Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Левко мовчав, з грудей його ще довго виривалося якесь гикання і тяжкі схлипи та зітхання в тиші. Скреготав у горі Сірко, а з хати чувся веселий гомін гостин, співи і сміхи. Десь у місті аж рипіла немазаним колесом одинока мажа, по луці монотонно сікли трав’янисту січку коники, пугав просонками пугач...

— Чужі ми їм і по крові, і по лицарству, і по вдачі,— шморгнув Сірко, схитуючи в розпуці затиснутою головою.

— Чужі, більше як татарам... Ті продали б нас, та тим і обмежилися б,— не доказав чогось Левко.— Горіли церкви й обійстя всюди, волав плач і зойки від гвалтів, грабунків і нищення, а в Черкасах ми застали настромлених на вила дітей коло забитих батьків, суспіль палаючі хати, яких ніхто не гасив, хриплі дзвони на сполох у Замчищі і виття та скавуління збожеволілих собак на Кавуновім узвозі та Митниці... Велів тобі гетьман,— про інше заговорив Кошовенко,— негайно бути з Разею в Азові коло полку. Пройшла чутка, що турки готують вальне рушення на взяття фортеці по таємній домові з царем... Стверджують те викуплені у Валуйках батьком ясирники з Туреччини і Криму та дознавачі-кобзарі... Не догодили донці боярам та цареві.

— Не догодили, брате!.. Втікачів ми стрільцям не віддали, дарами обділили... Аж у Азов же приперли за тим...— сплюнув Сірко.— Так до полку, кажеш?..— іронічно повторив він.— Був полк, а тепер хіба що назва лишилася з нього, і половини немає. Скільки сили поклали, скільки люду, та ще й якого?.. Але будемо ще боротися. Ті, що вмирали мученицькою смертю у Варшаві, кличуть і вимагають того,— положив руку на плече Кошовенкові Сірко.— Ти ніби осуджуєш наш похід у Азов, чи що?..

— Осуджувати, брате, не на палю йти, найлегше. Тому не знаю... Видно, доля в народу нашого така, щоб кістьми лягати, за всіх і на всіх ідучи. Адже скільки його лягло, цвіту козацького, кров’ю залившись у вогняних січах, голоді та холоді. А ще скільки згине, поки чогось доможемось...

— Таки віриш, що доможемось?..

— Вірю, брате!.. Лише поводиря нам би одного, а не кілька!.. Одного, як бога, треба!.. І щоб не радився, а велів, не трактувався, а нищив усе дощенту і вороже, і своє, зрадницьке та пристосуванське... Тебе б на отого поводиря, талант у тебе, Іванку, є і маєтностями не зв’язаний.

— Маєтностями, як бачиш, зв’язаний.

— Е-е! Марниця це все.

— Такі, як мої, може, й марниця. Та не про те річ. Настав час, побратиме мій, що в пеклі краще, ніж з ляхами жити,— звівся Сірко і повів за плечі нижчого, обм’яклого Левка у двір.— То де ж тепер Січ-мати наша? — запитав по путі.

— На Микитиному броді була, а тепер... не знаю. Може, втримається там.

За тиждень до Покрови, як намічав Сірко, роботи в Артемівці були ззовні викінченими. Тішилася навіть Мотря отими обійстями, городами, млином, а що вже Артем з Мокриною та Сабрі з Христиною, то й світу божого в радощах та клопотах не бачили. Помарнілі, вони тепер мало й спали за тією роботою. Мотря шукала покупців на свою хату, бо вирішила переїхати у половину Сіркового будинку. Готувалися спішно й гості в дорогу: Сірко із Софією в Азов, а Корній із Домною у Капулівку...

