Іншалла, Мадонно, іншалла: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Насправді ж Рахелі палко хотілося кинути записник із синьою обкладинкою в пічку, почати цілком нове життя далеко від нещасної країни Боснії й від Сараєва, міста, в якого попереду кривавий кінець і з якого вона має привілей поїхати, привілей, спокутуваний, мабуть, часами, коли Губерт Померанке переховував її батька. Їй хотілося поїхати назовсім, без слідів і спогадів, без туманної думки про те, що колись існувало це життя, ця країна й це місто, і найголовніше — без туги, яку везла б із собою туди, куди прямує. Вона легко попрощалася з домом, у якому виросла, зі своїми речами, з батьковою кімнатою, подряпаними бильцями ліжка, по яких Ґоран і Петар малювали кольоровими олівцями, коли ще були малі. Не шкодувала за постільною білизною і рушниками, за подарунками на день народження й за гумками для банок із домашніми консервами, складеними в шухляду зі столовими приборами… Помічала всі дрібнички, за якими мала б шкодувати, і пишалася тим, що не шкодувала. До сусідки Феріди віднесла клітку з папугою Жаірзіньйо[82], легко й не озираючись, хоча Жаірзіньйо вже двадцятий рік жив у цьому домі. А Ґоран пустив сльозу: «Грьобаний світ, у якому папуги не можуть бути євреями…».

Вона легко прощалася з подружками з роботи. Ті плакали, а Рахела ні. Подружки шкодували, що вона від’їздить і не повернеться більше, а Рахела тільки хотіла, щоб і вони теж пережили війну. Знала, що більше ніколи їх не побачить, і вперто намагалася бути сильною. Єдине, чого не могла витримати — записника в синій обкладинці. Врешті вона запхнула його згори в повну валізу, з гіркотою усвідомлюючи, що разом із цим провалюється спроба остаточного від’їзду. Так, вона не повернеться, але залишиться тонка нитка, ще тонша від тієї, на якій 27 травня 1944 року висіла можливість її народження. Дай Боже, щоб ця нитка колись порвалася і щоб далекими й незнайомими стали для неї місто й країна, де вона народилася.

Про долю трьох коробок Рахела Нікчевич та її сини більше ніколи нічого не знатимуть. Ізраїльські газети не писали про знищення Інституту орієнталістики в Сараєві, цю подію не коментували також і на супутникових телеканалах. Так що не можна було встановити бодай метафізичного зв’язку, до якого є діло Богові й літературі, між Рахелою і Савою Турудією-Косачем, чоловіком, котрий, з усією вірогідністю, знищив те, що для Рахелиного батька було найвищою цінністю і красою. Тому ми продовжимо цю історію без Саламона Баруха та його доньки. Усе одно найважливіше пов’язане саме з тим прищавим молодиком на ім’я Сава, якого через дрібний зріст і недогодованість призовна комісія не взяла до війська. Якби лікарі були поблажливішими, якби пожаліли його чи принаймні зрозуміли, як для нього важливо стати солдатом, Сава, ймовірно, не зробив би за два дні до смерті найвагомішої справи свого життя. Не знищив би історію, яка не буде розказана до кінця світу, бо після знищення Барухової коробки її знає тільки великий Бог, а Він не розповідає історій ні собі, ні людям…

У записнику із синьою обкладинкою після дати 14 серпня 1935 року зазначалося наступне: «Придбано у дома Антуна Шушняра, католицького священика, п’ятдесят добре збережених сторінок. Рукопис негарний: чи то слабке знання каліграфії, чи то нервовий писар. Я вагався щодо купівлі, бо не знав, що з цим робитиму, але злякався, що піп викине у сміття все гамузом, якщо я не куплю. У мейтефі[83] вже відмовилися брати в нього ці документи. Я розрахувався з ним книгами, які теж переважно не мали цінності. Багато днів поспіль стоїть страшна спека, вже й не пригадати, коли пройшов останній дощ, краще не виходити з дому. У Белграді знов урядова криза, принц Павле мандрує світом, а майбутній король не знає, чия голова в нього на плечах. Тітка Рута прооперувала апендицит, лікарі кажуть, що вона встигла в останню мить».

