Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розбійники прийдуть, коли наступного разу спуститься великий туман. Тому треба їх випередити й напасти, коли буде відомо, що туман наближається. Всі поважні старці міста, Абід Кулаш, котляр, якому вже перевалило за сотню років, Муйо Ферманович, дев’яносторічний волоцюга й пияк, Ізет Коро, зброяр, що колись давно перебрався сюди із Санджака, а ще Хуснія, ювелір, Мухаммад і брат його Алія, Фірдус, Халід і травник Меша, і ще кількоро їх, настільки старих, що вже й рідня їхні імена позабувала, повинні були пильно стежити за тим, що їм сповіщають кістки, сечові міхури і легені. Якщо спина каже: буде сніг, тоді нехай мовчать, або якщо не каже нічого — тоді ясно, що буде погідний, сонячний день, але якщо старці почнуть задихатися чи не зможуть попісяти, а кожна їхня кістка буде волати від болю й благати про допомогу, тоді нехай кличуть на повен голос, бо наступного дня, найпізніше — через день туман притисне містечко, і потрібно його випередити й піти розбійникам назустріч.

А старі як старі — годі серед них п’ятдесяти вивести спільну думку. То одному щось болить, і він аж із ліжка вистрибує від болю, а інші легкі, як пташки, то в усіх інших заболить, а він спокійний, як дитина. І голосу не подає. Приходять до нього онуки, питають: «Діду, буде туман?». А він не відповідає. Умер. Тому й боліло йому.

Так минула зима, гарна, сніжна й сонячна, як мало котра дотепер, а туман усе не спускався. Коваль уже викував стільки ножів, що на кожного дорослого чоловіка в місті припадало по два, але й далі кував, щоб іще й третій був, аби в зубах його нести. А знайшлося й іще кілька рушниць, про які ніхто навіть не знав. Прибирали люди в домівках чи зривали підлогу, шукаючи дукати, які покійний дядько, скнара з народження, сховав кудись, і замість дукатів знайшли рушниці.

«А що скажуть аґи, якщо ми з власної волі битву затіємо? Що скаже світлий візир?» — «Вони про це навіть не дізнаються! Хіба колись із цього міста новини гучно лунали? Ми б усі могли тут пропасти, всі як один на той світ переселитися, а в Травнику й Сараєві про це й за два роки не дізналися б! Якщо й дійде яка чутка, то не аґинська це і не візирова справа — нашими турботами клопотатися. Наші розбійники — нам з ними й раду давати!»

І поки місто готувалося до майбутньої битви, Абу Юсуф ночами мерзнув у снігу, а вдень розпалював вогонь і сушив покривала. Найбільшою проблемою було те, що овечі шкури за деякий час твердли від вологи, тож він мусив роздобувати нові. Тим-то впродовж місяця через це гинуло чимале овече стадо, а все через нього і його нічний дурман. Кажуть, був колись один ходжа із Солуна, втілена шляхетність, доброта й побожність, не курив, не лаявся, а про вино й казати годі. Але одного разу когось лихий підбив намовити його, щоб зробив затяжку-другу з кальяну — добрий був опіум, македонський. З тієї хвилини і аж до смерті добрий гаджія замість людських бачив бичачі голови. Тільки коли дивився у дзеркало, бачив людину. Помер, кажуть, від самотності.

Цю історію розповідали в Сирії та Місирі, Абу Юсуф чув її сотні разів, щоразу, коли хтось закурював кальян, але не вірив у неї, аж доки його опосів нічний дурман. Добрий ходжа принаймні міг винуватити в усьому опіум, Абу Юсуф же в усьому звинувачував свою дурну голову, що змушувала його летіти попереду інших. Гіршою за смерть була для нього нескінченність чекання. Так було й тепер. Він знав, що туман спуститься, але не знав коли. Боявся, щоб котрогось ранку його не розбудило небо, налігши йому на носа й чоло.

То був один із перших днів весни, коли імам увечері постукав у його двері. Махав руками й робив жахливі гримаси, перетворювався то на одного, то на другого чоловіка. Перегинався навпіл, тоді враз спинався навшпиньки, а потім втягував голову в плечі й удавав із себе горбаня. Ніс його ставав із добрячу картоплину, відтак загострювався на кінці, чисто як спис, а тоді розквітав, наче від сифілісу. Імам виробляв такі чудеса, що якби його побачили в Стамбулі чи в Дамаску, одразу сказали б: «Кинь дурну роботу, який з тебе імам, краще берися за бубон і барабан, великі гроші заробиш ярмарковим штукарем». Абу Юсуфу все було ясно! Старці всі як один подуріли, не знати, котрому гірше: чи тому, хто не може посцяти, чи тому, хто кожні п’ять хвилин сцить, тому, в котрого спина болить, чи його ровесникові, якому болить ключиця, що її зламав замолоду, впавши з коня. Імам усе чудово йому розтлумачив.

