Поки один тримав хлопцеві руку, другий зашивав долоню, а третій між указівним і великим пальцями притримував кінець нитки. Аладин був спокійний і здригнувся, ніби пес, що ховається від дощу, тільки коли після останнього стібка довелося затягнути нитку.
Коли незнайомці йшли, мати замість платні простягнула їм кусень хліба. Вони не взяли, та якби вона знала венеційську і якби стояла за п’ятдесят кроків — зрозуміла би, що чорні люди ще до неї повернуться.
Нога Івана Завишина ніколи не ступала на палубу корабля, і в море він ніколи не ходив. Ніколи в житті й пальця не вмочив у морську воду, перевіряючи, чи справді вона солона, і чи гладеньке каміння під водою, і чи небезпечні крабові клешні. У дитинстві йому заборонялося наближатися до берега, і то була єдина заборона, яку мав від батька й матері. Але й єдина очевидна зовнішня ознака шляхетства Завишинів. Ніколи не ступати на корабельну палубу, ніколи не спускатися до моря, ніколи не розглядати — не те що до рук брати — рибальські сіті чи вудку. Море — це покута злидоти без імені й коріння, а їм, за чиїми іменами пам’ятають славетну минувшину міста, і то не одну, а цілих сім минувшин, велено жити край моря і не помічати його. Коли дув юґо[78] і запах моря ширився Прімоштеном, шлунки Завишинів корчила нудотна судома. Це також була ознака шляхетства. У дитинстві Іван імітував ті страждання й наслідував дорослих, що в такі дні вивертали з себе усе з’їдене, а коли виріс — і справді не міг заспокоїти шлунок, зачувши запах моря.
Острови були для Завишинів тим же, чим для решти людей зірки та інші небесні тіла. Місцями незбагненної туги і таємниць, де найохочіше замешкує людська фантазія і куди щоночі мандрує світла частина душі. Якби можна було перестрибнути море або дати людині крила, зник би рай. Злидота полетіла б до зірок, а шляхта опинилася б на островах. Ця туга така водночас і сильна, і сліпа, що непоміченими лишилися всі ті, хто, може, прилетів із зірок, отак і Завишини ніколи не зустрічали жодного острів’янина. А якщо й зустрічали і якби й мали нагоду заговорити з таким чоловіком, навряд чи повірили б йому, що приїхав з острова.
Позаяк ніхто вже не завертав у завулок з руїнами, палацами, які тільки мали ними стати, і будиночком, де мешкав Іван Завишин, той почав потроху відвикати від людей. Попервах він ще зустрічав загірних селян, що приносили йому ягнятину, сир, картоплю й сіль, а тоді почав просто залишати для них дукат під порогом. Селяни щоп’ятниці підіймали камінь, забирали золоту монету й залишали біля дверей крам. Двічі дзвонили у коров’яче брязкальце, Іван чекав п’ять хвилин, доки підуть, а тоді забирав харчі. Так найкраще. Коли достатньо довго не бачиш людських очей і не чуєш мови, починає здаватися, ніби людей немає, а цей світ створено лише для тебе. Не існує кращого способу досягти безсмертя. Коли зникають всі інші люди, твоя смерть втрачає сенс.
Коли троє чорних людей зашивали Аладинову долоню, Іван Завишин уже був упевнений, що лишився на світі сам. А тієї ночі перед світанком, коли чорні люди прокралися в кам’яну халупку, де спала жінка з картоплиною в роті й пов’язкою на вустах, Іван Завишин остаточно укріпився в своєму намірі забути людську мову.
Три руки винесли жінку надвір, тихо, щоб не розбудити хлопчика, а вона дивилася на них широко розплющеними чорними очима і не могла ні крикнути, ні поворушитися. Руки її висіли, ніби мертві соснові гілки, що не встигли ще всохнути після того, як їх зламала буря.
