхні діти постаріли, а у Драче мало що змінилося, хіба що не було вже тих, хто пам’ятатиме, та й особливих причин щось пам’ятати теж не було. Залишилася ще одна-дві пісні зі старого краю, але й про них уже не пам’яталося, звідки вони, а узбережжям драчани розсипали свої тверді й важкі слова на позначення тих самих речей, і приморський люд прийняв їх як свої. Але нічого, окрім тих слів. Драчани здавалися їм жорстокими й важкими людьми. Якщо котрогось кинути в море, то й потоне, мов камінь.

Жінка, що пішла до курника позбирати яйця, звалася Кате Богданович. Вона дивилася на чоловіка над собою, який стояв на мурі й не рухався. Був не такий, як тутешні люди, інакше вбраний, та й тримався по-іншому. Лице в нього темне, наче на сонці його сушив. Очі світлі, як молодий мигдаль, не чорні, як в одних бувають, і не блакитні, як у інших, а якісь такі, яких Кате ні в кого не бачила.

— Турок, матінко Божа, турок! — вона впізнала його по очах.

Абу Юсуф пояснив імаму, що містечку загрожує небезпека. Як пояснив? Коранічними сурами, ішаретом[91] і тією дещицею турецьких слів, які міг зрозуміти імам. З усіх див, що їх зустрів у Боснії, Абу Юсуфу найбільше труднощів завдавало диво, що люди, яких називали турками, навіть розмовляти турецькою не могли.

Імам зрозумів, що розбійники повернуться. Абу Юсуф тому й ходив у гори, а тепер треба приготувати рушниці, шаблі й кинджали. Щоправда, шаблі не було жодної, а рушниць було рівно стільки, скільки Абу Юсуф відібрав у розбійників, тому ковалеві доручили викувати якомога більше ножів.

[86] Долама (також доламай) — різновид довгого верхнього одягу з вузькими рукавами, чекшири — боснійські шальвари, кундури — черевики з жорсткими підошвами, все разом — традиційний міський чоловічий костюм у Боснії.

[87] Теман — арабський спосіб вітання, коли кінчиками пальців торкаються вуст, а потім чола.

[88] Текія (також текке) — суфійський монастир, оселя та молитовна обитель дервішів.

[89] Євген Савойський (1633–1736) — австрійський полководець Священної Римської імперії, генералісимус. Своєю військовою кампанією 1716–1718 рр. проти турків на Балканах спричинився до підписання Пожаревацького миру між Австрією та Венецією з одного боку та Османською імперією з іншого.

[90] Мусафірхана — місце безкоштовної ночівлі для бідних подорожніх, у Боснії традиційно утримуване коштом громади.

[91] Ішарет (від тур. işáret — «знак») — тут: жестикуляція, пантоміма.