Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де ж ти досі був?! — кричить на мене акордеоніст. Каже, що в Алаґи голова розболілася — так схвилювався, що мене нема. Он пішов у номер трохи відпочити перед початком. Рецепціоніст дав йому ключа.

Отакий чудій був Алаґа Ідрізович! Пішов у номер, щоб прилягти перед концертом. Аби лиш люди згодом про це говорили.

За півгодини він вийшов на сцену до оркестру: на ньому білий костюм, лаковані туфлі, зелена сорочка, ніби вчора з Парижа привезена, а замість краватки на шиї хустка шовкова, червоніша за кров, і виглядає так, наче випадково тут опинилася, з душі його витекла крізь два розстебнуті ґудзики на сорочці. Але ж ти й франт, Алаґа, якби нас усіх разом спровадити до англійської королеви на вишкіл, ми б і тоді з тобою не могли тягатися! Але і я не дурень, не даю йому носа задерти, дивлюся на нього так, як і щодня, таким самим поглядом, а він усе знай повертається до мого столу, бачу, що питає моєї оцінки. Ти собі питай, питай, Сейо тобі нічого не скаже. Він тобі не покійний Ізет Комушин, аби казати!

Заграли музики, акордеоніст виводить так, що й не спинити його, і всі чекають, коли ж Алаґа озветься. Все думаєш — ось зараз, а він ніяк. Та коли вже й теравію[98] справили і він заспівав, добре було чути, як повнісінька зала затамувала подих, наче їм голови під воду хтось мав запхати. Мабуть, і я так само зробив, не знаю, не можу сказати, бо Алаґа співав так, як ніхто ніколи не співатиме. Той чоловік не говорить, не дихає і не робить нічого так само, як роблять інші люди, він — чистий спів, інакше його і уявити неможливо. І нехай я тисячу разів з Алаґою розмовляв і більше ночей з ним провів, ніж проживу з моєю Айкою, нехай слухав, як у нього, п’яного, заплітається язик, і двічі на власному горбі тягнув його додому на Ковачі — усе це було ненасправді, поки того вечора в «Централі» він востаннє співав. Якби ж усім так іти, люди б перед Аллагом у чергу ставали, щоб раніше за інших померти.

Зізнаюсь, я заплакав. Але інші теж плакали, не знаю, хто стримався. Кожну з тих пісень я знав так добре, що зазвичай мене вже нудило від слухання і від співання, я навіть уранці, поки голюся, їх не співаю, волію дитячі якісь вигадувати, але тоді, коли слухав його, — здавалося, сам перетворювався на ті пісні. Якщо кохана лежала на смертному ложі, а коханий благав не полишати його — то я був і тією коханою, і тим коханим. Якщо когось вели на страту, то я був тим, кого вели, і тим, хто вів. Ось як того вечора співав Алаґа Ідрізович.

Та коли надійшла моя черга, висохли сльози, розвіялися чари, а білий костюм на Алазі раптом нагадав мені вбрання покійного Ізета Комушина. Прокинулася в мені сила, і я сказав собі: зараз я тебе з землею зрівняю, як Джо Луїс отого гітлерівця[99]!

— Грай «Джулзулейху»!

— Не треба, друже Сейо, не треба «Джулзулейху».

— Грай! — звелів я.

— Не треба, Сейо, не годиться!

