Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Як тільки спорожнилися після двотижневого бовтання в морі і відійшли від берегів у досвітній туман бриги, галери, шхуни, барки, корвети з калевринами на носах та легкі релі із валонами-стерничими, так і зашумувало та загуло, що прибій отой, козацтво... Дотепи і реготи розбудили мовчазне досі прибережжя, а вже коли, заморивши наспіх щедрим сніданком з гальбами-пінтами бургундського вина черв’яка, вони ошатилися в оті убори та ронди і облюбували собі коней, налякані фламандці, хай і про себе, все ж не вірили, що оці «цигани» прийшли сюди на війну із «левами Кастілії», а не для розваги.

— ...То як воно, Гераську, отут тобі? — питався якийсь з гурту удосвіта.

— Не кажи, Шмульку, бо голому й на сіні мулько,— махнув рукою той, підтягуючи пробно попругу.

— Чи вони, Вакуло, вландри оці — фризьці?..

— Фландри?.. Фризьці, як ми ото ляхи!..

— Ти, Мусію, не лякай щуки морем, а бідного — горем,— заступався за товариша сусіда, приміряючи завеликі на нього поножі.— Герасько триматиметься купи і отамана, бо знає, що сніп без перевесла — солома.

— Пху ти, нечиста... ми в оцьому тумані — як вівці в кошарі! — скаржився обурливо котрийсь.

— З овець, свате, і кожух, і свита, і губа сита... А туман марниця, розсіється, поки нам на ярмарку,— розсудливо заспокоював того сусіда.

— Та тобі — що?.. Хоч варила — не варила, аби добре говорила,— огризається сват.

завів хтось упівголоса пісню.

— Ану, ворушись, чоловіче,— третій півень кукуріче! — підганяв котрийсь із ватажків підлеглого, проходячи мимо.

— З нашими, ватамане, козами на торг вспіється ще,— огризнувся жартом той.

А біля намета, відокремившись, давненько вже розмовляють Богдан Хміль і Іван Сірко.

— ...І Несторко Мрозовецький, і той же Іван Барабані,— вів сповільнено Хміль,— і навіть перекопський намісник Ісламка суть одним ликом шиті. Та від того народ не вмре, як заодно стоятиме... Та ж Валахія чи й Молдавія, наповнені, як напхані, тепер викотцями і з Подніпров’я, і з Дону, і з Таврії, Сяну, ба навіть з Польщі та Московії, даючи дані і терплячи всілякі побори, не вмерли ж досі.

— Е-е-е, не кажіть, пане Хмелю,— заперечував йому Сірко.— Одна біда — давать данину та терпіти побори від турецьких посіпак, а інша — віддавати, як казали, крім поборів, ще й рідну мову, звичаї, волю і душу... Бо ж оті перекидці і озвичаєні по-ляськи, і озвичаюються потроху вже...

— Коли з цього боку дивитися, то, далебі, так. Заборона молитися по-своєму, співати свої думи, пісні, шанувати свої свята і свої уподобання рідні, натомість приймаючи все чуже від Польщі, це не руку чи ногу відрубати в поспільства нашого, а замінити серце в нього... Завваж, замінити волелюбне, нескорне серце на рабське й покірне!.. Це злочин і того, що неволить, і того, що дозволяє себе неволити, перед світом і богом,— затягнувся Хміль люлькою.— І ляхи в цім злочині набагато злочинніші для нас і небезпечніші, ніж турки.

— Сказати це комусь із чужинців, не повірять і, певно, подивуються.

— Можливо. Але нічого в тому дивного немає,— після чималої мовчанки ствердив Хміль.— Мовою і звичаями султанщина від нас далека, вірою — також, а, побувши б без отого, як мовиш, озвичаєння ляського, може, опірилися б трохи та згуртувалися, усім миром розуміючи, що то таки чужинці! Найліпшим доказом для моїх міркувань є згадані тобою викотці. Чому вони, по-твоєму, викочуються саме в Молдову і Валахію? Тому, що гірше там, чи тому, що ліпше? Отож-бо. Мусимо прихилити до себе оцих наймачів, показати, що ми і не цигани, і не ляхи, ми — людська окремішність. А ще не чужатися, хоч би для ока, їх, а ріднитися, щоб перехитрити, і в цьому сенс найбільший, брате,— полишив він раптом спантеличеного Сірка в розгубі.

«Хто його второпає,— роздумував той у самотині,— короля ніби аж хвалить чи співчуває, Оссолінського зацним паном іменує, з татарами хотів би в побратимстві побути... Навіть з татарами?.. Аж страшно подумати!.. Оце — горіх!..»

