Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вже в кінці вересня за чотири години до ранку переконавшись, що «козакам допомагає бог», пересварившись уже вкотре, рештки яничарів, кримчан, буджаків, ногаїв та іншого недобитого козаками наброду-потолочі, знялися із ретраншементів і пішли, посолонувавши в поту, сльозах і крові, хто куди. Говорили тоді, що турецький головний імам бачив у сні провидіння: зі Сходу на Туреччину йшла неймовірна туча, і це вирішило долю Азака. Уже по відході отого вавілону в Синє море козаки й міщани знайшли в місті, порту і під фортецею між уламками і трупами тисячу уцілілих і дві тисячі поранених приступців. За приблизним підрахунком козаки втратили до півтори тисячі побратимів мертвими і майже всі були поранені, забили в боях дев’яносто шість тисяч нападників-агарян, окрім чорнолюду, і двічі по стільки їх поранили. То був нечуваний і небачений героїзм, і Сірко та й усі інші побули там у справжньому пеклі, перемігши і неможливе. Слава про героїв-«сидільців» жила довго...

Тепер і маловірні поверненці не сумніваються вже, що ніякою силою на землі не вибити козаків із фортеці і міста. Давно відкупився і вивіз свій гарем капукегама, недим і капучі-паша Високого Порога, колишній аманат у козаків Алтан-шеріф, залишивши лише стару дузунджі-ханум Марієм на поталу цим чердбанджі-полковникам. Давно вона обвикла до них і тепер навіть не вірить, що мала якесь упередження, не вірила й тому, що була прихильна до султавини, яку в подумках обзивала тепер повією, бо та, кинувши її напризволяще, навіть словом не згадала, як і за що буде вона, Марієм, жити в цьому палаці, не подякувала ні за довголітні повчання, ні за материнсько-щедрі та щирі слугування, що забрали всю молоду силу і випили красу з її очей і лиця...

Давно в Алтановім палаці живуть три старшини з родинами, називаючи колишню Марієм «пані Марією» чи «пані господинею», і хоч відчуває вона відтінки їхнього глузу-жарту, та не ображається, бо виказується те не для образи та принижень якихось, а задля зичливого і приязного дотепу та панібратства з нею. Де ж то колись Алтан, господар її, дозволив би жартувати з нею, хоч би і насміхаючись? Навіть оте «бабусю», що ним її окликають тут діти тепер, стало їй приємним і рідним. «Нужда закон міняє»,— казав їй Сірко, жартуючи, а вона тепер знає, що не лише нужда його міняє, а й ще дещо.

Ще з дня приїзду старшинських родин сюди стара Марія відчула нагальну потребу в своїх послугах, надто коли в молодої дружини Сірка Софії об’явилися двойнята — спершу Петрик та Мариська, а через рік — Ромчик та Яринка. Бідна молодиця не знала, що робити з ними, і так прив’язалася до служниці-полонянки, інакше й не звертається до неї, як пані матусю. Що й казати, те ставлення зігріло її щирістю та теплотою, на перших порах ледь не плакала, безсила упоратися з почуттями, що виповнювали її. Рідна давнина заговорила, не інакше.

Виховувати цих діток дуже просто, не те що султанин. Полковник, як любить вона величати Сірка, вимагає від малят послуху, та й вони, нівроку, вдалися спокійними. Ото тільки й гризоти в родині, що полковник рідко буває вдома, з ночі до ночі вовтузиться то з Конограєм коло чайок та байдаків, то на валах та мурах, латає дірки та домуровує стіни під орудою отого донця, отамана Михая. А коли й прийде, геть стомлений, мало говорить до дружини, аж та бідкається його здоров’ям, просить у «пані матусі» всіляких наварів та трав’яних настоїв...

Марії подобається її господар, навіть тоді, як і переп’є часом. Ото хіба ніяк вона не може забути тих христин, і одних, і других. І весело було на них до знемоги, і обрядно як і слід, і чинно та урочисто, а от же лишило в душі її, Маріїній, щось таке, що аж коси ворушаться, як згадає. Нехай би був бідний, а то ж є всього!.. Обом донькам: і старшій, і молодшій, обрадуваний, і золоті перстені, і по килиму, і габи та єдвабу відрізами, і срібні та золоті обручки в’язані надвіруч подарував!.. А синам, прости, аллах, і згадувати сором!.. Радувався ж старшому, Петрусеві, так, що й місця не знаходив, а прийшло до подарунків — запоясника поклав, та й по всьому!.. Думаєте, щось кращого подарував меншому — Ромчикові?.. Отак же тішився ним і тішиться, а обдарив таки тим же запоясником-ножакою, як і старшого. «Не дарю тобі, сину, нічого... мечем собі все добудеш!..» — сказав і першому, і другому. Марія разом з Софією цілий день плакали з того...

І все було б гаразд у старої, коли б не підвернулися негаразди.

Якось надрано, перед самим просипком міста, Марія, схилившись над відчиненим вікном, мовчазно дивилася у ранкові сутінки двору, в туманцем опеленану далину співучого повесіння, як раптом почула цокіт копит, що навально наближався до палацу. Начулася вона отут тих цокотів всіляких, але цей, як ніколи, чомусь збентежив її, заколотив у груди якось аж ніби боляче.

