Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Та, по-перше, вона не така молода, як здається, а по-друге, кради, сину, якщо згодиться. Сам же знаєш, що я для тебе і рідної жінки не пошкодую...

Сірко зопалу хотів схопити батька обіруч, але той, припіднявши сина ледь угору, висковзнув і грозився кинути ним об землю, та не кинув, бо відчув, як той залізними ручищами звертає його голову, зрозумів, як клониться заодно кудись і тіло його. Упасти, правда, він не впав, однак зізнався сам собі, що він слабший за сина.

На якийсь час Сірко полишив їх усіх — пішов до Дніпра скупатися. А за годину, ідучи до оселі, угледів повний двір гостей, серед яких пізнав свого колишнього супутника із Лаври Гната Шульгу у супроводі двох спалених сонцем підлітків: Максима і Нестора... Шульга відокремився, пішов назустріч Сіркові, видивляючись.

— Чи тебе зрю я, брате доблій мій, в оцьому забіссі? — заговорив він.— Чей же, вже знаєш, що в оцій орелі-колисці я тепер паки і паки жию, яко келар монастирський і яко прихлібця, що воздів вериги хресні на слабі тілеса свої, щоб нести боже рекло хрещеним...

— Що слабі тілеса твої, отче, сумніваюсь. А ось що тут зустрівся мені, то це щастя.

— Дяка на слові, ратнику... Знаю вже чимало і благословляю мить оцю, що привела тебе сюди, до наших пенатів... Та лишимо те на потім. Ось ці отроки рвуться, бачиш, то привітай їх, яко брат рідний і чільний козак, бо дивляться на тебе, як на іпостась яку,— показав він рукою на юнаків.

Іван пішов до мовчазних братів і на очах у Ївги, Домни, Дмитра, Корнія і цілої ватаги отаких же, як вони, дітлахів, схопив на оберемок обох, підняв до грудей і закрутився з ними, як у танку. Нарешті, поточуючись, зупинився, обережно поставив хлопців на землю і пішов до дівчинки, що соромливо тулилася до Ївги.

— Ти Настуся, сестра моя? — присів він коло малої.— Чия ж ти і в кого отака гарна вдалася? — узяв дівчинку за тендітну ручку.

— Мамина і татова та ще дідусева й бабусина,— комкала ті слова, граючи оченятами і ямками на рум’яних щоках.— Несторко обманює мене, що ви, дядю, мені братик, чи правда те? — понесла вона заклопотано пальчика до уст.

— Правда, люба, свята правда! — гаряче підтримав Нестора, зглянувшись із хлопцем, Сірко.— Он і святий отець потвердять те,— показав він пальцем на Шульгу,— і мама й тато наші...

— Їй-богу, їй-богу?..— сумнівалася дівчинка, видивляючись то на нього, то на старших.— Ану ж перехрестіться!..

— Говори мені: «перехрестися», я ж тобі брат,— оглянув натовп Сірко і, завагавшись, перехрестився.— Ось хрест святий, брат!..

— А де ж ви... ти узявся? — хихикнула Настуся.

— Бог дав, щоб не давати всяким нехристам і людоловам глумитися з тебе,— придумав він наспіх відповідь, зглянувшись змовницько із присутніми, що, повеселівши, також усміхалися.

53.

Невгамовним пошумом хвиль набігає на скелясті береги море й розбивається об круті фіорди графства Фландрії і герцогства Брабанту. Легкі вітерці благодатного Гольфстріму, що приносять сюди зимою аж від Флоріди і Мексіки добродійне тепло, остуджують тепер потравневу спечність вільгістю, п’янять духмяностями лісової глиці і ароматами різноквіття. Неподалік від отих крутоприпіднятих бережних химер-зазубрин рівною папломою стеляться багатобарвні долини, насипані, за тутешніми повір’ями, чарівницею скальдів Гефйоль, яка в шанобливу пам’ять нащадкам, невтомно трудячись довгий вік, наносила сюди пеленою землі, вислала та розрівняла її, ба навіть засіяла зелом. Не виповісти словами, скільки прекрасного і чарівного створила отут природа, як оздобили і уславили легендами отой її труд люди, хоча ті ж люди і знищили в легковажності не менше...

Дивні діла твої, боже. А так, вельми дивні!