— Ах, ти, нехтемова душа!.. Я тебе хвицну, окаянний!— чує Сірко, як лається якийсь козак невдалік.

— Що, вдарив? — питає того товариш.

— Та вдарити не вдарив, але налякав, навіжений!..

— Не знаєш істини ти...— розмірковує товариш.— Кажуть же, обходь коня попереду, а отамана — позаду...

— Бог не видасть, Маркіяне, свиня не з’їсть! — відповідає жартом Маркіянові.

А в Сірка своє на мислі. Пригадує, як дивилися на нього козаки й старшини, коли посланці пригнали коней з Дону, як заздрили, коли уздріли побратимового Шайтана — коня для нього, Івана Сірка!.. «Писанка — не огир!..» — аж клекоче в ньому радість за отой дарунок Разин. «Щасти тобі, брате, отой задум здійснити!.. Родичайся з яїками, астраханцями, терцями, кубанцями, трактуй з калмиками про поміч нам, а ми, дасть бог, звідси не голіруч вернемо!.. А тоді... Тоді й без татар обійдемося, і без бакшиша султанові, пане Богдане, одоліємо королят!..» — аж зітхає він від уяви. І тут же чомусь пригадалася стара кошовичка Катерина, її хата, яку наче вчора ще бачив, і казка старої: про дівчину-пташку, калічку кривеньку, що слугувала стареньким, доки вони не вислідили її в образі дівчини і не полетіла вона від них, і про голубку-горличку, що «не їсть і не п’є, та все на крутую гору плакати йде!..» в журбі за своїм голубком...

Аж зітхнув козак. Далеч яка ж між ним і Мерефою тепер!..

Ще не розсіявся як слід густий туман, як запорожці, виладнувані окремими полками по дванадцять воїв у кожній шерензі, прискіпливо провірялися у раптово запалій тиші їхніми ватажками і незаперечливо виконували всі вказівки. Та ось те скінчилося, і вони, звільнені, знову весело загомоніли, ожвавлено і зацікавлено загули коло коней, бомбард, камнеметів, гаківниць і таранів...

А в наспіх поставленому на горбі наметі, куди пішли зразу ж по перевірці козацькі колонелі-ватажки, при товстих ярих свічках у дорогих шандалях їх чекала вже спішна воєнна рада з конфідентами французького двору, досвідченими маршалами: де Брежі, Сентерро і Тюреном. Це вони, оці маршали, за довгі роки не подужавши ворожих армій, дивилися тепер на запалених вітрами диких степовиків, як на богів, що манною упали з неба з допомогою молитов самого короля, дюка Конде, радника де Брежі, і навіть помічника де Брежі — отого ж П’єра Шевальє та кардинала Мазаріні... Не тому, що вже аж так вірили в їхню звитягу, а тому, що мали тепер можливість послатися на них на випадок поразки, що вважалася неминучою: дивіться, мовляв, не лише ми, і славнозвісні «козаки» не могли взяти.

Козацькі ватажки ще замешкливо розсідалися по застелених килимками лавицях, а їхній товмач Михай Ханенко франкською мовою уже повільно репрезентував господарям кожного, і названий робив поштивий уклін: «Богдан-Зіновій Хміль...— шеф-колонель, Ярослав Вешняк — радник гетьмана Барабаша... Потій Солтенко... Трохим Топига... Лаврін Вовченко... Максим Нестеренко... Мина Джулай... Антін Ганджа... Отар Шангірей... Прокіп Шумейко... Іван Сірко».

Маршали уважно вслуховувалися в імена названих, безцеремонно в лорнети роздивлялися і міряли статуру кожного, струшуючи білими буклями париків, робили витончено-шанобливі поклони в їхній бік, поки, нарешті, завчено не подякували за репрезент товмачеві... Якийсь мент у наметі панувала мовчанка, присутні аналізували перше враження, поки не заговорив, ковтаючи скоромовкою слова, наче спішив на пожежу, маршал Сентерро. Почавши із становища ворожих та своїх військ на підступах до Кале і їхнього розташування на зробленій наспіх П’єром Шевальє карті, що видалася надзвичайно дивною для січовиків, він поволі заглибився у середину і початки цієї війни, доки порівнювально не перескочив поволі до давнини і не застряв у її нетрях, що аж Ярослав Вешняк та Ханенко змушені були його виручати на велике здивування Шевальє і Тюрена.