Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пригодиться, батьку,— розчулився Сірко.— Хіба ж знаємо, де воно і як буде з нами при отих суксцесах безперервних? Мушу ж якось віддячитися матері Мотрі і за себе, і за матір! Віддячитися, щоб заглушити в ній протест проти себе як зятя. Мушу зробити те!..

— Хіба ти той покон, що давав батькові Сулимі, думаєш колись порушити?..

— Бог свідок в тому мені, батьку! Не порушу довіку!.. І житиму, і вмиратиму тільки січовиком у двобої з людоловами чи з поневолювачами народу нашого!.. Іншим ніколи не буду!.. А цим...— зам’явся,— хочу наситити міщанство тещі, а головне — дати притулок Артемові і Сабрі з родинами не з ласки її!

— А як на те січовики подивляться? — ще сумнівався вітчим.

— Не хочу важити на те!.. Не хочу, бо воно марничне, бо все буде тут не моїм, а Артемовим, Сабриним та, може, Софіїним... А я — лише гостем навідуватимусь, якщо згодиться переїхати Софія у вашу Капулівку...

— Може, й правда твоя,— зітхнув Корній,— тільки я не розумію, бо сподівалися ж, що ти і їх перевезеш до Січі поближче. Там воно ні тобі ясаків царських та боярських, ні тобі всяких мостівщин, ні тобі лінійних та тягових поборів, ні тобі воєводиних сотників та війтів,— натякав він на отих недавніх гостей.— А птаства навкруги, а паші, а землі, та ще й якої?.. Куди твоїй пущі.

— Не хочу, батьку, будь-якою ціною, байстрюком та вигодованцем бути!..— подивився болісно на вітчима Сірко.— Мушу переконати всіх отут, що не жебрак, не голодранець ріс у покійного Кривошапки-Гунди. І перед нічим не зупинюся, хоч би й що!.. Не до тещі в хату піду, а й її з усіма бебехами заберу на очах і січового товариства, і мереф’ян..

— Ти, Івасю, не гнівись, що промовчала тоді,— притримала Велеса коло них Софія.— Я... більше тебе того хочу, моя опоро,— блиснула вона загадкою в очах на отетерілого свекра і його пасерба і поскакала геть.

— Отож і вгадай їх,— осміхнувся Слимаченко.— Може, й мати не від того, чи як ти гадаєш? — пантеличився він.

— Побачимо, батьку,— попустив поводи строкатому чорногривцю пасерб і рвонувся вперед.

48.

Старий Вустим Капула, прибувши із Слимаченком того нещасливого літа від печищ погорілого Топильного у «Заплавний рай», як іменував він нове місце свого вимушеного осідку, обладнав у глинистому пагорбі для себе землянку-курінь, сяк-так обставив її тином з лози та очерету, пробив у стіні пічурку-кабицю і вивів через товщу землі отвір-димар так, що нове мешкання було кращим і просторішим за оту землянку в Топильному, тим паче, що й віконце умудрився зробити над дверима.

Залишене Корнієм сяке-таке їстиво було для старого неабияким додатком-запомогою до щоденно виловленої лозовою хапкою та вершами риби, назбираних всяких диких ягід і лісових горіхів, грибів. Незабаром у Вустима появився і посуд-начиння, виліплене, хоч і не дуже вдало, і випалене в огні, виросла поволі купка всіляких дров і копичка сухого травостою, вичистився дворик від чагарів, протопталися стежки в окілля.

Дід Вустим і сам не помітив, як оклигав, понавиплітав кошиків, сапетів, кошеликів, в які старанно складав всілякі припаси на зиму. Згодом зібралося тієї сушенини чимало, і на душі в старого трохи веселіше стало. Лякала лише самотина отого «раю», але, на велику радість йому, Корній, що все більше і більше прив’язувався і до односельця, як до рідного, і до оцього, тепер — «Капулиного раю», допоміг слабому і в цьому...

Таки того ж літа до діда Вустима вже в огороджений двір відкрилася на каблучках ворина. Вустим, сидячи під копицею травостою за в’язанням рогожаних постолів, і очам не повірив: за Корнієм, що вів у поводі коня, брів цілий шнурок молодиків і молодиць з якимись клунками-валізами, брів простоволосий, ледь живий.

— Приймайте, діду Вустиме, у свій хутір викотців! — почоломкався Корній із старим.— З ними, гадаю, і товариство буде, і обережа, і поміч вам, старому. Приймайте і гостинці ось від зайця,— зняв він з коня переваленого через спину рептуха і поніс до землянки.— На зиму, як доживу, то й сам переїду до вас на осідок.

— Милості прошу і вас, молодці, і вас, молодиці чи дівчата, а про тебе, то і говорити нічого!.. Сам же знаєш, що рідніше рідного ти мені тепер,— потер він давно не митим пальцем очі.— Біда лишень, що тіснувато в мене буде всім...

— В тісноті, діду, не в обиді,— обізвався один, старший із пришельців.— Ми всі раді будемо і гостинності вашій, і опіці, як рідні діти.

— То так, прошу!.. До правди — так! — підтримав чубатого білявий, поголений під гирю парубок, ледь вклонившись.— До правди, ясний пане!..