Десь аж у Гурджистані цар Леван Другий Дідіані, задушивши опівночі царя Гурію, підтриманий і під’юджений султаном Ібрагімом, наповнює глибокі ненаситні фурджіни своїх воїв багатствами братніх йому Кахетії та Імеретії, грабуючи, гвалтуючи, палячи все на своєму путі... Десь стогне Карталея і Тифліс під тяжкою п’ятою хижого чужинця Рустем-хана. А з Києва на весь край великий: Полтавщину і Слобожанщину, Чернігівщину і Смоленщину, Полісся і Подільщину, Покуття і Брацлавщину, Волинщину і Степи, не минаючи Січі і Донщини, рознеслася по вересневому Новому році нагла звістка про смерть митрополита Київського і Галицького Петра Могили, захисника віри православної, оборонця краю від захланства магометан та католикосів, апостола всіляких наук, реставратора святої Софії і лаври Печерської, осмутою лягла на лиця і душі людські, та так і лишила осиротілий православний люд в чорному непоправному горі.

Десь по світах багато чого діється, а з лаври Печорської, не відаючи про смерть їхнього пастиря, бредуть схимниками-прочанами в Єрусалим похилий старець-чернець Аввакум з іноком-поводатарем Аврамком. Останній за порадою того ж Петра Могили і по цілуванні хреста в нього мусить, відвідавши корсту божу, прийняти іслам, вивчити все про нього, відвідати святий камінь у Мецці і повернутися в рідну обитель Печерську, де написати тлумачення віри Магометової... І мине довгих тридцять літ, поки по митарствах і паломництві повернеться колись малий Авраам до рідних пенатів і тридцять довгих літ буде, яко заточник отой, в голоді й холоді писати все про віру Магометову... І напише коло каганця і свічки все про неї, і вмре, поставивши останню крапку в своїй книзі... І лише згодом-згодом знайдуться щасливі протосингели, що надрукують оту пам’ятку як пам’ятник Авраамові Печерському!..

І майже водночас єзуїтський місіонер Мартин Мартиніуш із Польщі навперехрест отим обом мандрував до прадавніх Хін, щоб, пробувши отам у скруті і злигоднях кілька кращих літ життя, вивчити хінську мову і, повернувшись на батьківщину, написати «Історію Хінів»!.. І напише!..

Десь одночасно правляться на замилених конях посли від Таймураза Першого і Олександра Третього за обіцяною поміччю збройною до царя московського Олексія; бовтаються у розбурханому морі коло Аксая по путі до Азова на фелюгах щойно призначені діздар і санджак з майном і гаремами від Високого Порога разом з поводатарем, московським купцем Касанчі-агою. Десь аги, чауші, бани, беглер-беї і сонми інших під виклики: «Інч алла!.. (Хай славиться аллах!..)» — забирають по балканських санджаках останні статки трудового хрещеного люду для багатих алафів-оброків Високого Порога і його вершителя хондкара чи вішають, стинають голови, обрізають носи і вуха тим, хто посмів палити тютюн, наслідуючи колишні заходи перського шаха Аббаса Великого...

Десь мудрі світу в котрий уже раз беруться розгадати ассірійський напис: «Мене, Текель, Фарес — підраховано, зважено, поділено!» — на стіні царського палацу, написаний невідомою рукою каменяра-трудівника, а жадібні і неутолимі отак же в котрий раз беруться віднайти дочасно золоті скарби Соломона, заховані в країні Офір і привезені туди на тридцяти фірах. Десь утікають з неволі на двадцяти турецьких розшивах-каторгах виснажені, голі й голодні сімсот бранців, звільнених торішньою їхньою одноясирницею, відчайдушною козачкою Марусею із Богуслава... Бовтаються довго, марудно і вперто, і таки щасливо доправляються до рідних хат, щоб назавжди лишити в народній пам’яті думу про нечувану мужність і самовідданий героїзм української Жанни д’Арк...

Десь радощі, достатки, задоволення, мир, а недалеко від Умані і обох Черкас коронний стражник Самійло Лащ, вирізавши до пня тридцять тисяч міщан і викотців, під нічними загравами догораючого міста гвалтує цілим військом десятки «щасливих» вибранок...

