Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Може, ти за жінку якусь візьмеш із них? — нерішуче обізвався дід.

— Таке скажете!.. Що ви, діду?! Замолоді вони для мене дуже... Та й... побралися вони вже в путі хто з ким. Іцик вподобав Оксану, а вона його, Анджей — Галю, а Петро оту другу білявку, Катю... Я в путі їх благословив на те, а ви їм за святого вітця отут будьте, прошу...

— Буду, сину, буду!.. Не пошле бог лише тобі пари,— зітхнув дід згодом.

— Послав, діду, ще й яку!.. Нема куди лише привезти її, щоб жити.

— То будуйся отут!..

— Та ото ж... Доведеться хутір закласти в оцих плавнях. Капулівкою в вашу честь назвати. Хлопцям я вже говорив про те, то згодні. Ви їм порадою допоможете, приязню приманите, а там... Хотять вони в козаки, та куди в зиму з тим, і дівчатам же притулок треба мати...

— То вони справді лишаться отут на осідок?..

— Справді, діду... Я також не жартуючи те чиню, таки переберусь сюди з родиною. Привіз вам, як обіцяв, і сокиру, і тесло, і голок та шил дюжину, і серпа, і заступ поганенький, і труту, що й до весни вистачить, кременю та кресал кілька...— замовк на мить Корній.

Деякий час він сидів тихо, прислухаючись, як заворожений. Десь аж із заплав доносилися голоси бугай-птахів, зі свистом носилися качки і, присідаючи, кричали своє «кря-кря-кря!». Скаржливо ремствували пугачі: пу-гу-у! Пу-гу-у! Бурчали в луках та заплавах ще якісь птахи: р-р-р-р!.. Чу-виш!.. Чу-виш!.. Ке-бар-р!.. Ке-бар-р!.. Десь із усіх насміхалася куріпка: «Ба-чила-а! Бачи-ла! Ба-чила-а!» Біля берега в потічкові били вилясками щуки, несучися цілими табунцями, дзвінким криком перекликалися свищі, і все навкілля живротіло, туркотіло, сміялося.

— Дійсно, діду, рай тут у вас!.. Ні тобі пана, ні тобі татарина, ні тобі ще якого біса, жити можна, як у бога за пазухою,— сказав він згодом, напоєний отим дзвінким навкіллям.

— Можна жити!.. Знав би я раніше це місце, як баба була жива...— скрушно зітхнув Вустим.— Страшнувато лише звіра всякого. До мене вже навідувалися і сіроманці, і лисиці, і навіть козуля забрела була...

— Е-е! Для них я вам подарую рушницю, діду!.. Б’є без промаху! Пороху досить залишу,— повернув лице Корній до старого.

— Рушницю?! Та чим же я за неї тобі віддячу?! Адже ж стільки злотих вартує!..

— Віддячитесь на тому світі та й на цьому ще послугуєте, як не мені, то отаким же бездомним, як я!..— поклав злегенька руку Корній на тряскі дідові плечі...— Не журіться, батьку, ще поборемося з лихом.

Відтоді у труді та в борні, в змаганнях та поневіряннях всього українського люду, в його поразках і крапелинах перемог на шляху до бажаної волі промайнуло і в Капулівці сім років.

Нічого не виборов народ у тій кривавій борні, але й не став на коліна. Тікаючи з одних місць лише з душею, заселяв інші, ошатуючись і стверджуючи днедавній поговір, що козацькому роду нема переводу!.. Отакою наново заселеною стала і Капулівка, що буйно, під тиском ворогів і на зло їм, розросталася в недоступних доти заплавах і вширину, і вподовж, на очах стаючи вже не хутором, а селищем і селом, оточеним бекетами на всіх обширах і густо засадженим розкидистим баштанищем строкатих колиб і хат...

Новоприбулі пізніші толком і не знали, чому село називалося Капулівкою, хоч і жив ще старий дід Вустим Капула між ними. Жив, щоправда, оглухлий і сліпий як пень уже, але жив і радувався отому ожвавленому шарварку життя в селі... Боротьба народу не згасала, навпаки, розпалювалася, і для всіх, хто докотився до цього села, передрікання Вустима збувалося, бо Капулівка була справжнім раєм для всіх після поневірянь і митарств; і багатством риби та птаства, і буйною родючістю землі, і пасовиськами, а головне — отією жаданою волею, про яку лише мріяти міг навколишній світ і чоловік у ньому.

Слимаченкове обійстя було і Вустимовим разом, але жив старий почергово то в Галі та Анджея, то в Каті й Петра, то в Оксани та Іцика, що нерідко і сперечалися між собою за нього, прив’язавшись до старого, як до рідного; невибагливого і скромного.

Новоприбулі, що весь час осідали в Капулівці, поволі звикали до того, що і Петро, і Анджей, і Іцик прозиваються Притулами, бо так назвав їх Вустим, коли вперше притулилися до нього. Згодом оте назвисько прижилося в селі, а мешканці навіть горб, на якому стояло обійстя «братів» та Слимаченка, називали Притулівкою.

