Засвіти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— ...Не втриматися нам за цими, хоч і міцними, мурами, братове-звитяжці! — ступив з-за столу огрядний Потій Солтенко.— Чей же, не поміч матимемо за спинами, а калмицьку стрілу чи петлю, бо тайші, хоч і приязні ніби з вами і з нами, та й від государя захочуть дарунки брати, то ж зважте!..— закінчив раптово він і пішов похнюплено до столу.

Ту ж думку і тим же ладом повторили несміливо ще кілька старшин з донців і з січовиків, і лише більмастий Лесько Кривий і Сергій Тарануха — з донців та Конограй, Сірко і фортечний дяк Петро Буркун, зглянувшись між собою, сиділи на лаві мовчки, повісивши в задумі голови. Вони не знаходили навіть сили і слів у собі сказати щось, а не те що напучувати побратимів на здачу...

Як не стояли на своєму козаки, як не сперечалися, та коли прийшло до голосування, то Вальною радою було вирішено більшістю, що по святому молебню, що його відправить з дяком та міськими святими отцями ієродиякон Михайло Гунашевський, січовики першими вийдуть із міста, забравши з собою всю наявну тут зброю і вози з харчем, а вже за ними небарно те вчинять, відмінивши індукту та евекту, введену переможцями раніше купцям та міщанам, і донці — голіруч, беззбройно, передавши владу в місті магістратцям...

Іван Сірко ходив по домові як ніч, мовчазний, потемнілий, мов сам не свій. І в фортеці, і в місті, і дома з родиною він майже не розмовляв, щось носячи своє на душі. Одразу по раді принишкло ходив зчаста попід фортечними стінами, мов сновида, як неприкаяний, і все щось шукав там, приміряв, зважував, потім допізна бродив по місту, поза містом, у порту, ніби хотів загубитися отам чи тікав від міського гамору, що тепер всюди посилився. Знайшлося чимало й мешканців міста, що благали козаків не полишати їх, не виходити з фортеці, навіть згоджувалися зібрати кошти в поміч з населення, але старшини заборонили їм те, на велике здивування посланців від магістрату, і готувалися до виходу з твердині...

Третього дня Сірко допізна спав, поки не загостив до нього Іван Разя з дяком Петром Буркуном. Безпричинно веселі, вони, сівши підснідати, пропиячили, поволі забувши про горе, цмулячи, як воду, оковиту до самої ночі. Уже смерком, прихопивши з собою кілька карафок медівки, ледве на ногах тримаючись, вони гуртом направилися до «батька Конограя прощатися із морем», і схвильовані та здивовані Софія й Марія дочекалися господаря лише другого післяпівдня...

— Нужда й закон міняє, дружино моя, а не те що мене,— мовби виправдувався він у постелі перед жінкою.— Ми ще вернемо сюди! — натякнув він, скрипнувши зубами.— А зараз, кохання радісне моє,— поцілував він Софію гаряче,— поїдемо в свою Артемівку воли пасти,— повеселіло жартував він, хоч і не міг приховати горя.

Втішена його пестощами, Софія теж одмінилася враз, такою збуджено-веселою стала, мовби заново на світ народилася.

Через кілька днів довгою строкатою стрічкою-валкою під пальбу донців з однієї лише полишеної в себе гармати вирушили запорожці з Азова в далеку дорогу. За Сірковим поріділим полком, перевантаженим мажами з добром та начинням, їхали козаки, що згодилися поселитися чи переждати часину в Артемівці, в більшості літні вже люди, які або дістали каліцтво в боях за фортецю, або були ослаблені хворобами. Між ними двома парами волів їхала і Софія з дітьми та Марією, що була і нянею малим, і матір’ю... Обік обох Сіркових маж ішли, тупцюючи в молодому завзятті, два породистих лошаки з вигнутими обіддями ший, розпущеними хвостами і гривами під новими розшитими чепраками і кульбаками-сідлами — дарунок Сіркові Азовського магістрату...