— Дідусю, що нам тіснота, коли приязнь бачимо в своєму горі? — підтримала білявого молода і вродлива, у чоловічих штанях і сорочці, з розпущеними білими косами дівчина чи молодиця.— Якщо ви не проти, то приймайте!.. Слухняними і чемними дітьми вам будемо! — глянула вона на своїх і, зашарівшись, наспіх завернула у важкий вузол тужаву косу.

— Робіть, що кому хочеться, діти, в мене, а я ось піду та потрушу верші, може, бог послав щось свіженького вам перекусити і черв’яка заморити, бо сушенина — воно не те,— сказав він і на диво проворно потюпачив із кошеликом до річки.

Тихий досі дворик ожвавився, загомонів, закурився димом і запах варениною, що булькотіла в навішеному Корнієм на росошки таганку, на несказанну радість старому. Жіноцтво повеселіло, пішло до річки митися, а парубоцтво оглядало землянку, місцевість, щось притишено радилося, плануючи свій майбутній осідок.

Дід Вустим і Корній присіли під копицею, на пов’язану вербовими каблучками з нетесаної верби скамницю, говорили.

— Повідай же, сину, що воно та як всюди, бо для мене, пустельника, все почуте від живого чоловіка Великоднем здається. Насамперед ознайом мене, хто вони, ці люди, богом мені прислані?..

— Викотці, діду,— припалив Корній люльку до труту,— втікачі від якогось пана, чи то від Ладиги, чи від Латиги, що слугує ляському полковникові Радзіевському, з-під Умані... Старий сотник ніби він, вдівець!..

— Всі від одного?..

— Від одного, діду!.. Таке розповідають, що і вуха в’януть про того душогуба. Отой закудланий Іцик у нього за штільмана був, Петро волохатий — дворовим, а кривоносий і білявий, під гирю голений, Анджей — в покоях джурував... Він чи лях також, чи, може, облишився тільки. Приїздить, розповідають, раз п’яний сотник Ладига у свій маєток чи фільварок, а мав він гандж якийсь, і привозить звідкись оту смуглочолу Оксану. Прийняв її, яко панянку яку, послав помитися, перевдягтися, навіть вечеряти коло себе посадив, теревенячи, а пізно вночі гукнув джуру отого, Анджея, і наказав кликнути до покоїв Іцика. Іцик уже спав і прийшов, затримавшись. То він і зустрів його таким запотиличником, що тому і сон пройшов ураз. А потім, зареготавши, наказав роздягатися донага хутко, а коли Оксанка щось обізвалася, вступаючись за хлопця, наказав роздягатися і їй... Було те отаким в нього не вперше вже, про що знав лише Анджей; сотник, як завжди, почав, зривати з молодих одіж, рвати і метати, поки таки залишив їх, як мати родила. Оксана, скрючившись, на колінах просила його, то у відповідь бив  нагаєм і наказував звестися. Як зводилася, бо Іцик, оціпенівши, стояв увесь час, то наказував обом цілуватися та обніматися в нього на очах, а коли ті відмовилися, з допомогою Анджея потяг їх голих по льоху, куди вже не одних водив, і там замкнув. Другого дня, як нічого не було, тихо сів на коня і кудись подався. Іцик і Оксана сиділи під колодкою в отій ямі і, коли б не Петро та Анджей, то за тиждень померли б з голоду й холоду, але ті таємно одягли їх, годували, давали воду і навідували, коли ніхто не бачив. За тиждень вертає сотник до себе і в ридвані привозить отих двох білявок, ніби куплених ним у якогось пана аж під Кобрином, чи що. Ну, привіз, прийняв отак же, як і Оксану, оговтався сам з дороги, а вечором знову за своє, покликав дворака, цього разу Петра, і наказав тому грати на сопілку, а обом дівчатам-білявкам — роздягатися до тіла і танцювати перед ним під ту гру. Як уже, відгамселивши обох, він домігся, що вони роздяглися, звелів Анджеєві кинути одіж до каміна, а їм цілувати Анджея і Петра. Так і примусив дівчат скоритися, навіть танцювати йому почали нещасні, бо періщив обох канчуком, але Анджей в одну мить, як сотник заплескав у долоні, схопив мідний свічник в безтямі, ошелешив ним сотника по голові, а Петро, принагідно, схопив шаблю зі стіни і добив геть його. Сотник посунувся із фотеля і простягся на підлозі. Тоді Петро, що першим прийшов до тями, схопив його за плечі, а Анджеєві наказав брати за ноги, і вони віднесли сотника в його ліжко. Наспіх свічками припаливши постіль, різне майно і килими, хлопці вернулися до онімілих дівчат, дали своє якесь шмаття їм захристатися і, відбивши склеп та звільнивши Іцика і Оксану, кинулися стрімголов тікати до Чорного лісу...

Петро єдиний знав трохи шляхи туди... Отам я їх випадком і здибав, ледь живих та теплих,— зітхнув глибоко Корній.— Спершу і мені не оповідали, хто вони та звідки, а вже в кінці путі розповіли про все, повіривши, що я не замишляю проти них нічого.

— То отой Анджей — лях же таки?..— спитав згодом Вустим роздумливо.

— Та викотець він а чи лях, то не знаю, бо говорить і по-польськи, і по-нашому добре. Закохався в путі в оту Галю, що з вами говорила, то ще й більше безпечний. Хлопець він хороший, збавив же всіх від біди, то й міркуйте!..— знову замовк, зітхнувши, Корній.