Авжеж, я знав, що так не годиться. Тому й вимагав «Джулзулейху», ту одну-єдину севдалінку, що створена для сили. Всі інші не люблять сили, так само як Бог не любить сили, і якщо співак сильний, він повинен битися сам із собою, доки співатиме. Душу свою вбиваєш, навіть якби пекельні муки пройшов — і то було б легше, і все аби заспівати її так, як Алаґа й подібні до нього співають — без жодної муки. І скільки не борешся, все даремно, бо сила тобі не дає. Але ту єдину, ту «Джулзулейху», бач, Алаґа не може заспівати, тому й не співає ніколи, тільки якщо вечірка вже закінчується, всі п’яні, і він думає, що ніхто не почує. Але наступного дня, звісно, всі говорять про те, як він «Джулзулейху» не витягнув як слід. І все, що Алаґа робить ціле життя, — це переконує себе, ніби може, і знову пробує. Та все дарма, бо в ньому нема сили. «Джулзулейха» створена для того, щоб люди могли на справжніх співців казати, буцім нічого вони не варті, або щоб бодай раз сила переспівала душу. Та, може, створена вона і для чогось гіршого, чого я не усвідомлював, поки тієї ночі в «Централі» готувався показати свій голос. Кажуть, що скло у вікнах деренчало і одвірки мало не повивалювалися зі стін; кажуть, що гуло так, як рідко коли і в сильні заметілі гуде, і що земля двигтіла так сильно, аж із неї повилітали дохлі кроти, ще з тих часів, коли місто не було містом; кажуть, що чути мене було аж за сім кварталів, а у восьмому старі бабці відчиняли вікна й прислухалися, чи не надходить Судний день; кажуть, що така сила не котилася Сараєвом, відколи Євген Савойський підпалив Боснію, — так гуркотіла жива снага десять довгих хвилин, на які я розтягнув «Джулзулейху». Стільки часу знадобилося, щоб вона перейшлася садом, порозмовляла з медовою росою, а коли вже все було ясно і з «Джулзулейхою», і зі мною, я пустив голос на одному диханні, і тримав його, і тримав, люди могли б сходити додому перевірити, чи повернулися діти зі школи, і прийти назад, — встигли б раніше, ніж я замовк. Я співав, а сам знай поглядав на Алаґу Ідрізовича: як же йому неприємно, але не стільки через те, що мене така сила-силенна людей почула і тепер говоритиме, що я кращий за нього, — він добре розуміє, що люди говорять і те, чого не думають; ні, Алаґа потерпав, бо я міг таке, чого він ніколи не зможе.

Коли я закінчив, він підійшов, поцілував мене й шепнув:

— Молодчина!

Та краще було б, якби він сказав: «Йоб твою мать селюцьку!». Чи, може, не краще, а просто мені приємніше, і життя моє, може, потім не пішло б іншим шляхом. Та я не винувачу Алаґу, боронь Боже, просто кажу, як було б краще для мене і для нього.

Хтозна, скільки було їх — тих, які дорікали мені за те, що на прощальному вечорі Алаґи Ідрізовича я співав «Джулзулейху» і що співав її не як годиться, а як не можна співати, та вголос ніхто мені й кривого слова не сказав. Та й похвалити мене теж не мали часу, бо й місяця відтоді не минулого — і Алаґа помер. Почалося з того, що він застудився після прощального вечора; каже мені якось кельнер Рудо: «Тобі співак вітання переказував, щось на нього віруси напали!». Та не віруси то були і не застуда, бо Алаґа не встав з ліжка і за десять днів. Врешті-решт його перенесли на Потхрастові, в легеневу клініку, там сказали: видужає. Однієї суботи я зібрався його провідати, купив помаранчів, поклав у кишеню фляжку з ракією на випадок, якщо вдасться нормально посидіти, але мене не пустили до нього. Лікар сказав:

— Алаґа переказав, що прийме тебе, коли почуватиметься краще.

— А коли ж це буде? — спитав я.

— Судячи з того, чого мене вчили в університеті, — ніколи.

Ось так мені сказав той лікар. Я б йому в лице плюнув ще й нині, якби на вулиці зустрів.

