Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

52.

І колишній Лука Нечит, а тепер Прихідько, і стара Текля, їхня донька Ївга, як і зять Дмитро, стали за три літа всіма знаними людьми у Капулівці. І жили вже вони небідно, мали кожен своє обійстя, а в ньому і худобину, і дріб усякий. Лука, як і Текля, щоправда, постаріли досить коло отих споруд, зате Дмитро, здавалося, відмолодився з Ївгою. В них, хай і поволі, все стало у звичну колію. Особливо раділа тому Ївга, пораючись і в своїй господі, і в материній. Хоч часом і тяжко їй доводилося, та покладала надії на те, що ось підросте мала Настуся і стане їй поміччю, бо що з тих бовдурів хлопців візьмеш? Як ото побудували школу-дяківку, ніби від рук відбилися. І чоловік Дмитро, і старший, колись білявий, а тепер русий, як і вона, Ївга, Максим, та й циганкуватий, до батька подібний, Нестор пропадали отам, на забавному майдані. Хай діти, а Дмитро — сором один, та й годі. Все село збаламутили вправами. Навіть отець Гнат, як неприкаяний, прости боже, і на шаблюках б’ється, і петляє, і навіть бореться з хлопчаками та тини перемахує, гасаючи на коні. Сором один, та й годі...

Поскаржилася батькові, але й той не підтримав її. «Подумала б краще, дочко, що верзеш ото!.. Школа їй на заваді більмом стала!.. Та знаєш ти, що таке школа?..» Сміються з неї, а те, що діти відбилися від рук, їм байдуже. Січчю вже марять. Тікати хотіли туди, і коли б не отець Гнат, то таки й утекли б, мабуть...

Та коли б тільки клопоту, що тривога за долю дітей. На лихо, й сором доводиться терпіти. І який сором! Боже правий, який і через кого? Через того ж Дмитра. Слимаченкова Домна, ота, що об’явилася не так давно в селі, Дмитровою нареченою виявилася. Всього лиш нареченою, а сина... Чули, людоньки, сина вже мала. Нехай Домна, на її місці кожна мовчала б. А Дмитро!.. Муж називається. Ні словом не сказав про те, не натякнув навіть, не повинився... Люди, правда, ще не знають цього. А що буде, коли довідаються? Шила ж у мішку не втаїш.

В отій гризоті й жила Ївга. При зустрічах з людьми опускала долу очі і поспішала скорше розминутися, вдаючи заклопотану, на вспольщині трималася осторонь, аж люди дивувалися. І як не ухилялася від того, як не намагалася, а таки сталося непоправне.

Була рання весна, крилися криги водою на плесах, появлялися поворотні пташки в край, вдень гріло сонце, а на горбиках зеленіли перші стрілки травиці... Дмитро і Корній раптом вирішили податися на Січ. Одного засвіту, осідлавши коней, приторочили суми і скачем винеслися із села бозна-куди, навіть не сказавши, як довго будуть їздити отам. Ївга ішла із церкви, тиха, самотня, мовчазна, як завжди. Та ось відчула, як її хтось торкнув збоку. Оглянулася — і очам своїм не повірила. Поряд ішла Домна.

— Добридень, посестро,— звернулася, роблячи на ходу уклін.

— Добридень!

— Бачу, самотиною йдеш додому, то й подумала: чи не порозумітися вже нам, як людям?

Ївга оглянула супутницю, розгубилася і мимоволі відказала:

— Чого ж, можна... Я вас уже давненько знаю, а ви хіба мене не знаєте? — спитала і відчула, як паленіють щоки.

— Та ото ж так знаємося, а щоб більше, то і не знаємося... Коли не перечиш, то я б завітала оце зараз до тебе, чи, мо’, до мене зайдемо?..

— Ні, ліпше до мене!..

В хаті Ївжиній нікого не було, і жінки розговорилися. Властиво, більше говорила Домна, а господиня слухала, і чим довше слухала, тим більше шкодувала «посестру», тим менше лишалося в душі її ревнивого щему, натомість зроджувалося співчуття, навіть отой сором і гріх їхній з Дмитром став виглядати якось і не гріхом ніби... Спохопившись, Ївга пригостила гостю обідом, присівши поруч, розговорилася і зрозуміла, бесідуючи; вини в тому, що сталося, нічиєї немає. Ані Дмитрової, ані Домниної. Це доля їхня позбиткувалася так над ними, молодістю їхньою. Домна має цілковиту рацію: не треба їм сторонитися одне одного, навпаки, мають заприятелювати, а то й посестритись, тоді й сторонні прикусять язики.