Старенька Марія їхала тепер у невідомий їй світ у широкій дарабі під наметом з дітьми полковника Сірка, як із гордістю пояснювала вона всім. Софія, що чулася нездоровою, не захотіла їхати в сідлі і сиділа також з дітьми. Горювала, бо горював Сірко, хоч як ховався з тим, а тішилася, бо ж як-не-як — додому правиться. В путі втішала не на жарт налякану паніматку, оповідала дітям про бабусю та Мжу, про худобу, про млин та дітей в тітки Християн. Ті у відповідь щебетали чи лепетали радо, бо путь для них була цікавою, і веселили тим не лише матір, а й стару Марію... Поряд із їхньою запряженою сірими волами мажею також тупцював осідланий для Софії білий аргамак, припнутий до полудрабка.

Було раннє літо. День видався хоч і ясний, та вітряний і не жаркий, і вистояні воли, підгейкувані погоничем, жваво перебирали ногами дорожню порохняву. Не було й пригод якихось у путі, лише дивною для кожного здалася ота заспівана жайворами та перепелами мовчанка, і не мовчанка, а жевріт, що поволі все більше і більше сковував оцю довгу рухливу вервечку чимось незрозумілим, недомовленим, сумовитим. Козаки почували себе скривдженими, не козаками — вигнанцями. Певні ж бо були, там, в Азові, вони робили потрібне діло; тепер воно виявилося зневаженим, зайвим, хоч взяло скільки сили, крові, життів. Думав про те й Сірко, бовтаючись у кульбаці і весь час стримуючи Велеса, який розучився ходити за час довгої стоянки.

Ось і Дівоча балка з могилою, насипаною козаками колись... Запала, заросла, затінилася травостоями, аж мусили козаки підсипати її, виривати навкіл оте буйне зело, робити хоч невеликий, але постій у честь загиблих хрещених душ мучениць... Затрималися, палили з мушкетів сальву...

— Що ж думаєш чинити, стратеже, в подальшому? — догнав мовчазного Сірка Потій Солтенко.— Панотець припрошує всіх їхати на Микитин Ріг. То яка твоя гадка?..

— Мабуть, мається в тому решпект, пане Потію,— відповів згодом, змірявши сумним поглядом старшого соратника.— Усім дужим слід правитись туди, до нашого козацького гурту, бо поодинці, як рудих мишей, винищать ляхи... Передусім, гадаю, треба старшинам прийти до чогось твердого й тямущого, а вже потім і товариство нараювати до того...

— Святий отець чув, що шляхта і комісар в Чигирині, ніжинський староста Едвард Шембек, невдоволені батьком Кожухом і носять пропозу передати гетьманську булаву Миколі Зацвілиховичу чи Іванові Барабашу. То як ти гадаєш? — роздумливо запитав згодом Солтенко.

— Зацвілиховича не знаю, а Барабаш, чував, облишився і якийсь родак отого чигиринського сотника Богдана Хмельницького нібито. Батько Кожух їм, ясна річ, не підійде, бо свою думку має і не зв’язаний ні родиною, ні маєтностями якимись... Гуляй, душа!..— викресав Сірко вогню на трут.— На Низу тепер купчать охочекомонних ті страченці, помилувані крулем, то, може, і Хмельницький з ними? — повернув голову він до Солтенка.— Ви ж чули, як ті тортури чинилися у Варшаві?..

— Чув, аякже,— опустив очі долу Потій.— Варварство — нехитра штука, а воно ж у них ремеслом стало. На Вишневеччині Ярема, каже отець Михайло, шляхи од села до села пообіч палями обставив, і сидять на них покарані ще інде й дотепер. Такий, каже, сморід несеться, що близько підійти не можна. Хвороби появилися, то сам Ярема виїхав до Варшави, а посіпакам наказав охороняти, щоб не знімали тих трупів. Просили люди отця Варламія Лубенського молебінь відправити над помордованими, так відмовився...

