Старою вантажівкою він дуже не переймався: «Як прийшло, так і пішло!» — але казав, мовляв, добре, що лишилася невитраченою та тисяча марок, яку планував інвестувати в нову коробку передач. Якби в автомеханіка Йово Баралича за п’ять днів до окупації не стався напад апендициту, Степан залишився б і без тих грошей. Але, може, аварія коло Баїної Башти сталась якраз через несправність коробки передач у його вантажівці. Це аж ніяк не є причиною, щоб Керошевич мав почуватися винним у смерті незнайомого молодика, Сави Турудії-Костича, та все ж, за п’ять років по тому, дізнавшись про долю своєї «FAP»-ки, він трохи подумав про нього. Зітхнув і знизав плечима. Степан Керошевич належав до тих нечисленних людей, які легко відмовилися б від тисячі марок — великих грошей для нього, — аби змінити долю хлопця, про якого ніхто нічого не знав. Чи майже нічого!
Керошевич, однак, міг припустити, яким чином Сава Турудія-Костич із ще десятьма людьми опинився в його вантажівці. Конфіскованими автомобілями, яких було загалом дев’ять, вантажівками й фургонами різних розмірів, типів та віку, розпоряджався Мілун Сладойє — «Гепард». До війни Сладойє був поручником ЮНА, дислокувався у Хан Пєску і відразу ж після нападу на Словенію був звільнений зі служби «за власним бажанням». Тоді він заснував «загін оборони сербського населення і споконвічних сербських теренів “Мілош Обілич”», у народі відомий як «Котяча бригада», бо в ній, окрім Гепарда, були ще й Рись, Кугуар, Пантера, Лев, Левеня, Тигр… Вони вели бої на території Подриня, а коли війна перейшла у нову фазу, вантажівками «Котячої бригади» возили добровольців вихідного дня із Сербії, різних пройдисвітів, рідше — справжніх авантюристів чи спраглих слави підлітків. Ті приїздили переважно на гори довкола Сараєва, залишалися там на два-три дні, а тоді поверталися додому. За цей хворобливий туристичний маршрут Гепард брав плату по п’ятдесят марок з людини, окрім випадків, коли йому щастило мати справу з іноземною групою. Одному французькому філософові триденне перебування в окопах на Требевичі коштувало п’ять тисяч німецьких марок, і лише трохи дешевше тур обійшовся трьом акторам та одній акторці, трупі, що гостювала на белградському кінофестивалі з якимось фільмом спільного болгарсько-німецького виробництва і забажала безпосередньо на місці подій перевірити автентичність піротехнічних ефектів над Сараєвом. У роботу Гепарда ніхто не втручався, але йому було заборонено доправляти на Требевич власну зброю. Військо брало з нього гроші за оренду кулеметів і мінометів, а оскільки кожен, хто приїздив на таке сафарі, завжди хотів трохи постріляти, то успіх справи Гепарда був також і в інтересах бойових командирів. Турист, який — звісно, після Гепардового інструктажу — хотів скинути на місто мінометний снаряд, сплачував додаткові сто марок.
Сімнадцятого листопада 1992 року черговим офіцером на позиції над Вісімкою[79] був лейтенант Ілія Токич. Дві вантажівки «Котячої бригади», за попередньою домовленістю, мали прибути близько другої, але спізнювалися через якусь технічну несправність, тож з’явилися щойно близько п’ятої. Токич передав Гепардові вахту і попрямував у Пале. Перш ніж піти, він коротко перевірив Гепардових добровольців і наказав сержантові Денісу Джуровичу, аби в щоденному звіті зафіксував, скільки зброї буде задіяно, з якими інтервалами стрілятимуть і скільки снарядів буде випущено. Він залишив п’ять мін для міномета на випадок, якщо знайдуться охочі заплатити й за це.
Деніс Джурович пригадує, що близько пів на сьому, коли вже гуснула темрява, до нього підійшов юнак із неймовірно прищавим обличчям і низький на зріст, простягнув йому гроші й сказав, що хотів би разочок стрельнути з міномета. Сержант відмовив йому — було вже пізно, але тоді сталося дещо незвичайне.