Отож, ще третього літа, як викотців замешкало багато, громадою було вирішено обрати війта-старосту і радців, щоб ті доброчесно тримали порядок в громаді, справедливо призначали вартових на бекети, належно доглядали шляхи та переволоки, вирішували суперечки між односельцями, призначали чумаків-посільців у валки чи їздців-фірманів, з якими відпроваджувалася на ярмарки всяка зайва сушенина, солонина, ручні вироби та інші добра.

Непомітно село обросло худобою, що в отому заплавному дозвіллі та буйній врожайності злаків множилась та й множилась, терплячи лише від розмаїтого гнусу влітку.

За одностайним бажанням громади, в один святковий день і було обрано Петра Притулу на отого війта. Обрано, правда, без чиншу та утримання, але з вирішальним голосом, бо Петро і так весь час, як старший між братів-першовикотців, тим відав не зловживаючи. Обрали на тій же сходці-раді і радців, взаємно поклявшись дотримуватись: одні — чеснот, а інші — послуху...

І потекло життя, набравши поволі певної форми, звичаю і привезеної зусюд обрядності, звичним руслом людським, і збільшувалася Капулівка, все розростаючись, уже майже в містечко, зеленіла, затінювалася садами-саджанцями, і пішла слава про неї битими шляхами у всі кінці краю, будячи радість у одних і заздрість — у інших. Настав час і невідкладна потреба вирішити громадою питання і про побудову храму та школи в селі, бо досі святі таїнства провадилися дяком в гостиному дворі, який постійно заселяли на тимчас викотці, не маючи куди притулитися. Знайшлися й удатні будівничі скоро, і, посперечавшись, громада врешті порішила вирівняти піщану, ні до чого не придатну кручу посеред села і там спорудити і церкву, і мешкання для святих отців, і школу та розважливий майдан для молоді. Дружно і довго трудилася вся громада над отими замірами, поки таки рознесла і розвезла навсібіч оті гори піску, а тим часом посланці на чолі з Іциком Притулою, що аж тепер вихрестився в Печорській лаврі, привезли разом із благословінням на будівництво храму митрополита Петра Могили і аж чотири різних дзвони для нього. Обрадувана громада із запалом взялася за роботу, і вже наступного року на піщаному майдані жваво почали зводитися стіни святих споруд.

Саме тоді і приправився фірою на волах у Капулівку після довгих митарств по поневоленому краї Лука Нечит з бабою Теклею, зятем Дмитром, його Ївгою і внуками: старшим біляво-русим Максимом, циганкуватим Нестором і світлочолою, як великодній день, і вродливою, як сарна, Настусею. Прибилися вони, правда, не самі, бо вже коло заплав пристав до них і прийшов сюди з перекинутими через плечі тайстрами, із зарослим геть лицем і закучерявленою до жмутиків бородою та великим мідним хрестом на розхристаних грудях чи то мандрівник-святець, чи прочанин, що назвався Гнатом во Христі.

Капулівчани неабияк обрадувалися йому, отому циганкуватому Гнатові во Христі, бо, як-не-як, їхній самозванець-дяк не знав добре відправ, плутав їх послідовність, час од часу любив «заливати за ковнір», і тоді свято для громади робилося не святом, а гріхом. А цей досить знав грамоти, працював на будові, як всякий рядович, часто підказував навіть удатному майстрові якісь свої мудрі поради в спорудженні, був доступний до простолюду, а головне — пішла чутка, що ніби отого мідного хреста Гнатові сам митрополит подарував і одів на шию.

— Сам бог нам послав його! — говорили капулівчани і ще уклінніше вітали при зустрічах Гната.

Нічим особливо не різнився він від громади і скромністю згодом заслужив ще більше пошану і повагу односельців, а коли описав у селі всіх неписьменних дітей і підлітків, залучивши їх до навчання, то й зовсім покорив отим поселян. Звернули односельці увагу й на те, що по приїзді Слимаченка в село Гнат особливо цікавився в того справами ратними, долею козацьких змагань, злочинами шляхти і вже зовсім здивував їх спершу дружбою з козаком, а якогось недільного дня ще й шабельним герцем під гойдалками на розважальному майдані для молоді.

Хлопці в селі плавом пливли на оте видовисько і таки заразилися прикладом, бо того дня Корній Слимаченко, геть побивши Гната, зітнувся на шаблях ще з новоприбульцем Дмитром, і не на жарт там якось, а по-справжньому, з його синами Максимом та Нестором, з війтом і радцями, поки не вхоркався геть і не попросився спочити. На гойдалках гойдалися лише дівчата, та й ті врешті захопилися видовиськом і кинули свої забави.

Того ж дня отець Гнат об’явив молоді, що з осені він відкриває справжню школу для малих і старих, а Корній пообіцяв бути в цій школі навчителем козацькому ремеслу: бійці, стрілянні з лука і гаківниць, петлянні ворога і ще іншим премудростям.

Нечита ж, як і його зятя Дмитра, Нечитами в свої компути не вписали вже, наіменували Прихідьками. Вся громада толокою й обійстя будувала їм всім, тож і лишилися вони в селі Прихідьками.