Спускаюсь я з Потхрастових, день ще якийсь такий ясний, місто залите сонцем, видно навіть муху на вікні по той бік долини, під Требевичем, — саме та краса, заради якої варто витерпіти дев’ять місяців холоднечі. І про кого ж мені думати, як не про нього, чому ж не зі мною він, щоб поглянути на цей наш рай тими очима, якими дивилися всі, коли з ним прощалися. Ех, Алаґо мій, Алаґо, повторював я у ритмі кроків, одна нога, за нею друга, вниз бруківкою та асфальтом, поміж молодих собак, що бавляться якоюсь ганчіркою, змагаються за неї і гарчать так, ніби від тої ганчірки залежить їхнє життя, поміж жінок, що в халатах повертаються з магазину, з-під хусток у них визирають рожеві й блакитні бігуді, вони розглядають незнайомця у своєму кварталі й міркують, що він тут забув, донизу і знов донизу, ех, Алаґо мій, Алаґо, якби ж тобі ще раз побачити, як глибоко сидить у долині це місто, впрівають навіть ті, що схилами спускаються, але їм приємно зустрічати тих, які піднімаються, — вони важко дихають і пхатимуться нагору ще бозна-скільки, двоє робітників несуть на плечах карнизи для штор і лають того, для кого їх несуть, жінка з животом до підборіддя сопе, як локомотив, а двоє чоловіків із пивом кажуть: «Дивися, щоб дитина не вивалилася, бо як покотиться вниз — до Тітової вулиці не здоженеш!». Вона вдає, ніби не чує їх, — коли дерешся вгору, важко й слово вимовити, а надто коли бачиш тих, кому Бог дав дорогу донизу і все донизу, ех, Алаґо мій, Алаґо, ні, я не збожеволів, що розмовляю сам із собою, просто хотів відвідати друга на Потхрастових, але лікарі мене не пустили, таке часто буває, це відомо тим, хто вгору йде, часто таке буває — щодня спускається хтось, несучи під пахвою пакет помаранчів, якого не мав кому віддати, ех, Алаґо мій, Алаґо…

Його поховали як атеїста, з п’ятикутною зіркою на надгробку, і оркестр зіграв над ним марш Леніна. Промову виголосив голова місцевої громади, Джіджі-коваль. Алаґа Ідрізович був донором крові, учасником кампаній з лісовідновлення, добрим другом і сусідом. Що далі, то гірше, страшніше й бути не може. Вперше в житті я згадав про Бога й подумав: що робити, якщо Він таки існує? Раніше він міг тільки з язика мені злетіти, переважно коли лаявся чи хотів заприсягтися чимось неважливим, а тепер, дивлячись на п’ятикутну зірку, думав: що буде, якщо ми помилилися? А хтось із нас точно помилився, бо ж недобре севдалію поховати як партизана. Якось це, брате, не складається докупи. Краще б уже індіанський тотем почепили в нього над головою.

Але це тривало коротко, якраз поки не скінчився похорон; коли ж ми понапивалися за упокій душі Алаґи, я вже й забув про Бога. Не думав ні про те, від чого Алаґа помер, ні про те, чи є в цьому моя провина. Про такі речі думаєш, коли в тебе помирають батько чи мати, брат чи — бодай не зурочити — власна дитина, а він мені не був ні батьком, ні братом, і я легко за один день вийняв його з душі. Проминув, наче й не було його.

До того літа, коли місто забувало про Алаґу, а про великий квітневий сніг згадувало у зв’язку з музичним вечором у «Централі», моє життя точилося саме так, як я розповів. Я ще тримався в рамках пристойності, пам’ятав дні й людей, кого як звати і де я з ким був, а тоді все якось перевернулося. Я забув про нього так само, як забули й інші, хоча лишився вислів «Алаґин сніг» — так і досі називають великий сніг п’ятдесят якогось року, дарма що вже ніхто не знає, хто такий Алаґа Ідрізович; але якось-то я забув і сам себе, і маю цілих десять років, про які не знаю нічого: де я був, що робив, як вижив. Із того часу пам’ятаю тільки картинки, це так само, як і коли Йосеф Самек повитягав був з підвалу шматки кінострічки, потім просто всліпу зліпив їх докупи і показував дітям за динар у неділю, в «Кінотеці». А діти хіба ж розуміються на кіно, їм подобалося, коли проїздили верхи ковбої, а потім раптом з’являвся Моша Піяде[100], виголошував якусь промову на першотравневій демонстрації, а після Моше один гангстер убивав іншого гангстера, і зразу ж по тому закохана пара цілувалася. Такими були ті Самекові фільми, він ліпив їх, щоб заробити на випивку, бо справжні не мав права показувати поза розкладом; таким зробилося і моє життя.