«Добре, тоді завтра», — сказав хлопець, на очах у сержанта Джуровича акуратно склав банкноту вдвоє і поклав у портмоне.
Поклав її в оте прозоре пластикове відділення, де юнаки зазвичай носять фото дівчини, а старші чоловіки — знімки дружини й дітей; проте в цього персонажа на тому місці було якесь жіноче обличчя, вирізане з газети. «Хто це в тебе?» — спитав його Джурович. «Не знаю, але хіба не красуня?» — відповів хлопець і показав йому картинку, зі споду якої був запхав гроші.
Блондинка середніх років лизала морозиво й дивилася в об’єктив. Це був погляд із сімейних фотографій, її фотографував хтось добре знайомий, напевно, десь на морі. Чому така фотографія опинилася в газеті? Жінка на ній не тільки не здалася Джуровичу знайомою, вона взагалі виглядала як людина, що не може бути знаменитою.
Тільки та фотографія з газети врятувала цілий епізод від забуття і, можливо, створила для імені Сави Турудії-Костича нагоду одного дня, в якомусь майбутньому дослідженні, бути повністю відкритим. Якби сержант Деніс Джурович тоді вперше в житті не побачив чоловіка, який носить у гаманці незнайоме жіноче обличчя, вирізане з газети, і якби це обличчя не було таким звичайним, юнак із прищавим лицем розчинився би поміж сотень тих, із кого Джурович брав гроші за один постріл із міномета. А так той міркував про нього трохи довше, краще до нього придивлявся, навіть запам’ятав, що хлопець звався Сава і що сказав йому, буцімто призовна комісія не взяла його до війська.
Чи був то Сава Турудія-Костич, ми навряд чи дізнаємось, але не дуже правдоподібно, що того ж дня поміж п’ятдесятьох людей у Гепардових вантажівках затесався ще один Сава. Сержант Джурович пригадує, що «Котяча бригада» провела ніч у трьох будиночках на Требевичі і повернулася на позиції близько восьмої ранку. Молодий чоловік був нетерплячий, не минуло й півгодини, як він знову підійшов зі своєю сотнею марок. Сержант дав Гепарду мапу з координатами, по яких того дня можна було стріляти, а той запропонував Саві обирати між двадцятьма червоними точками. Сава, наче в лото граючи, обвів одну з них, розташовану поблизу Маріїн-Двору. Гепард допоміг йому налаштувати візир і прицілитися, але вистрілити дозволив самому.
Молодика оглушило пострілом, але він захоплено стрибав по галявині й кричав:
— Це моє, це моє!
Одна з білих хмаринок, що здійнялася над дахами в долині, справді була справою рук Сави. Нічого значнішого й вагомішого він у житті не зробив.
Ні цього, ні будь-чого іншого не можна стверджувати з упевненістю, але ймовірно, що міна, випущена того ранку з позицій «Котячої бригади», була саме тією, яка за кілька секунд після пострілу поцілила в будівлю Інституту орієнталістики, перетворивши на порох та попіл тисячі сторінок старовинних рукописів, цінних та менш цінних книг, шедеврів арабської каліграфії та кілька особливо коштовних ілюмінацій, привезених бозна-коли зі Стамбула, які нібито ображали Бога, але й зміцнювали декого з розумних султанових службовців, прибулих у Боснію з дорученнями, які рівною мірою стосувалися земних і небесних справ. Ілюмінації були вічною нерозв’язною суперечкою ісламу. Вони зачаровували своєю красою, а в добрі часи оздоблювали й саму імперію, і її книжки, але щойно часи погіршувалися — як через програні війни, так і через недорід, зарозумілих або незугарних султанів, — з’являлися правовірні, що брались усе виправляти від Божого імені, і тоді ілюмінації видирали з книг і спалювали. Важко уявити більшу жертву заради мистецтва, ніж оберігання ілюмінацій у вирі таких повторюваних лихоліть. Тому в кожному з донині збережених малюнків славетних стамбульських ілюмінаторів записано й чиюсь жертву. Навіть якщо це не серйозна втрата, а тільки пожертва страху і безсоння через переховування того, що прагнуть знищити палкі борці за віру.