Одного дня, як підосіннє сонце ще ледь підіймалося, з Мотриних воріт виїхала волами з усяким начинням на мажі Домна. Її супроводжували до Капулівки кінно Корній та Левко з трьома побратимами. Прощаючись, Домна розридалася, аж заспокоїти її не могли, так і не дізнавшись причини. А наступного, і теж вдосвіта, Мотря проводжала в далеку путь, як у невідомість, і дочку. Два вистояних, з розвіяними гривами румаки, рвучись уперед, затискали з боків чорного Велеса, на якому їхала поміж Іваном Сірком та Іваном Разею до Азова вершницею Софія... І болісно, і радісно було їй водночас на душі. Болісно, бо лишила рідну матір і двір з посестрами, а радісно, бо буде вона тепер разом з чоловіком, хоч і порушить вікові закони козацького звичаю, але не на Січі... Азов — фортеця і місто, а там свої звичаї.

50.

П’ять років стоять залогою в Азові козаки! П’ять років не гості вони тут, а ладці серед міщан. Заведені ними порядки пильнуються і в магістраті та судах, і на митницях та в приплавах, і на торжищах та на морі. Особливо неухильно вони виконуються в фортеці, опорі міста, де, зламавши все старе, ідолопоклонське, таки знову завели козаки своє, нове і для мешканців довго незрозуміле. Ні на мить не спинилося життя різноликого міщанства в Азові. Ото хіба протікало воно то скоріше, як талі води повесення, то повільніше, як тихі падолисти поосення, а то й глухло та нишкло.

Нові господарі міста, порту й фортеці під зверхністю полковників з перших же тижнів почали підтримувати ремесла, кустарів, гендлярів, бо вони, з одного боку, корисно завантажували людей, а з другого — по певному пільговому часі давали додаткові прибутки через магістрат оборонцям міста: десяту частину з того, що мали.

Ожвавилися, відродилися чи й наново виникли цехи і спольщини, ба навіть задруги сябрів де-не-де, бо козацька десята доля виявилася для них легшою за чинші капукегами для хондкара і Високого Порога. Поволі налагоджувалися і стосунки між отим новим магістратом та отакими ж новими тут володарями, вводячи життя міщан у мирні спокійні береги. Налагоджувалися, поки зовсім не усталилися і не зробилися звичайними.

З одним лише не могли упоратися нові господарі міста — бодай якось забезпечити і тим зменшити на вулицях і в околіях людей, озброєних костурами і ціпками, віспуватих, сліпих, що жебрають мало не на кожному кроці.

Чимало за цей час подій спливло в небуття, мовби й не було їх ніколи. Одні, жалкуючи, згадували кращі часи, проведені ними отут колись, причасно чогось ждучи, інші — тішилися теперішньому, поволі забуваючи тяжке минуле. Ожили, наче знову народилися, колишні раби, ставши людьми. Змінилися стосунки між ними і багатіями, бо рабство козаки заборонили, і лише голоси муедзинів із мінаретів над джамами та охриплі дзвони над церковками були незмінними, як і колись, хоч дзвони й перевершували викрики муедзинів.

Бігли літніми й зимовими ранками з грифелями та крейдяними паличками до малярень нечисленні заклопотані спудеї-школярі, боячись дидаскалового гніву, їм назустріч чи й уперегін спішили до текке і мекбетів, теж боячися гаджів чи хатибів, молоді абдали чи сеяги... Спершу скошувалися в неприязні їхні очі, наповнювалися навіть гнівом і обуром, а з часом байдужіли, ба навіть загоралися іскорками цікавості чи й спокійного приятелювання... Тими ж стежками, шляхами та вуличками щодня правилися до майстерень, цехів та гуртівень ватагами підмайстри, поодинокі поважні цехмістри чи поспішали наввипередки до базарів та поромів перекупки, гендлярі і зіваки, що першими заприятелювали...

Щовесни, на початку березня, в усьому місті вирувало Новоріччя правовірних, виграючи прокислими запахами бузи і берчу; щоосені — підпалювало свічками і вогнищами першу новорічну ніч свято Нового року в хрещених, наповнюючи клекотливим щедруванням обійстя і вузькі вулички міста...

Зеленіло і багровіло все, квітчаючись то різноцвіттям весен, то пожежами осеней; двори, вулички і завулки дихали то п’янким запахом тамариску чи клемантису, то духмяними розмаїтими волошками, тим’янком, м’ятою та любистком. В усі пори року духотливо-пахкою сумішшю пахли риба, дині, часник і цибуля, носився гіркуватий присмак солі, урізнобарвлюючи і свята, і будні міщан і прихідців...