Скажімо, бачу, як стою перед французьким посольством у Белграді, це могло бути за рік або два по смерті Алаґи, і міркую, як би це просочитися всередину, щоб мене при цьому не помітили. У посольстві працювала така собі Маріяна, красуня із Задара, я трохи коло неї увивався, та їй і самій це подобалося, от і пообіцяла організувати мені через посла візу у Францію. Ніби я перебуваю в конфлікті з владою, мене переслідують за політичні переконання, і вже мені не жити, якщо французи не допоможуть. Мене не хвилювало, що після цього не буде дороги назад у Югославію, що Сараєво мене вже живим не побачить, а ще менше хвилювало, що вона думає і чому їде зі мною в Париж. Коли пояснила, чому, було вже пізно, ми прибули в Париж, я сказав, що піду в туалет, ось залишаю цигарки й запальничку! — мовляв, повернуся по них, такий жарт, вона засміялася і більше ніколи мене не бачила. До Маріяни мені було діла рівно стільки ж, як до цигарок і запальнички. Її щастя, що так, бо мене несла моя сила, а у Францію я приїхав, бо вдома було мені затісно. У Сараєві я міг ще декілька разів проспівати «Джулзулейху», напитися, потрощити все у пивничці, поперевертати автівки на парковці, щоб про мене ціле місто гуло, але цього мені було вже замало.

Наступне, що пам’ятаю, — двоє жандармів б’ють малого грека. Молотять його дерев’яними кийками, він стогне й благає своєю кумедною мовою, а з кишень у нього котяться яблука. Через ті яблука його й били. Він украв їх, і на нього заявили. Бачу, що вб’ють його, вони можуть собі це дозволити, бо ніхто не питатиме про малого грека, його ім’я не зазначено в книгах, паспорта немає, жодного посвідчення особи також, ніхто про нього не знає, ніхто за ним не плакатиме. Якщо мати й плакала, це було ще тоді, коли він утік зі своєї Греції. Мабуть, вона й так думає, що його більше нема, що він мертвий, і жандарми знають це, тому так безбожно й товчуть його. І битимуть, поки не вб’ють. Вони насолоджуються, як і я, можливо, насолоджувався б, якби був на їхньому місці. Людей вбивати заборонено, але ж скільки на світі тих, задля кого цю заборону варто було б скасувати. Скільки тих, що в твоєму житті були найгіршими з найгірших. Тому ти й зловиш малого грека, і вб’єш його, бо не міг убити їх. Розумію жандармів, кажу ж, на їхньому місці я теж би так учинив, та й грек мені зовсім не подобається, я його взагалі не знаю. А якби й знав, то все було б так само. Легше зрозуміти їх, що збираються його вбити, ніж його, що крав яблука. Нащо йому здалися ті яблука, от якби банк пограбував — оце було б зрозуміло. Але яблука? І тим не менше, сказати, що він заслужив бути вбитим — е ні, брате, аж ніяк! Ніхто не заслуговує бути вбитим лише за те, що його ім’я не зазначено в книгах.

Стою я отак, дивлюся, як його вбивають, і думаю, скільки ще витримає малий грек, перш ніж упаде. І чи вони тоді товктимуть його ногами, чи далі палицями. У ту мить вищий і грубший жандарм задихався, став перепочити трохи й зауважив мене. «Чого дивишся? — крикнув і махнув на мене своїм кийком. — Забирайся, поки й тобі не дісталося!»