Ціль, імовірно, обрав хлопець на ім’я Сава, що не належав до жодного військового чи парамілітарного формування. Той Сава, як ми припускаємо, був саме Сава Турудія-Костич, що за два дні по тому загинув в автомобільній аварії біля Баїної Башти. Якщо це був він, то його рука й випустила мінометний снаряд. Момент, у який це сталося, було вибрано випадково: не бралася до уваги роза вітрів, метеорологічна ситуація над містом та справність міномета. Мілун Сладойє-Гепард, який поправляв приціл, не знав особливостей цієї конкретної зброї, тож не міг оцінити ступінь недольоту чи перельоту. Тому назавжди залишиться таємницею, чи будівля Інституту орієнталістики була свідомою ціллю, чи ж координати, обрані молодиком, позначали розташований ближче Дім здоров’я, або дещо віддаленіший Республіканський парламент, чи котрийсь із численних житлових будинків.
Якщо це Сава Турудія-Костич знищив спадщину Інституту орієнталістики, як ми припускаємо, тоді найбільша шкода, якої завдав, полягає не в знищенні старих рукописів і книг, чи навіть не тих кількох ілюмінацій — хоча не можна змовчати про цинізм випадку, через який він спалив ілюмінації з волі їхніх колишніх противників, — бо все знищене вже давно відіграло свою роль в індивідуальній та колективній історії. Рукописи було прочитано, з них винесено певні уроки, на них ґрунтувалися людські долі, на них було збудовано цілу культуру, а більшість із них також і переписано, тож видимі сліди їхні є в бібліотеках від Вашингтона до Відня, Берліна, Каїра та Стамбула. Історію, спалену разом із тими рукописами, цілком можливо реконструювати, і хай якою неповною, ба навіть хибною буде реконструкція — вона стане живим продовженням того, що знищила пожежа.
Історія ж, яку знищено і якої не відновити вже до кінця світу, — бо ніхто, окрім Бога, не може її знати, а Він ні людям, ні собі не оповідає історій — містилась у трьох картонних коробках, що їх за десять днів до пожежі було залишено в коридорі другого поверху. В них лежали непосортовані старі рукописи, спадщина Саламона Баруха, сараєвського антиквара і колекціонера зразків арабської каліграфії. Ті коробки в Інститут принесли Рахела Нікчевич і її сини Ґоран і Петар, Саламонові внуки. День був кривавий, гранати засипали місто, снайпери стріляли по кожному, хто наважився поткнутися надвір, і треба було багато відваги, але й доброї вдачі, щоб перенести три важкі коробки з Бєлав до Маріїн-Двору й повернутися додому живими. Наступного дня вирушав конвой єврейської громади, Нікчевичі від’їздили до Ізраїлю, а ті коробки були запорукою нового життя. Якби вони лишили їх по собі в квартирі, куди заселиться невідомо хто, напевно, хтось, чий дім давно згорів, або котрась із тих злиденних сімей біженців зі Східної Боснії, то Рахелу та її синів, хоч би на край світу поїхали, мучило б відчуття зради, яку вчинили, покинувши те, що їхній батько та дідусь збирав ціле життя, в чому бачив найбільшу красу, але й таємний ключ до власної долі. Саламон Барух захоплювався творами арабської каліграфії, не минало й дня, щоб він не розкладав на столі тих рукописів і з лупою в пальцях не відстежував руху руки, яка водила каліграфічним пером; при цьому він не знав жодної літери арабської абетки. Міг вивчити, але не хотів. Для нього була ціннішою ілюзія світу, створеного заради краси, а не заради змісту.