Десь осиротіло стоять на казково багатому острові Готланді, присвоєному нещодавно Швецією, чотириста кам’яних пірамід, ждучи свого визволення. Десь співаються казкові саги про відчайдушний героїзм лісних і морських Гезів, а в Жечі Посполитій, доведений до відчаю обмеженнями його влади захланними магнатами король Владислав, на радість резидента Венеціанської республіки синьйора Анані, мріє про сатисфакцію, заславши на схилі літ сватів до славнозвісної тоді Марії Гонзаги...

Десь сукновальні Фландрії денно і нощно виготовляють чарівне, неперевершене по якості сукно, а на більшій половині Європи плачуть вдови з дітьми, бо вже двадцять дев’ять літ точиться безперервна бойня й забирає їхніх синів, чоловіків і батьків на війну між віденським і мадрідським дворами з півдня і коаліцією Франції, Німеччини і Швеції — з півночі.

Скільки людей покладено на важіль високодвірських алтарів за цей час! Скільки мрій і надій народилося і вмерло, не здійснившись!.. І треба ніби небагато вже — а треба! — бо ці довгі літа не принесли жодній стороні перемоги, бо ліпші стратеги Європи шукали бодай яких шляхів для благопристойного для них і їхніх королів замирення і не знаходили.

Отоді й згадали сильні світу цього про Україну і звитяжні воєнні суксцеси козаків, а згадавши, звеліли послам-легатам попрошкувати до них давнім, ще Еріхом Лясотою протореним шляхом... Не поминули вони, ясна річ, і Владислава Четвертого, заклопотаного одруженням з Гонзагою... Набиваючи собі ціну, той торгувався і гадав, гадав і торгувався, доки таки знайшов щасливе для себе подвійне виправдання: перед магнатами — про спішну висилку небезпечних козаків подалі з України, а перед лицарями-козаками — про поміч протестантській Півночі і її народам, що не забудуть їхніх лицарських звитяг, як не забудуть їх і королята-магнати.

Поварившись у козацькому казані, що клекотав, як на пекельному вогні, січові привідці, хоч і здогадувалися про підступи польської корони, вирішили все ж попробувати щастя, бо як інакше злютуєш козацьке військо, де навчиш і озброїш його належно, нарешті, набудеш собі сильних прибічників, як не в Європі?.. Чей же, козаки не завойовувати йдуть край, а звільняти від гніту чужинців. Чи не найбільше наполягав на участі у війні на європейських обширах отой сотник чигиринський Богдан-Зіновій Хмельницький, що виявився ще й кумом колишньому осавулі, а теперішньому наказному гетьманові в Черкасах Іванові Барабашу...

І опинилися одного перед червневого ранку, ніби з водної піни виринули, десятьма малими полками кондотьєрів відбірні козацькі курені на березі Фландрії... Так-так, Фландрії!.. Недалеко від Кале, Тіонвіля, Гревельна, Ланса, Бетюна, Лілля і «ключа від морів» — Дюнкерка... Засмучені поневоленням фламандці й не знали тоді, що оці «козакен», які зі своїми привідцями разом сплять, їдять і жартують, звільнять їх від тугих, Аррарською і Утрехтською уніями скручених обіймів каталонців і кастільців, помітно вплинувши на подальшу долю цілого європейського півсвіту... Не вірили, бо начулися про них, як про дикунів, які нікого не хочуть знати над собою і живуть лише розбоями і пограбуваннями...

Після невсипного клопотання де Брежі, котрий навіть покозачився, побувавши на Січі, дюка Конде та маршала Тюрена знайшлося для козаків доста і відбірних осідланих коней, без яких козак уже й не козак, і білих каптанів, панцирів, шоломів, мисюрок, оміднених блискучих кирас і острогів, ба навіть важких палашів та довгих міцних списів, заборол та щитів. Ще вдосвіта звелися над козацькими суєтними шеренгами і малинові та золотаво-срібні корогви, подаровані їм Рудольфом та Зягмундом-Августом... Не пожалкувала й Франція своїх штандартів козакам. Тільки з добутими в боях шаблями та своїми штудерними пістолями запорожці не розлучалися навіть тут... П’єр Шевальє, що висадився на берег слідом за козаками із отакими ж загонами відбірного польського війська, диву давався, завваживши увагу дюка Конде і особливо де Брежі до запорожців — вона була незрівнянно більшою, аніж до його жолнєжів...