Хлопчик прокинувся на самоті. Надворі його зустріли людські погляди, яких не впізнавав. Добрі й богобоязні люди дивилися зі зневагою, відступали від нього в свої домівки, ті, з чиїх вуст він уже чув прокльони на адресу Бога, дивилися з ненавистю, а руки або схрещували на грудях, або запихали в кишені, м’яли долонями яйця й пильнували, щоб не попастися, бува, на який гачок. Ті ж, котрі мали пильнувати два світи — той, що молиться, і той, що кляне, — і забезпечувати їхнє співіснування в мирі й злагоді, кричали, що курва втекла з місирцями, а байстрюка покинула їм. Суки серуть під порогом у чесних людей, і треба було б заплатити гицлям із Шибеника, щоб улаштували облаву і очистили острів. Бійся дня, коли в церквах запахне свіжиною, бо тоді забракне ладану. Так вони кричали, Аладин же наступного ранку заповз у рибальські сіті в човні, запорпався між макреллю, морською травою та омарами і втік з острова.
Із собою він узяв тільки фінського ножа і вирішив розшукати батька. Не знав, чого хоче більше: врятувати матір від чорних людей і повернутися з нею додому, чи помститися людям. І добрим, і тим, які зовсім інші, а найбільше охоронцям земного й небесного порядку.
Коли він вистрибнув із човна з оголеним лезом, укритий риб’ячою лускою, з морською травою у волоссі, з сімома крабами, що в передсмертному страху вп’ялися в його тіло, рибалки повірили, що перед ними сам чорт. Чи принаймні чортів учень, відповідальний за справи рибальські. Вони навіть перехреститися не встигли, як Аладин уже біг набережною, видаючи крики, від яких навіть приголомшеному риб’ячому народові хотілося назавжди заплющити очі перед страхіттями цього світу. Знаними, але й тими, з якими ще тільки належало зустрітися.
Аладин гадав, що світ не набагато більший за Сусак, а опинився у Прімоштені, що був більший не тільки за світ, але й за все, що могло ввижатися у снах, що завжди здається більшим і ширшим за бачене наяву. А де Північне море і острови, де Місир, у який чорні люди повезли матір, де усе, про що він знав, хоч і не розумів, звідки?
Він біг містом, поки ноги несли, люди тікали від нього, і він тікав од людей. Стискав ніж пораненою долонею, бо знав, що без нього не зможе з’явитися перед своїм батьком. Коли все-таки його знайде. Потім він просто захотів перепочити, та куди не потикався — всюди вигулькували ті, що його боялися. Зрештою опинився у безлюдному завулку, поміж руїн, перед будинком, двері якого здавалися давно замкненими.
Він ліг під ґанком, схиливши голову на кам’яний поріг, і поклав ножа біля себе. Лезо світило йому, поки не зайшло сонце, а потім Аладина поглинув морок.
То була остання ніч Івана Завишина. Потому йому належатиме тільки час, проведений без сну.
Перед світанком він сіпнувся й прокинувся, схопився з ліжка і помчав сходами вниз. Не встиг ані взутися, ні вбратися, ні подумати, щó жене його надвір. Відімкнув усі три замки на дверях, вискочив назовні, спіткнувся і впав. Йому закрутилося в голові, коли вдарився підборіддям об кам’яні плити ґанку. Біле місячне сяйво ставало червонястим, Іванові здалося, що камінь горить. Він спробував підвестися, та ноги знову заплелися. Він перевернувся лежачи — і зустрівся лице в лице з хлопчиком. Той здивовано дивився на нього й жахливо смердів рибою та морем. Іван ледве стримав блювотний спазм, ковтнув те, що підкотило до горла, та хлопчик і не кліпнув. Іван здивувався, скорчив гримасу — це було легше, ніж заговорити, але хлопчик і далі дивився так само здивовано. Тоді Іван Завишин уперше подумав, що на нього дивляться мертві очі.
Він сидів спиною до Аладина і намагався думати про те, що мав би зробити зараз. Але в голові була стіна, складена з нерозумного відчуття, з думки, що здоганяла, скільки б не намагався втекти від неї, — що він прокинувся запізно, мусив прийти раніше, коли хлопчик був ще живий.