Рукописи Саламон Барух обліковував у бухгалтерській книжечці з синьою обкладинкою. Занотовував кількість сторінок, особливості паперу і стан, у якому рукопис потрапив йому до рук: чи погризли його миші, і якщо так — то наскільки сильно, і чи постраждав він від вологи, і чи вицвів на сонці, чи він від початку й до кінця написаний тією самою рукою, чи це плід роботи кількох каліграфів. Записував також, у кого й за яку ціну придбав цей рукопис. Поряд із датою нотував, яка того дня була погода, яка ситуація в країні й світі, чи сталося щось важливе в місті, чи домашні поруч у повному складі, чи не захворів хтось із них, і чи не поїхав. Саламон Барух взагалі-то не вів щоденника. Єдиними днями, які йому хотілося зафіксувати, були ті, коли він знаходив новий рукопис. А може, справа була в якійсь його особистій вірі, в чомусь такому, що жорстокі й поверхові люди назвали б марновірством.
Першою датою в записнику із синьою обкладинкою було 17 грудня 1923 року. Того дня він виміняв у Григорія Єфтановича на музичну скриньку, що грала «Маленьку нічну серенаду», дві рукописні сторінки, видерті з книги, списані червоною й чорною тушшю. Мухаммад Бучук сказав йому, що це сторінки з Корану. Того 17 грудня 1923 року в Сараєві падав сніг, і його нападало вже стільки, що з Мейташа і Банського Брєґа «безперестанку з’їжджали діти й дорослі». Барух зазначав ще й таке: «Наше щастя, що ми місто на краю світу, тому не журимося світовим лихом, отож старе і мале вважають, ніби ця зимова краса — єдине, що зараз існує під небесним склепінням».
Останньою датою в записнику стояло 14 березня 1975 року. Того дня Саламон Барух купив свій останній рукопис. Фехім Касумагич продав йому за тисячу динарів дванадцять оздоблених золотом сторінок, списаних чорною тушшю. У нижній частині дванадцятої сторінки стояла воскова печатка, а під нею тією ж тушшю було дописано: «Годі воєн поміж нами, краще бути у вірі братами!»[80]. Супроводжувалась ця подія дещо довшою довідкою про обставини того дня: «Погода не покращилася, хоча кілька днів тому все натякало на це. Молодь сміється — їм дощі й тумани не перешкода, а старі стискають кулаки і затамовують дихання під водою. Чекають сонця й повітря, щоб надúхатися. Ось і я щороку стискаю кулаки все міцніше, і все більше дивуюся, коли вдається дочекатися весни. Щойно поховали Велька Влаховича[81], а по радіо повідомляють, що помер Іво Андрич, письменник. Між двома війнами він приходив до мене в антикварну крамницю, здається, я продав йому примірник Нєгоша. Дарма вони стискали кулаки, бо не дочекалися сонця й повітря, а від мене молодші, що один, що другий».
Між першим та останнім Баруховими записами вмістилося точно 349 дат. Стільки ж було рукописів у коробках, і стільки днів зберіг Саламон. Другої світової війни у Сараєві, за свідченнями із записника, й не було б, якби 27 травня 1944 року Губерт Померанке не приніс звідкілясь сувій, перев’язаний шовковою стрічкою, «списаний упевненою рукою, пензлем і чорною тушшю, шедевр, 70x35 см». До цього йшов коментар: «Він наполягав на тому, щоб не брати з мене плати, і я сказав, щоб він повернув рукопис туди, де його знайшов, якщо не візьме грошей. Я сам визначив ціну: місячна платня вищого поштового службовця після закінчення першого року по війні. Гадаю, що до того часу я матиму такі гроші. Він утримує і переховує мене за свій кошт, сподіваюсь, і я б із ним так само повівся в аналогічній ситуації, але те, що придбане, має бути оплачене. У нашому місті сонячно, вночі я виходжу на дах і дихаю. Губерт розповідає мені, що Німеччина програє війну. Він боїться цього, я через це сумую, але ми обоє щасливі. Він боїться переможців, а я сумую через те, що знаю: не повернуться мої брати й сестри, дядько Рікі й тітки, одна і друга. Губерт німець, а я сам-один. Він добрий до мене, і я пробачаю йому, що не назвав мені ціни».