Завтра, може, ще й обійдеться якось, але позавтра прийде туман, якого давно не було!

Абу Юсуф устав на світанку, вбрався у те, в чому прийшов у Боснію, міцно підперезався, набив заряди порохом і з рушницею, пістолем та кинджалом вийшов зі свого будинку. Перед ним у повному мовчанні стояли молоді хлопці й зрілі чоловіки, п’ятдесят, усі як один світловолосі й синьоокі, зовсім не схожі на героїв. Ех, якби хоч трохи вугілля, щоб волосся їм зачорнити, тоді б виглядали страшніше. Але де тепер знайдеш вугілля? Абу Юсуф швидко покинув свою ідею. Нехай ідуть у бій такими, якими їх добрий Аллаг створив! Він знає, навіщо й такі потрібні.

Народ саме повиходив із церкви, коли все почорніло вгорі над Драче. З муру й зі скель, із крон шовковиць та залізного дерева, з кущів та заростів ожини, з неба і з хмар вискочили люті турки. Розмахували ножами й стріляли з рушниць, аж люди інстинктивно почали озиратися. На кого ж це, милий Боже, така атака? Що за сила їм протистоїть?

Та не було жодної супротивної сили. Турки напали на село Драче, на людей, що виходили з церкви, і ось уже ріжуть усе перед собою, ось уже розмотуються кишки по бруківці, падають голови й котяться згори вниз, у напрямку міста. І продовжують кричати оті мертві голови, щоб їх почуло міське панство і їхні венеційські хазяї: люті турки нападають і не спиняться, поки до моря не дійдуть! Розтопчуть хрест і всі хрещені душі, якщо хтось їх, матінко мила, не зупинить.

Навряд чи хто з тутешніх устиг вхопитися за сікача, щоб ним турка розкраяти, а пістоль з нашого боку точно жоден не вистрілив, кожен тільки намагався вхопити дружину й дітей і з ними кинутися навтьоки. Озирнутися не встигли — ціле Драче було на Міятовому падолі й поміж розколин, куди ходилося по воду.

«Що це було, люди Божі?»

Але не було кому відповісти. Стоять чоловіки, їхні руки висять бездіяльні й непотрібні, висять, як члени у стариганів, а жінки заціпеніли й не знають, як починати голосити, не знають слів для такої нагоди.

«Що це має бути, люди Божі?» — знову запитував хтось.

Ми провели день, видивляючись, що турки зроблять із нашим селом. Ми добре бачили кожен будинок і їх, як ганяють довкола будинків. Потім збираються коло церкви, мабуть, щоб подивитися, чи є серед них убиті й поранені.

А звідки ж їм узятися, якщо ми розбіглись, усі як один!

Тут ми й заночували, а наступного дня вже довелося потурбуватися про їжу й питво. Плакали голодні діти, за ними й матері почали, здійнявся крик і лемент, що аж до неба було чути, а небо мовчить. Піп Іван тільки розводив руками, знизував плечима, дивувався й він. Нащо це туркам знадобилося нападати на Драче, коли у Драче ніякого добра нема? Чого ж тоді вони не пішли далі до міста, натомість отаборилися в нас і чогось чекають?

Уже місяць ми залишаємось на Міятовому падолі і впродовж того місяця вже й голими руками ловили диких кіз, душили й смажили змій, їли всіляке листя й траву, облаштували кілька вогнищ, зладнали з десяток куренів і присяглися милому Богові, що беззаконня, за які Він нас турками карає, більше нам і на думку не спадуть.

А тепер, світлий княже, ми благаємо вас допомогти нам, щоб від турецького свавілля звільнитися. У морі християнському Драче — одна мала краплина, але якщо цю краплю втратите, одного дня й ціле море може висохнути. Схиляємось під вашу милість, милий княже, допоможіть в ім’я Христове! Чорний турок, хай йому лице зчорніє!

Абу Юсуф Абделґані вдень сидів перед церквою і дивився на море. А вночі наказував, щоб йому на тому ж місці простелили покривала, і снилися йому сни медові й мигдальні. Вперше по тривалому часі він захотів жінку. Звеліти б, щоб йому привели котрусь із міста, там завжди були нічийні румунки і всіхні циганки, але йому було сором. Так теж добре, бажання саме по собі робить людину кращою.