Рукопис, куплений у попа Шушняри, був єдиним, якого Барух ніколи не прогорнув до кінця. Він продав би його, якби мав кому або якби вірив, що той чогось вартий. Усе вказує на те, що від часу написання і аж до знищення Інституту орієнталістики той рукопис лишався непрочитаним.

Якби його читав той, хто вмів читати, він би, ймовірно, і не потрапив до Саламона Баруха. Але мав рацію старий антиквар: нервовий був Абу Юсуф Абделґані, хай Аллаг змилується над його стражденною душею. Це його історія не буде розказана, бо вона згоріла разом із п’ятдесятьма аркушами паперу.

Абу Юсуф народився у Рамаллі, в краю пророка Іси, був сьомою Юсуфовою дитиною і третім сином. Учився на гафіза, але не вивчився, бо надійшли часи, коли шабля стала важливішою за перо. Та й терплячість не була його сильною стороною, що для вивчення Корану аж ніяк не є бажаним. Так і поєдналися два поспіхи: один султанський, а другий Абу Юсуфів, і з недовченого гафіза вийшов добрий аскер. Зазвичай у таких випадках важко стверджувати — на щастя чи на біду, — але з ним усе було ясно. Якби він повернув в інший бік — мав би більше радості в житті і краще було б для людей довкола нього. Абу Юсуф не був жорстоким, війни, приспавши в ньому людину, не розбудили тварини, він боявся Бога й добре розумів вивчене з Книги, але з ним сталося дещо таке, після чого він уже не міг бути таким, як інші люди.

Він мав двадцять три роки, його хвалили й знали настільки, наскільки це личило воїну, і він штурмував фортецю на стрімкій морській скелі. Сотні людей уже загинули пліч-о-пліч із ним, тих, що більше боялися за своє життя, і, здавалося, кровопролиттю нема кінця-краю. Смерділо порохом, земля здригалася, але фортеця все не падала, навіть не виникало враження, що вона ближча до падіння порівняно з тим часом, коли стояла спокійно, боронячи кордон, що його, з падишахової та Божої волі, вони мали перейти і накреслити наново. Іншого виходу не було: трьом найвідважнішим воїнам, тим, чия віра найтвердіша, належало видертися по скелі й увійти до фортеці, з трьох боків одночасно. Якщо Бог дасть, хтось один може залишитися живим.

Абу Юсуф Абделґані зголосився першим. За ним — іще двоє, чиї імена й мотиви залишилися невідомими. Мотив Абу Юсуфа полягав у тому, що він квапився. Битва тривала задовго, і він боявся, що їй взагалі не буде кінця. Нескінченність страшніша за смерть.

У нього була цілком певна причина, зрозуміла також Богові, тому Абу Юсуф єдиний із трійці сміливців вижив.

Він захопив фортецю, але фортеця обвалилася на нього. Розумні говорили, що її підточили гарматні ядра, а інші, не знаю навіть, як їх назвати, сказали, що фортеця заклята і що кордону не можна було переходити. Розумних похвалили, а отих других зарубали, якщо вони ремствували надто голосно.

Абу Юсуф лежав під купою каміння, з якого можна було б поробити надгробки для цілого мертвого містечка. Або ж із нього можна було наново збудувати те місто. Стільки каміння було, і все впало на одну людину. Він лежав і думав, скільки часу мине, перш ніж його душа покине тіло. Оскільки в нього нічого не боліло і жоден камінь його не придушив, Абу Юсуф виснував, що цей час може бути дуже довгим. Нескінченність страшніша за смерть.