— Агов, сторожа!.. Пу-гу-у! Пу-гу-у!..— прокричав він у сонну тишу, осадивши раптово огира під брамами.

— Кого бог приніс і пощо так нагло? — завовтузився вартовий козак у дворі.

— Я — сотник Мирін Кіш!.. Від наказного отамана фортечного до полковників у негайній справі.

— Гасло?..

— «Горять пороми!..»

— «У Базавлуці!..» — відповів жваво вартовий і за мить відчинив браму.

Марія бачила, як джури з поспіхом вивели зі стаєнь осідланих отаманських коней, як, тихо про щось перемовившись, скочили полковники в сідла і стрімголов понеслися, аж джури за ними не поспівали...

«Що ж би то все значило?» — крутилося клопітливо в голові Марії, не знаходячи відгадки. Повагавшись, вона, врешті, зважилася піти в покої до Софії. Оте передчуття штовхало її, турсало, гнало. Але в покоях господині було тихо, і Марія вийшла.

А в фортечнім дворі уже клекотів гомін. Коло хтозна-ким і коли поставлених столів посеред двору легенько маялися штандарти: світло-вишневий вгорі і лазуровий внизу — донців і багатоколірний, в середньому пасмі якого був козак з рушницею на плечі, а в руці шабля і поряд сонце, місяць і зірки — січовиків... Між ними велика спільна корогва малинова, оторочена золотом, посередині якої вершником сидів Григорій Побідоносець, списом затиснувши до землі коло кінських ніг змія, і поряд отака ж корогва святої Покрови...

Важлива, видно, скликалася рада. Одне — он як рано, спозаранку починалася, а друге, відбуватиметься під найсвятішими для товариства стягами та корогвами. Вийшла і стала під штандарти старшина. Козаки, що тепер великим безладним кругом повнили гамірне фортечне дворище, поволі купчилися біля столів, наводили лад у рядах, затихали, особливо коли помітили у гурті старшин січового ієродиякона Михайла Гунашевського і посланого ще в зимі до царя з товаришами Івана Разю.

— Славне січове товариство, побратими, лицарі!.. Славне козацтво Війська Донського! — хриплувато почав після короткої перемовки між старшиною наказний отаман донців Михайло.— Не можу промовчати, що ми, і запорожці, і донці, є одним народом на землі, де все вирішує товариство, а не монарх та його лакизи, де круг ваш і його рішенець — закон, де козак може виказати безбоязно свої бажання і надіятись, що до його голосу прислухаються. Наше п’ятилітнє спольне стояння отут показало і нам — донцям, і вам — січовикам, що ми не різнимося нічим з-поміж себе, що наша нужда — то і ваша нужда, що ваші уподобання — то і наші уподобання, прагнення до волі проти тиранів будь-яких полич. По п’ятилітній, кажу, звитязі нашій спольній, об яку, як об неприступний мур, розбилися тричі навальні ворожі орти-мурашники незчислимі, ми маємо чим похвалитися і перед братами хрещеними нашими та світом, і перед родинами та близькими, і перед вивільненими нами ясирниками звідусюд. Тож будьмо й надалі єдині! — примовк він і, глянувши на Засуху, що сидів поряд і ворушив неспокійно пальцями, хриплувато крекнув і об’явив: — Послухаймо, товариство зацне, ще наказного січовиків пана Засуху. Говори, брате...

— Приєднуюся, товариство, до сказаного паном Михайлом зацним отут і ознаймую: згадана ним єдність визнана нашим сябринним і спольним кругом-радою і буде нами впроваджуватися в життя, як клятва на хресті!..— підняв він бунчука над головою.— Єдинодушно і єдинохотно те прийнято нами вчора-а, але виноситься й на ваш суд!

— Хвала-а!.. Хвала-а ко-зац-тву-у!.. Сла-ва-а!..— гукнули невпопад козаки, піднявши догори руки й шапки.

— Отож,— переждавши, поки стихне гомін юрби, продовжив Засуха,— ми звільнили наш прадавній Азов — оці ворота, що вели до турецьких та татарських неволь, налагодили і відбудували оборону міста і життя посполу, що живе в ньому, і могли б звільнити не лише Азов. Та ба, нам давно перестала допомагати мати Січ, бо сама в біді непоправній, нам давно став майже в супору, знамо вами, Донський круг, що боїться погроз царя через воєводу московського... Козаки не можуть жити за кошт поспільства міста, а мита, зиску з перевозів і торгів нам не вистачає... Більше року ми живемо вже за рахунок спадку славного стратега січового, покійного Сулими,— перехрестився він розмашисто.— Пухом земля йому, покійникові... А дав той спадок нам ваш побратим і наш прикладний лицар полковник Іван Сірко, з нами сущий,— повернув він лице до старшини, між якою сидів той.— Викажемо хвалу йому, побратими, поспільну! — ткнув він бунчуком в бік Сірка.