Почувався винним, хоч і не знав чому.
Був уже день, коли він нарешті підвівся, поклав долоню на ще не захололе чоло і середнім та великим пальцями закрив хлопчикові очі. Побачив ніж, гарний, якого не бачив ніколи досі. Взяв його в руку, та на лезі не було жодної краплі крові. Отже, хлопчика не вбито. Ніхто не візьме його смерть на душу.
Закопав тіло у найстарішій з п’яти руїн, у будинку двоюрідного діда, що розвалився понад п’ятдесят років тому, і довго думав, чи покласти ножа поруч із хлопчиком. Але зрозумів, що це було б недобре. Якщо вже дитину не можна поховати по-людському, а не можна, бо тоді Іванові Завишину довелося б розмовляти з містянами й пояснювати, що сталося, тоді краще все ж не ховати її з ножем, ніби вбивцю. Подумав іще, чи не годилося б заради хлопчика перервати своє мовчання, та хто б став слухати, коли всі вважають його божевільним і проклятим?
Хоч, може, Іван Завишин так би й зробив, якби тільки знав, що коїтиметься з ним наступної ночі.
Уже вві сні він збагнув, що сон цей не його. У цьому сні він згорнувся клубочком під чужим будинком і почав кликати батька. Дивився в бік моря, на лінію, над якою починалося небо, бо знав, що батько там, за нею. Отак і заснув, кличучи, у своєму сні, і знову наснилося, що лежить під чужим порогом і кличе батька. Поки не прокинувся, Іван перепливав зі сну в сон, і снилося постійно те саме, вічно чуже.
Так було першої ночі, і хтозна, скільки ночей минуло, поки місто дізналося про муки чоловіка, з яким ніхто не розмовляв, ніхто не бачився, бо в завулок із п’ятьма руїнами, двома палацами, які невдовзі ними стануть, і будиночком, у якому мешкав останній шляхтич Завишин, людська нога давно вже не ступала. І не ступить, поки Іван не помре у своєму сні, поки не проваляться останні дахи, і поки кожен камінь, із яких були зведені будинки, не перетвориться на прах. Доти корабель із чорними людьми вже допливе до Місира, а народ в лиху годину повторюватиме: «Боронь тебе Боже від Івана Завишинового сну». І завжди горло стискатиметься, перш ніж язик намацає двоє своїх літер.
Йид
Ім’я Сави Турудії-Костича колись — можливо, за десять чи п’ятнадцять років, — з’явиться у каталозі американської Бібліотеки Конгресу, де серед публікацій з цілого світу збережено і всі числа найважливіших щоденних газет, які виходять у Сербії. Це станеться тоді, коли система буде повністю комп’ютеризована, всі сторінки газет буде поскановано, а всі згадані на них імена будуть введені до велетенського, зручного в користуванні абеткового покажчика, де буде зазначено й частоту згадування, і дату та місце, з якого певне ім’я продовжило своє життя у газеті. Ім’я Сави Турудії-Костича з’явиться лише раз, у белградських «Вечірніх новинах» за 21.11.1992 року, в рубриці «Чорна хроніка».
«У жахливій автокатастрофі, що сталася нині пізно вночі біля Баїної Башти, одинадцять осіб важко травмовано, а один чоловік загинув. Зіткнулися автобус із номерами міста Ніш та приватна вантажівка без розпізнавальних знаків. Серед травмованих водій автобуса Благойє Сетінов, інші десять — пасажири вантажівки, так само як і загиблий Сава Турудія-Костич (23), уродженець Заєчара. Органи громадської безпеки розслідують причини цієї трагічної аварії, що сталася на рівній та безпечній ділянці траси. Щасливою обставиною в цьому є те, що автобус із Ніша був порожній, інакше людські жертви були б значно більшими».
Ця подія не згадувалася в інших газетах за 21.11.1992 року, і в наступні кілька днів не згадувалася також. Ніде не з’явилися некрологи з іменем Сави Турудії-Костича, не було опубліковано й звіту за результатами розслідування причин аварії. Це й зрозуміло почасти. Довкола була війна, і одна, по суті, мирна смерть не могла важити багато.