Тут мені аж в очах потемніло. Якщо збираєшся його вбити, яке твоє діло, дивлюсь я чи ні? Але де там, ці двоє хотіли б, щоб ніхто не бачив, щоб усе лишилося між ними, як у тих мазунчиків, що опинилися у в’язниці: на волі їх чекають коханки й дружини, а вони, коли притисне, починають паруватися між собою, по-чоловічому. Їбуться в своїх клітках, як звірі, всі до одного фраєри, які на волі розмазали б підара по землі, щойно побачивши, але їм важливо, щоб ніхто не бачив і ніхто нічого не знав. Нехай все залишиться між ними двома. Оце вже мені не сподобалося, і я не втік, а навпаки втрутився в бійку. Повалив жандармів на землю, бахкав їхніми головами об стіни, топтав ногами їхні яйця на асфальті, але, руку на серце поклавши, і вони мене добряче відгамселили. Якщо все підсумувати, вийде нічия. Малий грек, ясно, втік. Більше я не бачив ні його, ні тих двох жандармів, яким зіпсував забаву.

Потім я подався у Мілан, один турок за гроші перевіз мене через кордон у багажнику, і там я мав сутичку із якимись циганами, нашими боснійськими, що збили великий капітал на жебракуванні, але не гребували й тим, щоб виставляти дівчат на залізничному вокзалі. Побачать чоловіка, що повертається з роботи, костюм, краватка, зачіска, ти ж знаєш італійців! І видно по ньому, що вдома чекає така мегера, поруч із якою на іншу він і глянути не сміє; от до такого мої цигани й прискакували й показували йому дівчинку, якій ще й п’ятнадцяти не було, можна було б подумати, що вона ще в ляльки бавиться. Який італієць не очманіє! Він ішов з нею в чоловічий туалет, вона розстібала йому ширінку, брала член у рота і трохи бавилася з ним, а тоді прикушувала зубами. Італієць скрикував, а циган, який весь цей час стояв під кабінкою, чемно казав на це, щоб той витягнув гаманця з кишені й перекинув через двері, тоді мала його відпустить. Інакше — відгризе! Але вона відпускала не одразу, чекала, щоб циган утік з гаманцем. І що італійцеві залишалося після цього? Заявити на малу в поліцію? Великі гроші цигани гребли, отак по-джентльменському, і не боялися в’язниці. Раз чи два траплялося, що вони хибно обирали жертву, італійця, що не був аж таким вихованим, або такого, якому недостатньо було щастя залишитися при своєму члені, і тоді дівчині це коштувало побиття. Одна після такого лишилася зі спотвореним лицем і без ока, її порізало склом, але заміна знайшлася легко.

Ті ж цигани потроху щипали кишені на вокзалі, і сталося так, що вкрали великі гроші в чоловіка, в якого я жив, звався він Алдо, хороший такий літній чоловік. Прийшов тоді додому в сльозах, поцупили в нього всю пенсію. І що я ще міг зробити — пішов на вокзал, знайшов циган і відібрав у них усі гроші. Там було цілих десять пенсій для Алдо. Потім вони ганялися за мною по Мілану, мовляв, або я повертаю гроші, або вони мене заріжуть. Бачу тоді — забагато їх, краще мені пошукати нове місто для себе.

Тоді я добрався якось до Відня й Франкфурта, і нарешті опинився в Амстердамі. Сидів на лавці над каналом, а навпроти мене стояв корабель, на якому щось святкували. Ревіла музика, сміялися люди, час від часу хтось підбігав до борту, щоб виблювати в канал, мене ж навіть не помічали, хоч могли б за ногу вхопити, поки блювали. Тоді я подумав: ет, Сейо, нащо тобі здалося все це! Так і вирішив повернутися додому. Даремні й сила, і лють, якщо люди не помічають, навіть коли впритул на тебе дивляться.

[98] Теравія — намаз, що його справляють мусульмани-суніти в рамазанські ночі; такий намаз зазвичай триває утричі довше за денний. Тут вжито у значенні «неймовірно довгий вступ».

[99] Йдеться про боксерський бій-реванш 22 червня 1938 року між Джо Луїсом та Максом Шмелінгом.

[100] Моша Піяде (1890–1957) — один із найближчих соратників Йосипа Броза Тіто, єврей-сефард за походженням.