Військо заночувало біля руїни, але був у ньому той, хто не міг заснути. На ім’я Абдулах, родом із Дамаска, колись він грав на уді[84] поблизу мечеті, якісь люди знайшли його й запропонували вибір: або вони вб’ють його, бо музику чути в мечеті й вона ображає Бога, або ж він піде з ними на війну і доведе, що всяка музика, як він стверджує, — на славу Божу. Він обрав війну, бо шкода було не заграти більше ніколи. А війна — це гамір, вереск, рев і лемент, війна — це брязкіт заліза й гуркіт порохових вибухів, тріпотіння сполоханих птахів, що налякано розлітаються, і шум великого моря, коли бій вщухає. Абдулах надто добре чув ті звуки, вони поверталися йому у вуха, щойно заплющував очі, тому й не міг спати. Але того вечора він чув дещо іще.

Дихання зруйнованої фортеці. Вона вмирала, ніби старий цирковий ведмідь, залишений у порохняві великого ринку в Дамаску.

Абдулах подумав, що божеволіє. Бо якщо в його вухах вже й купа каміння дихає, тоді добрий Аллаг чомусь відібрав у Абдулаха весь здоровий глузд і дозволив його душі розбурхатися, як морю. Він знову пошкодував, що більше ніколи не заграє на своєму уді.

Але, може, дихає не каміння, можливо, під ним дихає людина. Вранці солдатам скомандували рушати далі й перетнути кордон, Абдулах же бігав навколо й кричав, що під камінням жива людина, один із тих трьох сміливців.

«Нікого там нема», — сказали йому.

«Замовкни, скотино!» — сказали йому.

І повитягали шаблі, щоб зарубати аскера, що спав із розуму й тягає бімбашу за поли.

«Ми всі разом до пекла підемо, якщо залишимо під камінням живу людину, людину, що взяла фортецю!»

Погроза пеклом завжди допомагає, пекло робить людей однаковими, бо навіть коли найменший людський хробак перед падишахом про пекло згадає, світлий володар серйозно сприйме це слово. Тільки це і жодного іншого. Що вже казати про бімбашу, якого й так пекло не омине через кожен геройський вчинок, до якого він примусив своє військо.

«Добре, — сказали Абдулаху, — ти зі ще десятьма людьми будеш розбирати каміння. Але голова тобі з пліч — і тобі, і їм, — якщо його там живого не буде. Голова тобі з пліч, і всім десятьом, якщо знайдете живого невірного. Голова тобі з пліч, але тільки тобі, якщо аскер буде такий зранений, що й до завтра не доживе».

«Можеш передумати, — сказали Абдулаху, — і визнати, що нікого живого під тим камінням немає!»

Абдулах не передумав. Не міг, бо тоді б гадав, що божеволіє, що чув, як дихають камені, тож урешті-решт — він добре знав — таки збожеволів би насправді. Якщо вже він божеволіє, думав собі, то нехай йому відрубають голову, а за інших десятьох, які загинуть, нехай перед Богом відповідає той, хто їх невинно уб’є.

Але дихало не каміння — під камінням дихав Абу Юсуф Абделґані. Ґазія, перед чиїм геройством упала фортеця. На його тілі не було жодної рани, і він схопився на ноги, щойно забрали останній камінь.

— Чому ти це зробив, чому врятував мене? — запитав Абдулаха.

— Якби тебе не врятував, — відповів той, — я ніколи більше не заграв би на уді.

Абу Юсуфові такого пояснення було достатньо, хоч музики він не любив і не розумів. Дурманить тебе, наче опіум, але ніяк не допомагає забути власну муку. Але він прийняв новий початок життя — від Абдулахового дурману.

Ех, якби це був єдиний Абу Юсуфів дурман!

За місяць, коли вперше по довгому часі йому довелося заночувати в шатрі, а не просто неба, Абу Юсуф усвідомив другий дурман, що знищить його життя, визначить його долю, але й долі сотень і тисяч людей, які постраждають і поруч із ним, і набагато пізніше після нього. Через Абу Юсуфів дурман.

[82] Жаірзіньйо (нар. 1944) — легендарний бразильський футболіст.

[83] Мейтеф (також мектеб) — початкова школа в мусульманських країнах, переважно духовна.

[84] Уд — струнний щипковий інструмент, поширений на Близькому Сході, а також у Середній Азії та на Кавказі. Попередник європейської лютні, завезений в цю частину світу арабами в часи завоювання Іспанії.