Якщо одного прекрасного дня ексцентричний дослідник архівів газет югославськими мовами зацікавиться автомобільною аварією біля Баїної Башти, або ж його приваблять ритм та мелодія імені Сави Турудії-Костича аж настільки, що захоче реконструювати його життя — це завдання, попри досягнутий — але й передбачений — технічний рівень як вашингтонської бібліотеки, так і інших дослідницьких центрів документації, виявиться неможливим. Навіть якщо ми піддамося вічному оптимізму наукового прогресу, у наступні п’ятсот років справа Сави Турудії-Костича все одно не зможе бути розслідувана. Яка справа? Та, що виникає вже з факту, що жив собі й помер чоловік з таким іменем.
Додаткову складність для майбутнього дослідника може становити і той факт, що ім’я Сави Турудії-Костича фігурує тільки у трьох офіційних документах зниклої вже держави. У муніципальній книзі народжень, у реєстрі осіб, що постійно мешкають у Заєчарі, і в списку учнів першого класу початкової школи «Іван Ґоран Ковачич». У другому класі такого учня вже немає, немає й записів про перехід до іншої школи, хоч і мали би бути, відповідно до тодішніх правил. У Заєчарі Саву Турудію-Костича ніхто не пам’ятає, а його батьків, Вукосаву й Славолюба, неможливо розшукати. Вони не живуть у тому місті, але й у книзі смертей їх теж немає. Немає й відомостей про зміну постійного місця проживання в муніципалітеті. Вони жили на вулиці Бориса Кідрича, будинок 12. Будинку з цим номером нині також не існує, його знесли 1984 року.
Однак можна було б вийти на слід вантажівки, в якій, за повідомленням «Вечірніх новин», загинув Сава Турудія-Костич. У тодішньому управлінні державної безпеки в Баїній Башті, ближче до кінця війни перейменованому в поліцейське управління, зберігається дозвільний документ на вантажівку марки «FAP», вироблену 1962 року і зареєстровану в Тузлі на ім’я Степана Керошевича, постійного мешканця Власениці, Соціалістична Республіка Боснія і Герцеґовина. Дозвіл супроводжується короткою службовою запискою, зробленою від руки кирилицею: «Відновленню не підлягає. Розпорядитися про утилізацію решток коштом власника транспортного засобу!».
Той, хто написав таку записку, очевидно, хотів дотриматися формальної процедури і тим самим зняти з себе гіпотетичну відповідальність за вивезення знищеної вантажівки; для більш поінформованих свідків історичних подій, яким майбутній дослідник із Вашингтона бути не мусить, записка виступає еталоном цинізму сильних світу цього. З імені власника вантажівки, а отже, — з його ймовірної етнічної приналежності можна легко виснувати, що в Степана Керошевича влітку 1992 року машину було конфісковано. Керівництво сербської громади Власениці одразу ж після вступу до міста видало наказ про загальну «мобілізацію транспортних засобів і техніки», тож малоймовірно, що Керошевич міг зберегти за собою свою вантажівку, навіть якби його не витурили з міста як хорвата. Поліцейський, що склав записку, все це чудово знав. Єдине, що залишалося для нього невідомим, та й не особливо його цікавило, — те, що Степан Керошевич пережив захоплення Власениці сербами і що йому вдалося втекти до Тузли. У день знищення його вантажівки сам він у будинку Нусрета Зукановича перебудовував велику спальню, перетворюючи її на дві менші кімнати: одну для Нусретової доньки, іншу для сина. Зуканович пристойно розрахувався з ним за цю роботу, ще й допоміг дістати фургон «фольксваген», яким Степан упродовж наступних місяців і років возитиме цеглу й цемент.
[78] Юґо — сильний південно-західний або західний вітер на Балканах, зокрема в Далмації, регіональний різновид сирокко. Вважається, що юґо приносить поганий настрій, тривогу та божевілля.