Солдати спали по хатах, нічого не вимагали, нічого там не псували і не питали навіть, скільки ще вони тут залишатимуться. На п’ятий день він послав гінця до свого міста, щоб дізнатися, чи розвіявся туман, і щоб привіз йому письмове приладдя й папір. Гонець повернувся з вітаннями на адресу ґазії та його аскерів, люди були сповнені гордості. І щастя, бо гонець повідомив їм, що вбитих немає, а у двох поранених рани вже гояться.

Але в тумані й далі не було видно іншого берега ріки.

Абу Юсуф розклав перед собою папір, вмочив перо в чорнило і почав писати. Сонце гріло так, що кожна попередня літера висихала, перш ніж розпочиналася наступна. Люди ходили довкола нього навшпиньки, селом ширилася тиша, поки не завмер і найвіддаленіший шепіт. І птахи помовкли, тільки десь із глибини долинав незвичайний далекий шум. Ніхто, крім Абу Юсуфа, його не розрізняв. «То шумить море!» — хотів би сказати їм він, але його аскери не зрозуміли б його. Він уявляв спосіб, у який імам руками й гримасами пояснив би, що далекий звук — то шум моря, але збагнув, що на таке навіть імам не спромігся б. Не тому, що ніколи не чув і не бачив моря, а тому, що неможливо зробити своє тіло до моря подібним.

А тоді він продовжив писати. Втомившись, заплющував очі й підставляв обличчя сонцю. Його світло таке сильне, що пробивається крізь будь-яку темряву. Просторо стає, повітряно і ясно навіть у найдальших закапелках, немає такої похмурої душі, яку б сонце не освітило. А похмурішої за свою Абу Юсуф не знав.

На двадцять п’ятий день він знову послав гінця, і той повернувся зі звісткою, що й над їхнім містом засяяло сонце. Туман розійшовся зовсім, нема його навіть на верхах довколишніх гір, розцвіли найрозмаїтіші квіти, до міста прибув караван з добірним крамом, смажиться кава у шишах[92], жінки виносять перед крамниці трояндове варення, прибув якийсь іноземець, каже, що з франкських країв, та й питає, чи є в місті жива людина, яка знає турецьку… Все це переповів гонець, але для Абу Юсуфа важило тільки те, що той випростав руки й повернув долоні до неба, а не до землі. Отже, туман пішов. А все, що він ще розповідав, — усе одно тільки містечкові нісенітниці. Він змотав папір і склав письмове приладдя. Підняв кинджал і показав ним на гору. Солдати затанцювали від щастя, а в нього стиснулося серце. Не хотілося повертатися в Боснію. Там темно, навіть коли сонце найсильніше пече, бо немає такого світла, що осяяло б густі похмурі ліси, про яких всі, крім Абу Юсуфа, сказали б, що вони зелені. Він у тій чорноті не бачив нічого зеленого. Хіба що якийсь морозник, що зацвів над потоком. Тільки він один зелений, бо жовтий.

Щойно до нього прийшли сільські старійшини, розповіли, що мали розповісти, й передали листа від попа Івана, князь зібрав військо з двохсот добре озброєних людей і вирядив його в Драче. Якщо хтось і не хотів іти, йому пригрозили смертю, прилюдною ганьбою, конфіскацією будинку й землі та вигнанням сім’ї.

Люди вирушили, лаючись і кленучи. Ще ніхто з міста, крім сиріт-наречених, не підіймався в Драче, то й вони не знали, як це робити. Якби Господь створив людину павуком, тоді було б природно, щоб вона по стіні лізла, а ця гора не менш стрімка за стіну! Але що вдієш, як уже мусиш — то мусиш, хто їм винен, що посадили князя собі на шию і до його слів дослухаються пильніше, ніж до Божих. Так вони говорили між собою і лаяли Бога, Діву Марію, усіх святих, яких знали, яких не знали і тих, що тільки колись святими стануть. Турки їх не порубають, бо виздихають раніше, ніж до Драче і тих турків доберуться…

Найгірше тільки чекало, коли сільські старійшини привели їх під саме Драче. Дзвін на церкві озвався точнісінько ополудні! Солдати задихалися, обливалися потом, а князів намісник розчервонівся від люті:

— Або ваші турки прийняли віру Ісусову, або я ваші голови принесу князеві!

[92] Шиш — металевий циліндр-барабан на довгій ручці для смаження кави.