— Сла-ва-а!.. Хва-ла-а!.. Сірко-ві-і!.. Сіркові-і!..— бурею знялося над товпищем оте славлення.

— Покійному Сулимі, братове, сла-ва-а!..— гримнув, звівшись із лавки, Сірко.— Су-ли-мі-і!..

— Хва-ла-а!.. Су-ли-мі-і!.. Су-ли-мі-і!.. Су-ли-мі-і!.. Слава-а!..— полетіли розмаїті шапки вгору над товпищем і гук, що аж у місті був чутним.

— ...Але, любе побратимство,— продовжив знову Засуха,— склалося не на ліпше... Склалося так, що мусимо без звитяги полишити оцю, кров’ю нашою і наших братів рясно политу твердиню... Віддаємо тому ж туркові!.. Знаємо, що це небачене і нечуване в світі, проте мусимо, бо нема іншого ходу нам, бо государ московський через воєвод рушенням вальним грозить, купчить підкупом калмиків коло Дону, розділив, гадаю, даринами головний круг Війська Донського; бо король лядський, захопивши вже і січові коші, прадавню і святу нашу твердиню, домовившись із ханом та отим же царем, вистинує геть наших братів і сестер, матерів і батьків, вистинує дощенту, і покінчить, якщо ми з вами не відійдемо негайно із Азова... Либонь, добре заплатив султан магнатам і воєводам, королеві й цареві, коли на такий гріх вони йдуть проти своїх оборонців і одновірців... А з тим, міркуйте, підіймається й поцінок нашим звитяжним суксцесам отут!..— примовк Засуха, оглянувшись на старшин.— Отож, вислухайте, будь ласка, горемичних посланців наших од Січі-матері та побратима-отамана з відмовою государя-царя і наказом головного отамана донського Наума і зважте, що маємо робити й чинити,— замовк він, поклонившись на чотири боки кругові.

— Не підемо звідси-и! — вирвалося, як стогін, з натовпу.— Не пі-де-мо-о!.. Не пос-ту-пи-мо-ся-а!..— неслося, лунало й ревло бурею над фортецею.— Цар і круль нам не ука-аз!.. Не у-ка-аз!..— проривалися викрики з несамовитого гулу.— Чуєте!.. Не у-каз-з-з!..— зарухалося, близячись, товпище, не стримане передніми.— До дябла-а їх!.. Кати-и!.. Вовки-и!.. Іуди-и!.. Смерть їм, нехристам!.. Смерть!.. Не пі-де-мо-о!.. Ведіть на Стамбул!.. На Стамбул!..

— Хрещені брати мої! — вийшов, виставивши хреста з-під сутани, із-за столу вперед ієродиякон.— Зичення вам усім від брата вашого і чільного сподвижника в оцьому звитяжстві, січового гетьмана Карпа Півторакожуха-а! — посилив голос Михайло Гунашевський в кінці.— ...Від старшини всієй січової при ньому сущої!..— повів голосніше над раптовим стишенням юрби.— Волею бога нашого ми втратили матінку Січ свою та, його ж піклунками живучи, осіли знову на островнім Низу кошами... Гризуть татари нас, скубуть і гвалтують турки, вішають, саджають на палі і стинають нам голови ляхи, сіючи розбрат між нами, і нікуди податися, і нічим осилити нам ту напасть роковану,— передихнув він і прокашлявся.— Батько Карпо просить і вас, донці славні, і вас, побратими кревні, полишити фортецю, заспокоївши тим царів турецького і московського та круля ляського, а самим іти, хто хоче, до купчення на Низу в Базавлуці, то і я того дотримуюсь, і у вас прошу розсуду і згоди...— вклонився сумовито Гунашевський.

— ...Як знано вами, ходили ми, посланці ваші, ко двору царському,— вийшов наперед столу Іван Разя,— помочі збройної, а найпаче арматної домагатися. То, як не блажили дарунками вашими воєвод та служців Приказу, як ретельно не старалися, не домоглися до самого государя дійти,— спинився він, розвівши руками.— Не могли і більше чекати там, бо попередили нас добрі люди чи й підсилом, може, нараяні, що бояри хочуть нас скатувати. Тому поспішили назад... На Земському соборі ніби було давно порішено, щоб ми здали Азов. Воєводи і служці-приказники кепкували з нас, коли ми сказали, що стоїмо загородою їм отут... Глузи і кпини весь час чули ми від них брудні й образливі, що й повторити не можна, крамольниками і банітами нас величали, холопами і паличниками та шубравцями-шарпаками називали, аж стерпіти того несила було, а наостанку закували в колодки і кинули нас у буцегарню, що зветься Фроловою вежею, і всіх у вошах та кліщах тримали... Тепер мене відпустили за викуп з наказом тим грізним, а Федя Штиня, Василя Вуса, Гаріфа-Григора Шикмаза і Федя Шелудяка заложниками лишили, то і зважте самі... За воєвод та царя став і круговий отаман Війська Донського нашого Наум,— додав він згодом і, вклонившись, пішов до столу...

— І Штиня, Вуса та Шикмаза?..— заревів круг стогоном.— Нехристи-и!.. Іуди-и!..