— А ви питаєте, що робити,— обізвався по тривалій мовчанці Сірко.— Ось вам і відповідь, пане Потію, на вашу цікавість маємо: або позбутися ляхів і їхнього варварства, або сісти на палі.

51.

Рада почалася з самого ранку. Ще не всі встигли й поснідати, як загули тулумбаси і вдарили у дзвін... Перша вона на старій Микитівській Січі. На бугрі, поблизу бекету, за довгим тесовим столом, накритим ще довшим малиновим убрусом, сидить старшина. В центрі, з писарем та дяком по один бік та отцем Михайлом — по другий, гетьман, по краях — побратими-соратники, а великим півколом побіч столу виладувані куренями неповних сімнадцять свіжих козацьких загонів... По обидва боки столу зведено стоять, застигли в безвітрі, січові штандарти, тихо перемовляються між собою застільці, щось наспіх радячись...

— ...Нам першим, лицарі і добродії, все товариство славне, випала щасна доля, як колись батькам та дідам нашим,— заговорив охрипло Півторакожуха, опершись руками на стіл,— знову відбудовувати ними започатковану колись святиню січову... Славна була вона ділами своїми по обороні краю від нахідців... Тож будемо під оцими кров’ю та святим хрестом означеними корогвами, під заступниками нашими: Параскевою Покровою та святим Юрієм Побідоносцем,— показав він вказівцем угору на штандарти,— чесно нести нелегке брем’я посланої богом нам долі. Чули-сьте, що під всіляким призвідством, огніваний, мабуть, ребеліями нашими і з турчином, і з ляхами, вже вдруге, вважай, відмовляє в помочі нам армадою цар-християнин московський, приславши замість армати горностаї і куни, яко ясак якийсь... Забув наші зичливі притулки та хліб-сіль і в Черкасах, і на Січі, та й пізніші звитяжства і домови і нехрист Іслам-Гірей... Доброхіть пішли ми з Азова, лишивши там братів своїх у брані полеглих і кров’ю нашою политу землю, та не порятувалися тим, а може, ослабли ще, бо розбили нас, розпорошених, ляхи вщент, і знамо вам усім, що чинять з нашим людом пани-магнати, не яко з людьми і доброхотно підданими колись посполитими, а яко з рабами і худобою, на кшталт Риму д’нєдавнього поганьбленого... Навіть Січ, не лише Хортицька, оця, теперішня, нібито передана соймом Яремі-катові... Та в нього руки короткі, братове!..— прокашлявся гетьман, оглянувши загомонілий натовп.— Отож, вирокуйте, хто буде привідцем вашим у подальших звитягах... Вирокуйте, як нам бути і що робити маємо?.. Невдоволених, бачу, мною чимало вас... Я — слуга уже літній, від рішенця вашого залежний, буду просити вас обрати собі іншого,— прокашлявся він,— сильнішого... Тільки б ви були одностайними, тільки б були слухняними в нашій біді... Гадаю, спершу привідцю нам треба обрати, а вже по тому вирішувати і подальше наше...

І почалося, як смерчним вихором, як бурею здійняте, на майдані... Ніхто нікого не слухав, мов очманіли всі. Суперечки, справдовування, перемови: і козак з козаком чи з посполитим, і курінь з куренем. Такий рейвах зняли, що не раз отець Михайло мусив зводити навіть хреста вгору, аби стихли... Як на мить затихало, сипалися прокльони на старшин: і на тих, що лишилися в реєстрах, і на тут присутніх. Яких лише прозв не почули вони в тому рейваху! І блазні та гайдуряки їхні дотеперішні старшини, і гультіпаки та глитаї, і блюзніри та розтлителі, і захланці та боягузи, недотепи та раби.