Знайшлася в Ївги й медівка. Пригощаючи гостю, вона і сама трохи випила, а випивши, відчула в собі полегшення, зізналася їй у ревнощах, в любові до Дмитра, нарешті поскаржилася, що він і сам, як навіжений, пропадає отам на майдані, і хлопців заманив так, що від рук відбилися. Здивувало лише Ївгу те, що Домна не поділила її страху й осуду, а якось загадково подивилася на нову подругу і промовчала.

Багато чого переговорили вони в Ївжиній хаті. Та час було Домні й додому вже вертати.

— Проведеш мене трохи?..— спитала гостя.

— Проведу, а чого ж.

В путі знову говорили всяку всячину, Ївга все розпитувала, аби зайняти розмовою Домну, а з тим і ближче підійти до її обійстя на Притулівщині, глянути, як живе.

— А знаєш, що я надумала?..— видно, прочитала Домна оте Ївжине бажання в очах.— Зайди і ти до мене в господу. Гріх обминати її, коли просять...

— Зайду, коли запрошуєте.

Отак і опинилася вона в Домниній хаті. Не встигла Ївга розглянутись, як у двір заїхало аж три вершники. Загледівши їх, жінки знітилися і на якийсь час примовкли. То був Корній Слимаченко, а з ним Ївжин чоловік Дмитро. І син, отой, віднайдений нею. Він перший переступив через материн поріг, і Ївга мало не зойкнула з дива: він неймовірно схожий був на її Несторка! Услід за Домниним сином до хати зайшов Дмитро і заціпенів, уздрівши тут Ївгу, а вже останнім увійшов і Корній.

Ніяковість скоро минула, бо нічого не запідозрюючий син незграбно схопив у обійми матір, потис її, цілуючи, а потім лише звернув увагу на гостю і поцілував тій руку, вклоняючись.

— Іван я... Батька ось привелося зустріти рідного...— не міг він стримати радості.— Матусю!.. Горілки нам і всього до неї!..— звернувся до Домни.— Бачите, який багатий у вас син!.. Два батьки має, два брати і, як весняне сонце, сестрицю!.. Домовимося зразу,— звернувся він до обох батьків.— Вас, любий вітчиме, я іменуватиму батьком, батька Дмитра — татом, а братів і сестер по-братньому, як рідних... О боже великий!.. Віддав мені все-все!..— вигукнув у нестямі..

Отим радісним вигуком він раптово розсіяв туманець скованості обох молодиць і Дмитра, бо Корній не особливо й бентежився, заздалегідь приготований до всього. Домна кинулася на радощах накривати стіл, Ївга й собі напросилася їй допомагати, а Іван, розговорившись, роздивлявся батькову хату, одобрюючи чи осуджуючи щось в ній. Не подобалася йому занизька притолока, малі вікна і вузькі лави, зате сподобався розмальований матір’ю комин, білі і світлі рушники на іконах та Мамаєві, якого Домні подарувала при від’їзді Мотря, просторий чулан і чиста та охайна друга половина хати, призначена для нього, Сірка з Софією, якщо вони схотіли б переїхати колись у Капулівку. В ній навіть постіль була приготована, красуючись горою подушок, обрамленням вибілених на сонці тонких простирадл і різноколірних валових ряден у райдужних пасмугах. Та особливо його втішила грушева, як воскова, люлька на накритому звичайним убрусиком столі, дерев’яна отака ж риночка, наповнена пахким тютюном, гаптований з кутасами кисет з червоно-малинового кармазину, лискуче кресало із загнутими по краях кільцюватими каблучками, кремінці з заздалегідь набитими гострими застружками і білий, як піна, трут...

Впав йому у вічі і такий самий, як і в тій половині хати, мисник на стіні, заставлений геть дерев’яними і глиняними виробами, куманцями, скудельками та збанками, різномірними колірними кониками-свищиками та розписаними мисками і тацями...

Захоплений отим усім, він схопив обох жінок за стан, як ті навідалися за чимось, і, піднявши їх, як сніпки, закрутив по хаті, аж ті залящали з остраху. Та вершиною його радості були дві пари повстяних гаптованих плесниць-сандалів, що стояли рядом коло ліжниці. «Більші — видно, для мене, а менші — для Софії»,— майнула в ньому догадка.

— Що ж ми тут зупинилися? — раптом похопився він, звертаючись до обох батьків, що не менше були втішені його ожвавленням.— Тату, давайте ж сюди отого химерного, як казали, отця Гната, хай побачу, що воно за козарлюга, та ведіть братів, сестричку, їхню та й мою тепер матір, діда та бабу,— звернувся до Дмитра він.

— З матір’ю ти уже запізнався ж,— осміхався Дмитро.

— Як то запізнався?.. Хіба оце ви і є Ївга? Така молода?..— зареготав він раптом.— Оце підволосений!.. Оце старий!.. Не боїтеся, тату, що я її у вас викраду?..— пожартував він.