Навіть фортеця, нащо вже зруйнована була, а й вона живим видавалася свідком отому крилатому вислову: навіть руїни воскреснуть і заговорять мовою краси і приязні, коли захочуть люди. Стоять знову її свіжозалатані зеленаво-потемнілі мури. Та й уся вона стоїть, як і стояла.

А було ж, боженьку, боже наш! Таке і приснитися не може людині!.. Чотири роки султан турецький Мурад готувався до відбою твердині. Чотири роки накопичував силу. На п’ятий аллах прийняв його праведну душу в свої райські обшири-емпіреї і на його місце в Золотому Порозі хондкаром став Ібрагім Перший. Новий султан таки продовжив заповіт свого попередника і за рік, в 1641 році, пішов незчислимим своїм скопищем яничарів і умільців-найманців та «чорних людей» на оборонців міста — козаків.

Неспинні двадцять чотири приступи не принесли яничарам перемоги над невірними гяурами! Більше того, і Мустафа-паша, і Гусейн-паша, і Ібрагім-паша, і збірні потуги із двадцяти земель і царств та з поморських, кафинських і степових чорнолюдців, хан Крим-Гірей, калга та його брат Нурадін, і гірські конязі з Черкес та Кабарди, і німецькі полковники-підкопці з двотисячним загоном рейтарів, і венеціани, греки, серби, араби, можари, будини-олшани-босняки, арнауги-албанці, волохи, молдавани і стеколяни-свеї, фризці з цілим Вавілоном інших, з вогненними ядрами, зі ста двадцятьма гарматами малими та тридцятьма двома великими не оволоділи ні містом, ні козацькими дредноутами, хоч і перевернули їх догори дном, хоч і побили чимало оборонців, а решту поранили.

П’ятнадцять місяців гарчали, гули і рикали круглодобово грізні гармати, кидаючи вогонь на захисників, співали цимбали-цибелги, гули буюни-барабани, ревіли буйволи, воли, верблюди! П’ятнадцять місяців у суцільному димові, вогні і порохах світу білого не видно було осадженим оборонцям, і п’ятнадцять місяців турки по домові із обложенцями хоронили своїх воїнів у ямах-ровах в три поприща довжиною-простяжем, ряд в ряд, доки їх стало в їхніх лавах наполовину менше.

Турки вирили з тридцять підкопів під козаків і стільки ж козаки підрили підкопів під їхні підкопи та зірвали і підкопи, і турків у них. П’ятнадцять місяців, виснажені геть безсонням, темними ночами козаки робили вилазки зі співом: «З нами бог наш!» — захопивши в яничарів за цей час шістнадцять стягів, зелену хондкарову хоругву і двадцять вісім різних барил пороху, перебуваючи у місті, де і місто, і порт, і фортеця лежали руїною і де лише камінна церква та мечеть під горою лишалися непошкодженими, бо турки не хотіли гнівити ні гяурського бога, ні свого Магомета.

Врешті турки відмовилися зовсім від підкопів, пересварившись, і перейшли на листування ярликами з допомогою стріл, обіцяючи за здачу міста й фортеці козакам золоті гори: по триста талерів срібла і триста золотих дирхемів кожному.

«Нам, вольним козакам, золото і срібло ніпочім,— відповіли козаки,— бо слава, клятва перед богом нашим не має ціни. Скільки ви набили каміння отут, стільки ми покладемо і ваших голів, щоб на них, на головах і кістках, скласти нове місто і фортецю».

І зовсім озлобилися турки — чотирнадцять днів лізли й повзли по розвалинах і трупах своїх побратимів. Не мали часу на перепочинок і козаки, обороняючись, постячи і молячись: донці — Іванові Предтечі, а запорожці — Покрові Параскеві, чи разом — Миколі Чудотворцеві перед тим, як знову і знову іти на вилазку. Сморід у місті й фортеці ставав уже нестерпним, хворих і поранених було більше, ніж спроможних противитися, а здачі міста не було, бо і хворі билися та поранені.