А лихослів’їв наслухалися! Несила було й запам’ятати. Горіли вуха від сорому та обуру... Навіть Сірків полк, що тепер досягав отут лише трьох куренів, в більшості виступив проти Півторакожуха, і все — за непоміч, що призвела до поразки під Сліпородом і Лубнами. Були непримиримо проти Карпа і інші курені, ніби змовившись між собою. Сірко знав уже силу козацької збройної потуги, бачив її не раз у січах з ворогом, але досі не бачив і не відчував її отакою в змаганнях між собою. Слухаючи по безсонній ночі отой шарварок, доходив висліду, що мав рацію батько Сулима, коли говорив: «Краще дурний порядок, ніж розумний безпорядок». Властиво, лише тепер він усвідомив значення отих слів покійника і великомученика, їх глибоку суть і незаперечну істину...

Почалося обрання чільників. Сірко стояв на чолі свого полку, коли почув, як хтось зненацька викрикнув його ім’я: раз, вдруге і втретє. Чув також, як вуха загорілися, надто коли викрики ті підхопили й повторили, забиваючи йому дух у грудях.

І раптом ніби цебро холодної води на гарячу голову:

— ...До біса-а Сір-ка-а!.. До бі-са-а йо-го-о!..— почув викрики недругів, і серце, що, здавалося, вже було зупинилося в сподіванці чогось незвичного, раптом закалатало, аж дихати не міг... Вжик-вжик!.. Вжик-вжик!.. Вжик-вжик!..— колотило в скроні.

— Сір-ко — з буй-ця і па-лоч-ник!.. Сірко — ма-єт-ник!.. До бі-са-а Сір-ка! — било, стьобало, гамселило його, аж присідав, здається, щулячись. «Слава — коромисло, одного підніме, другого посадить»,— знову пригадав він поговір Сулими, але згадав отут же і інший його ж: «Нужда й закон міняє» — і поволі розправився, заспокоївся, бо лишили його нарешті виборці в спокої... Проте оті викрики сказали йому багато чого. Було й приємно, що ось він доріс до того, що знаний усім отут, що не сторонній, не рядович, а чільник уже поміж товариства, який, правда, не стерпів би отих образ, не стерпів би і оцього шарварку, але, може, ото лише єдиний його недолік, та ще хіба... «маєтник». «Знали б ви всі, чому я став ним... Знали б лише... Але дайте час, любі вороги-друзі, дайте можливість — побачите!» І чув таке тепло до отого крикуна в грудях, таку радість, що й сам дивувався...

Суперечки тривали ледве не до обіду, доки таки обрали до краю стомлені гетьманом Танася Болюка, його писарем — Ярослава Вешняка, суддею — Данила Нечая і майже без суперечок порішили кошовим обрати Федора Лютая, його писарем — Максима Гулака, суддею — Мину Джулая.

Та по отому знову все пішло шкереберть. Ображений гетьман-переобранець Півторакожуха зі своїми прибічниками-козаками, що знали його в Азові, був за продовження борні з ляхами разом з ногаями та буджаками. За ним тягнувся Лютай і Гулак з частиною козацтва, але новообраний гетьман Танась Болюк і його писар виступили проти борні. Отож і почалося знову бродіння.

Як не ждали козаки з його куренів знаку свого отамана, Сірко так і не виказав своєї думки в раді-полемії ні за «пана Карпа», як називав зчаста він Півторакожуха, ні за гетьмана Танася, хоч той, очевидячки, і чекав його підтримки. Наслідуючи свого осавулу, промовчали і його курені. Мовчав і ще один старшина зі своїми чорноморцями — Левко Конограй, солідаризуючись із Сірком і придивляючись до настрою на Січі... Рада пополудні тим і закінчилася, що старшини мають ще про щось певне між собою домовитися, а вже потім те виносити на важіль козацтва... Тут же були прийняті всі викотці-посполиті в козаки, записані в компути, як рівні всім...

Були викочені за наказом нового гетьмана кілька барилець з напоями, викладена смажена на вертелах баранина та інші наїдки... Лунали допізна веселі пісні, сальви, гамір, крики і гомін, ніби і не було горя навкіл, ніби не лишалося Правобіччя в лабетах жовнірських, а родини посполитих в смертельній панській неволі...