Ім’я Губерта Померанке після цього не згадувалося. Невідомо, чи пережив він гнів переможців, у який спосіб Саламон Барух виплатив йому борг, «місячну платню вищого поштового службовця після закінчення першого року по війні». Записник у синій обкладинці Рахела вперше розгорнула 25 лютого 1977 року, в ніч перед похороном. Не могла спати, поки батькове тіло спочивало в морзі кошевської лікарні, тому й відчинила шафку над Саламоновим ліжком. Там він тримав речі, які могли б йому знадобитися, коли він читав до ранку. Найбільше благословення пенсії — можливість спати до полудня, казав він щоразу, коли дочка, збираючись вранці на роботу, бачила, як він досі читає в ліжку.
У шафці були окуляри для короткозорих і для далекозорих, коробочка м’ятних льодяників, кишеньковий годинник, посвідчення члена товариства гірського туризму, кілька канцелярських ручок, астматичний інгалятор, ліки і записник у синій обкладинці. Рахела розгорнула його й почала читати. Дійшовши до 27 травня 1944 року, вона заплакала. Але не над мертвим батьком, якого змалечку сприймала як діда, бо він був удвічі старший за маму і йому давно переступило за шістдесят, коли народилася Рахела. Вона плакала через Губерта Померанке, чоловіка, чийого імені батько ніколи не згадував у розмовах із нею.
— Де ти був під час війни?
— У задниці! В Сараєві, де ж іще.
— І як тобі було?
— Значно краще, ніж багатьом.
— Як це?
— А так, що мені люди стали в пригоді. І їй-богу ставилися до мене краще, ніж я сам до себе!
Так говорив Рахелі батько, а вона чомусь не запитала, як же звалися ті люди. Ну ось, вони звалися Губерт Померанке. Поки вона шукала його ім’я на наступних сторінках записника в синій обкладинці і не знаходила його, Рахела вперше подумала те, що згодом супроводжуватиме її ціле життя і стане найважливішою думкою, дорогоцінною достоту так само, як для Саламона Баруха були дорогоцінними арабські рукописи. Тим, що вона народжена, що думає і відчуває, тим, що народила двох синів, а потім втратила чоловіка, усім тим щастям і нещастям, що приходить з народженням, вона завдячує татові, бо він єдиний з цілої родини вижив. Тато — це її рідний край, її місто, її мова й батьківщина. Все інше — ілюзія, сьогодні воно виглядає так, а завтра інак, а причини для любові й ненависті завжди однакові. Тієї ночі вона зрозуміла, що може поїхати хоч на край світу і не шкодувати за тим, що залишить, бо якщо колись, іще до її народження, такою тонкою була нитка її майбутнього життя, якщо міг померти той, хто ще тільки мав її народити, тоді поза батьком немає нічого, що було б її корінням. Існує ще тільки Губерт Померанке, дух чи фантом, якого вона шукатиме, поки живе.
Того останнього сараєвського дня вона довго розмірковувала, як вчинити із записником. Спалити його чи забрати з собою? Немає сенсу віддавати його в Інститут орієнталістики разом з рукописами, бо аматорські нотатки якогось там антиквара для тих людей нічого не означатимуть. Вона подумала було залишити записника єврейській громаді, але сама ж із себе посміялася, бо тільки зі сторінок, присвячених 27 травня 1944 року можна було здогадатися, що їх писав єврей. Але навіть і того дня батько не написав того про себе, лише: «Він німець, а я сам-один».
[79] Вісімка — важливий стратегічний об’єкт під час сербської облоги Сараєва у 1992–1995 рр., колишній популярний ресторан у горах на південь від міста.
[80] Цитата з Мухамада Хевая Ускуфі (1600–1651). Цим текстом автор закликає християн приймати іслам.
[81] Велько Влахович (1914–1975) — громадський і політичний діяч, народний герой Югославії.