Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вибач, Сейо, ми могли загинути.

Я кажу:

— Обоє навряд, хтось один би точно лишився.

А він:

— Мовчи, дурню, це те саме.

Думаю: гаразд, те саме, хай так, а сам добре знаю, що не те саме. Та краще не розпочинати того, чого не зможеш закінчити, а я й близько не уявляв, куди б ця розмова могла завести. Ніколи раніше мені й на думку не спадало здійняти руку на себе, навіть не уявляв, навіщо міг би це зробити. Коли щось мені заболить, кажу собі: минеться, — і вже радію тому, як добре буде, коли не болітиме; а як смуток опосяде, зразу думаю, що сказала б на це моя тітка Белькіса: «Та ти, Сейо, точнісінько як покійний Ізет Комушин: розм’як, геть розкис, — так урешті-решт і задницю підставиш першому стрічному!». Вона казала так щоразу, коли хтось хнюпився, поки я одного разу не запитав її: «Тітко, а хто ж такий той Ізет Комушин?». А вона на те: «Господи, та я й не знаю, синку!» — «Як це не знаєш, тітко?» — «А дуже просто, він мені замолоду якось потрапив на язика, от донині й згадую». — «А чого ж він покійний, якщо на язика тобі потрапив?» — «Так не може ж він, дитино моя, живим бути через стільки-то років: мені вже вісімдесят, а йому було б сто двадцять, людина стільки не живе, ось тому й покійний».

І завжди, коли щось ішло не так, бо хтось зробив щось не те чи сказав, тітка Белькіса повторювала: «Ти як покійний Ізет Комушин». Якби підсумувати всі обставини, за яких вона це говорила, покійний Ізет Комушин був би недорікою, плаксієм, розкисайлом, підаром, злодієм, безбожником, мишею з мечеті, гузицею, кабадахією, сіледжією, угурсузом[97]… і все мені здається, що тітка Белькіса під його ім’ям бачила шайтана з усіма його переважно дрібними, але часом і великими капостями.

Але при дітях не можна згадувати шайтана, бо дітей шайтан забавляє, достоту як клоун у цирку, то вона вигадала покійного Ізета Комушина. І щоб ти знав, вона була права! Оце аж дотепер я ненавиджу все, чим уподібнювався до покійного Ізета Комушина. І як би я міг підняти руку на себе? Ніяк, брате, та все ж зробив це, щоб себе перед Алаґою показати.

— А ти знаєш, — питає Алаґа, — що я тобі життя врятував? Не зарядив пістоля. Якби зарядив, тебе вже не було б. Ти це розумієш?

— Розумію, та чи ти не перебільшуєш трохи? Ти не рятував мені життя, ти просто забув зарядити пістоля.

— Все одно, — знизав плечима він, — ти маєш бути вдячний мені.

— Що ж, Алаґа, я вдячний тобі до неба!

— А чи зробиш тоді дещо для мене? Співатимеш на моєму прощальному концерті? Отак, щоб я проспівав двадцять своїх, а тоді ти виходиш до оркестру, а я потихеньку йду. Було б чудово, якби ти захотів…

Еге, так ось воно що, ось навіщо ти приходив, думаю я. Слави з іншими ніколи не ділив, а зараз хочеш розділити ганьбу. Якщо люди й справді не підуть п’ятничного вечора у «Централь» — щоб не прийшли не тільки до тебе, а й до нас обох. Та я погодився, мені ж це нічого не коштує, та й, руку на серце поклавши, я жалів Алаґу. Вчора я побачив, як він зістарівся, і був би дурнем, якби забув про це сьогодні. А йому так приємно, що мало стола від щастя не перекине, каже:

— Прийдуть люди, от побачиш, буде повний «Централь»!

Прийдуть, прийдуть, думаю я, зійдуться, як на циганське весілля, ти це знаєш так само, як і я, але зараз хочеш розділити зі мною ще й надію. Е ні, Ідрізовичу, ти ще й досі Алаґа!

Отак і п’ятниця настала, я прокинувся близько сьомої, глянув у вікно — і мав на що подивитися. Посеред квітня за одну ніч нападало стільки снігу, що здавалося, ніби Бог укрив Сараєво найтовстішою зі своїх ковдр. Вулиці засипало, люди на роботу не можуть потрапити, трамваї не ходять. Мені не було в кого спитати, та я не здивувався б, якби й джума-намаз скасували. Я ледве з дому вибрався, ступив два кроки і зупинився. Далі не пройдеш. Бачу, інші теж так. Вдяглися потепліше, стоять у воротях і дивляться. Старий Франьо, залізничник, заломив капелюха набакир і сміється. Каже:

— Це що ж таке, Сейо, сусіде, чий це Бог нас так засипав?

У Франьо завжди такі питання, йому за радість, коли хтось, відповідаючи, на слизьке наскочить, він потім роками з таких глузує. Має навіть спеціального записника з іменами тих, що ослизнулись, аби не забути когось, коли на вулиці зустріне. Тому я мовчу, нічого не кажу, але все одно йому всміхаюся. Як двоє дурників з яґомирської божевільні, засипані по горло снігом, ми всміхались один одному. І скажи спробуй, що не любиш сніг! Як його не любити, якщо здитинієш від щастя, коли він у квітні випадає.

Тільки близько третьої вдалося прокласти сякі-такі стежки, прибули й солдати з лопатами, тож я вирушив до кав’ярні. Там сидів Алаґа, він теж сміявся, але від муки.

— Бог не дозволяє мені гідно піти, — сказав. — Якщо хтось нині й планував прийти, тепер уже точно не прийде.

Ми випили каву в тиші, бо більше тут особливо й не було вже про що говорити.

— Побачимося в «Централі», — сказав я йому, а він кивнув головою і покликав кельнера Рудо. Щоб той приніс йому ракію.

Тільки не втни такого, Алаґо, щоб тебе мертвецьки п’яного ввечері принесли! Навіть сором треба зустріти стоячи… Але я нічого йому не сказав. Не моя це справа.

Прийшов я до «Централю» незадовго до восьмої — коли ж і там є на що подивитися. Штовхаються люди, одне одного топчуть, а Гілмія, чоловік із тристулкову шафу завширшки, стоїть на дверях і волає:

— Зупиніться, люди, місця нема, голку нема куди встромити!

Він волає, а його ніхто не чує, люди сунуться наперед і видно, що ладні побитися з тими, хто всередині, щоб замість них сісти. Оце таке місто: не герой ти, якщо не скажеш Алазі в очі, що не прийдеш до нього, а тепер прийшли всі, включно з тими, які в житті до ресторану не потикалися. Мене не здивувало б, якби був тут навіть комітет ходжів.

Бачу, мені теж увійти не вдасться, дарма що співати маю, не зможу ж я людям по головах пройти, а тоді ще й Гілмії пояснити, чого хочу — то я зразу й пішов на задній двір готелю. Перестрибну стіну й залізу в прочинене вікно туалету. Тричі я падав у сніг, вдарив руку, цілий місяць мені боліла після того, доки нарешті добрався до того вікна. Коли ж там якісь троє уже пробують так само залізти. Я сказав:

— Розступіться, люди, я музикант, мені треба зайти.

Вони пропустили, ще й проштовхнули мене крізь вікно, плечі ледве пролізли. Ну, коли вже музиканти таким шляхом залазять, то, певно, Алаґа більший за Синатру і Маріо Ланзе разом узятих.

[97] Кабадахія — ґвалтівник, грубіян; сіледжія — забіяка, носій грубої сили; угурсуз — злодій, людина лихої вдачі.